Ось Діомедові, сину Тідея, Паллада АфінаСилу й відвагу дала, щоби серед інших аргеївПодвигом він відзначився і славу здобув якнайкращу.Пломінь невгасний йому круг шолома й щита запалила,Ясний, немов та осіння зоря, що виблискує в небіСяєвом найяскравішим, омита в воді Океану.Світлом осяла таким Діомедові голову й плечіІ спрямувала в середину бою, де вир був найдужчий.
Серед троян був Дарет, чоловік і багатий, і славний,Жрець непорочний Гефеста. Синів було двоє у нього -Старший Фегей та Ідей, в уміннях досвідчені ратних.Вдвох, відокремившись, мчали назустріч вони ДіомедуНа колісниці, а він по землі на них виступив піший.Щойно зійшлись вони близько, один на одного йдучи,Перший Фегей тоді кинув свого довготінного списа,Вістря ж його пролетіло над лівим плечем Діомеда,Шкоди йому не вчинивши. 1 от Діомед замахнувсяГострою міддю, і списа того недаремно він кинув -Влучив у груди Фегеєві він і звалив з колісниці.З повоза гарного скочив Ідей, свої коні лишивши,І не посмів захистить навіть тіло убитого брата.Був би і сам він загибелі чорної тут не уникнув,Тільки ж Гефест врятував його, пітьмою ночі окривши,Щоб не до розпачу батько за дітьми старий побивався.Коней тим часом зловив син Тідеїв, великий душею,Й товаришам їх оддав - до угнутих човнів перегнати.
Бачать трояни, душею великі, як діти Дарета -Цей полохливо тікає, під повозом той уже вбитий,Духом усі занепали. Але ясноока Афіна,Буйного взявши за руку Арея, мовляє до нього:«Кров'ю умиваний людоубивче Арею! Арею,Мурів рушнику лютий. Облишмо троян і ахеївБитись, кому із них славу звитяги Зевс-батько присудить.Краще ходім звідціля, щоб лютості Зевса уникнуть».Мовлячи так, вона буйного вивела з бою АреяЙ на узбережжі високім Скамандру його посадила.
Військо троян похитнули данаї, і кожен з вождів їхЗнищив по мужеві. Першим володар мужів АгамемнонОдія з повоза скинув, ставного вождя алізонів.Першому списа ввігнав між плечей він у спину, як кинувсьТой утікати, і вістря навиліт пройшло йому груди.Важко зваливсь він на землю, аж зброя на нім забряжчала.
Ідоменей тоді Феста убив, що доводився синомБорові меонянину й прибув з урожайної Тарни.Ратищем довгим у праве плече тоді списник славетнийІдоменей його вдарив, коли той на повіз виходив.Впав з колісниці він враз, і страшна його пітьма окрила.Ідоменеєві слуги зняли із убитого зброю.
Строфіїв син Скамандрій, досвідчений в ловах мисливських,Списом був гострим із рук Менелая Атріда убитий,Славний мисливець, якого сама Артеміда навчилаНа дичину полювать, що ліси її й гори годують.Не врятувала й сама Артеміда його стрілометна,Ні дальносяжне влучання, що досі він ним відзначався.Бо Менелай, списоборець славетний, Атреїв нащадок,Гострого списа ввігнав між плечей йому в спину, як кинувсьТой утікати, і вістря навиліт пройшло йому груди.Впав він на землю сторчма, аж зброя на нім забряжчала.
Син Гармоніда Тектона Ферекл був тоді МеріономВбитий, а мав до майстерності він усілякої вміліРуки, - його відзначала й любила Паллада Афіна.Він мужоборцю Парісу човни збудував рівнобокі,Згуби початок, загибель вони принесли як троянам,Так і самому йому, не збагнув-бо він присудів божих.Гнався за ним Меріон і, настигнувши, ратищем гостримВ праву сідницю ударив, і вмить під лобковою кістюПрямо в міхур сечовий простромилося вістря навиліт.З зойком упав він навколішки, й смерть його млою окрила.
Мегес Педея убив, що був Антенорові сином,Хоч і нешлюбним, та ним Теано піклувалась пресвітлаНарівні з любими дітьми, свому догоджаючи мужу.Списник славетний, Філея нащадок, його наздогнавши,Зблизька у голову з тилу загостреним списом ударив,І, між зубів пролетівши, язик йому мідь підрубала.Впав він у порох, холодну затиснувши мідь між зубами.
Евемонід Евріпіл богосвітлого вбив Гіпсенора,Долопіона відважного парость, жерцем його батькоБув у Скамандра колись і, як бог, мав пошану в народі.Саме його Евріпіл, осяйливий син Евемонів,Втеклого, швидко догнав, у плече його з розмаху вдаривГострим мечем і важку відрубав Гіпсенорові руку.Впала на землю рука закривавлена, й очі закрилаВбитому смерть багряниста і доля його премогутня.
Так подвизались вони у могутнім труді бойовому.Та за сина Тідея не міг би ти з певністю знати,Бореться з ким він, за кого стоїть - за троян чи ахеїв.Він бушував на рівнині, немов та ріка в водопілля,Що від зимових набухла дощів і всі греблі зриває.Стримать не зможуть її ні міцно збудовані греблі,Ні огорожі навкруг виноградників, рясно розквітлих, -Раптом нахлине вона, обтяжена зливою Зевса,Й гине багато у ній прекрасної праці людської.Так перед сином Тідея троян захитались фалангиЩільні, не в силі устояти, хоч і було їх багато.
Щойно лиш Пандар уздрів, осяйливий син Лікаонів,Як по рівнині, бушуючи, гнав той троянські фаланги,Зразу ж на сина Тідея націлив він гнутого лукаЙ гострою втрапив стрілою нападнику в праве рамено,Панциром вкрите опуклим. Навиліт вонв пролетілаЙ вийшла із другого боку, оббризкавши кров'ю весь панцир,Голосно скрикнув, зрадівши, осяйливий син Лікаонів:«Нумо вперед, велемужні трояни, погоничі коней!Найхоробріший з ахеїв поранений, - видно, недовгоПроти стріли він могутньої встоїть, якщо мене справдіЗевса всевладного син срібнолукий послав із Лікії».
Мовив він, хвалячись, так. Не зборола стріла Тідеїда, -Він, відступивши до коней лише й колісниці своєї,Став і гукнув до Стенела, що був Капанеєві сином:«Ну-бо сюди, Капаніде мій любий, зійди з колісниці,Гостру із мого рамена стрілу мені витягни швидше».Мовив він так, і зіскочив на землю Стенел з колісниці,Став за плечима й стрілу, що прошила їх, витяг негайно.Струменем бризнула кров крізь плетиво панцира щільне.
Вголос молитись почав Діомед, син Тідея відважний:«Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!Батьку моєму й мені ти ласкаво колись помагалаВ битвах палаючих, тож і тепер будь прихильна, Афіно!Дай наздогнати і списом сягнуть того мужа, що ранитьВстиг мене перший та ще й похваляється, ніби недовгоБачить мені доведеться осяйливе сонця проміння».Так він благав, молячись. І почула Паллада Афіна,Ноги легкими зробила, і руки, і все його тіло,Близько тоді підійшла і мовила слово крилате:«Сміло тепер, Діомеде, виходь із троянами битись.Батьківську в груди тобі я безтрепетну вклала відвагуТу, що комонник Тідей нею славен, щита потрясатель.Млу відвела від твоїх я очей, що їх досі вкривала,Щоб одрізняти умів ти бога від смертного .мужа.Отже, якщо, іспитуючи, бог який прийде до тебе,Не виступай ти зухвало з богами безсмертними битись,Хто б то не був; коли ж Зевсова донька лише АфродітаВступить у бій, навідліг удар її гострою міддю».Кажучи так, одійшла відтіля ясноока Афіна.
Син же Тідеїв ізнов замішався у лави передні.Прагнув душею й раніше-бо він із троянами битись,Нині ж у нього побільшало втроє снаги, як у лева,Що біля стад тонкорунних пастух не убив його в полі,Тільки поранив, коли перескакував той у кошару.Лють лише в нім розпалив і, овець боячись боронити,Криється в хижі пастух, повну жаху лишивши отару.Збившись докупи, лежать одна біля одної вівці,Лев же розлючений скаче назад через вал огорожі,З люттю такою ж троян побивав Діомед премогутній.Так Астіноя він вбив і людей вожая Гіпейрона,Першого вище соска мідногострим уразив він списом,Другого в плечі ставні величезним мечем по ключиціВдарив, і плечі від шиї йому відрубав і від спини.Кинувши їхні тіла, наздогнав Поліїда й Абанта,Еврідаманта старого синів, що на снах розумівся.Снів при відході, проте, їм старий не умів розгадати,Зняв-бо із них обладунки з обох Діомед премогутній.Потім на Ксанта й Тоона пішов він, синів двох Фенопа
Ніжно любимих. Знесилений старості гнітом печальним,Інших синів не родив він, щоб спадщину їм залишити.Зняв обладунки з обох Діомед, у кожного милуЦушу віднявши, а батькові тільки ридань і печаліБіль залишаючи. Так і не стрів він синів, щоб живимиЗ битви вернулись, а спадок далека рідня поділила.Потім він двох повалив синів Дарданіда Пріама,Хромія й з ним Ехемона, що разом були в колісниці.Гак, наче лев, у череду вдершись, ламає коровіКарк чи телиці, що в гаї тінистому паслися мирно,Гак син Тідея обох, хоч вони й боронились завзято,З повоза кинув додолу й, озброєння з тіл їх ізнявши,Товаришам доручив їх коні на судна загнати.
Бачить Еней, як мужів той троянських винищує лави,Й крізь бойову колотнечу й списів завірюху навальнуПандара рушив шукать богорівного скрізь чи не знайде.Сильного він, бездоганного сина знайшов Лікаона,Став перед ним і з такими звернувся до нього словами:«Пандаре, де ж бо твій лук і де твої стріли крилатіЙ слава? Ніхто у ній тут із тобою змагатись не буде,Кращим за тебе ніхто не назве себе в цілій Лікії.Руки до Зевса свої піднеси й кинь стрілу свою в мужа,Хоч і який він могутній, багато-бо лиха троянамВін спричинив, багатьом-бо хоробрим коліна розслабив.Це чи не бог який, гнівний за жертви, помститися хочеТрої синам? Жахливо гнів божий накликать людині».
В відповідь мовив до нього осяйливий син Лікаонів:«Славний Енею, троян мідношатних пораднику добрий!Схожий він, видно з усього, на мужнього сина Тідея:Щит я його впізнаю і шолом з заборолом дірчастий,Бачу і коні його, а чи бог то - напевно не знаю.А що цей муж, як казав я, відважного син є Тідея,Все ж не без бога лютує він тут, і хтось із безсмертнихБлизько стоїть біля нього, окутавши хмарою плечі,Й кинуту в нього стрілу бистролетну кудись відхиляє.Гострою раз уже вцілив його я стрілою й навилітПраве плече простромив, хоч і панциром вкрите опуклим.От уже, думав, спровадив таки я його до Аїду,Та не здолав: є розгніваний бог тут якийсь, безперечно.Коней нема при мені, бойової нема колісниці.У Лікаона ж, удома у нас, одинадцять новенькихПовозів гарних, недавно змайстрованих, всі чепракамиВкриті, при кожному коней по парі стоїть двояремних,Білий ячмінь-бо їдять вони завжди й пшеницю двозерну.Списник старий Лікаон в своїм добре збудованім доміРадив не раз мені, ще коли йти у похід я збирався,На колісницю, казав він, запряжену кіньми, зійшовши,Раттю троян керувати в жорстоких із ворогом битвах.Я ж не послухав, а це набагато було б корисніше.Пошкодував-бо я коней, щоб корму для них не забраклоВ війську обложенім: звикли-бо ситно вони годуватись.Тож залишив я їх дома і пішки до Трої подався,Склавши на лук всю надію, та мало мені допоміг він.Я натягав його вже проти двох полководців найкращих -Сина Тідея і сина Атрея, - обох я поціливВлучно, і кров їх пролив, та лиш більше їх тим розлютив я.Доля лиха надала із кілка мені лука тугогоЗнять того дня, як повів до любого я ІліонаВійсько троян, щоб подать богосвітлому Гектору поміч.Як повернуся додому й на власні я очі побачуЗемлю вітчизни, й дружину, й рідну оселю високу, -Хай мені голову геть відрубає приблуда чужинний,Як не спалю у палаючім полум'ї я цього лука,Вщент поламавши, - нікчемний, як вітер, був з нього супутник».
В відповідь зразу ж Еней, троян ватажок, тоді мовив:«Не говори так. Не буде й надалі інакше, аж-покиНа колісницях із кіньми удвох ми не вийдемо протиМужа того і не спробуєм нашої зброї на ньому.Стань же мерщій в колісницю до мене й побачиш, які тоТросові коні, як швидко уміють вони по рівниніМчати туди і сюди - у погоні, так само й у втечі.Нас і до міста вони понесуть, якщо знов побажаєСлавою Зевс Діомеда, сина Тідея, окрити, іЙди ж бо мерщій та в руки батіг цей бери і блискучіВіжки, а я увійду в колісницю, щоб бій розпочати.Чи на себе бери його, я ж керуватиму кіньми».В відповідь мовив до нього осяйливий син Лікаонів:«Краще, Енею, ти сам бери віжки й керуй уже кіньми.Швидше помчать вони повіз округлий, візничого звичнийЧуючи клич, як тікать доведеться від сина Тідея.Можуть без тебе упертись сполохані коні й не схочутьВинести нас з бойовища, не чуючи оклику твого.Рушить на нас тоді син великого духом Тідея,Вб'є нас і однокопитих собі забере твоїх коней.Отже, своїми ти сам керуй колісницею й кіньми.Я ж, коли він налетить, його списом загостреним стріну».
Мовлячи так, в колісницю оздоблену стали обидваЙ миттю погнали на сина Тідея баских вони коней.Щойно побачив Стенел їх, осяйливий син Капанеїв,Зразу ж до сина Тідея він слово промовив крилате:«О Діомеде, сину Тідеїв, душі моїй любий!Бачу могутніх мужів, що з тобою готові он битись.Сила незмірна в обох. Один із них лучник славетнийПандар, тим гордий, що сином доводиться він Лікаону.Другий - Еней, гордиться походженням з лона АнхісаВін бездоганного, мати ж його - Афродіта безсмертна.Гож завернім своїх коней, не кидайся надто завзятоВ лави передні, щоб милого серця свого не згубити».
Глянув спідлоба і мовив йому Діомед премогутній:«Годі, ні слова про втечу, я цій не піддамся намові.В мене немає того у природі, щоб, криючись, битисьЧи ховатись зі страху: ще сила моя непохитна!Навіть із кіньми не виїду я, а виступлю пішкиВ бій проти них, не дасть-бо тремтіти Паллада Афіна.На колісниці од нас прудконогі не винесуть коніРазом обох, чи встигне хоча б лиш один врятуватись.Інше тобі я скажу, ти ж у серце вклади оце слово.В разі порадниця мудра Афіна мене обдаруєСлавою вбити обох, ти притримай поривчатих коней,Віжками міцно до поручнів повоза їх притягнувши.Сам - не забудь же цього! - до Енеєвих кинешся конейІ від троян їх жени до ахеїв красивоголінних.З тої породи вони, що Тросові Зевс громозвучнийДав в нагороду за сина його Ганімеда, - тож кращихКоней нема під зорею світання і сонячним сяйвом.В Лаомедонта цю викрав породу Анхіс мужовладний,Потай кобил у табун до баских підсилаючи коней.Шість народилось тієї породи лошат в його домі.Четверо з них залишив він у себе, годуючи в стайні.Двоє ж Енеєві дав, особливо при втечі надійних,Їх захопивши, велику собі ми здобудемо славу».
Так Діомед і Стенел між собою тоді розмовляли.Скоро й ті двоє примчали, швидких поганяючи коней.Перший сказав Діомеду осяйливий син Лікаонів:«Духом твердий і відважний Тідея славетного сину!Не подолав тебе луком швидким я, гіркою стрілою,Спробую списом тепер, чи не краще улучу я нині».Мовивши так, довготінного з розмаху кинув він списаІ Тідеїща ударив у щит. Пройняло його наскрізьМідяне вістря і панцира тут же торкнулося дзвінко.Голосно крикнув до нього осяйливий син Лікаонів:«Пах твій навиліт пробито! Недовго тепер, сподіваюсь,Зможеш триматись. Мені ж ти надав цим великої слави!»Та, не злякавшись, йому відповів Діомед премогутній:«Ти помилився, не влучив ти! Вам же обом, сподіваюсь,Звідси не вийти раніш, поки той або інший, упавши,Кров'ю напоїть Арея, бійця із щитом нездоланним».Мовив і списа метнув. Його скерувала АфінаПандару в ніс біля ока, і в білі він зуби уп'явся.В самій насаді язик одсікла йому мідь нездоланна,Вістря навиліт пройшло аж униз, через край підборіддя.З повоза впав він, і брязком на ньому озвалася зброяЯсноблискуча. Вбік прудконогі шарахнулись коніВід переляку. Так Пандар душі тут і сили позбувся.Скочив на землю Еней із щитом та із списом великим,З остраху, щоб не забрали убитого в нього ахеї.Як в своїй силі упевнений лев, круг трупа ходив він,Спис уперед виставляв і щит, на всі боки округлий,Кожного, хто б не наблизивсь до нього, убить він грозивсяКриком жахливим. Та камінь схопив син Тідея рукамиВельми важкий, удвох не могли б його смертні піднятиЗ нині живучих, а він і один ним розмахував легко.
Ним він ударив Енея в крижі, там де стегон окістяХодить в суглобах, - стегенною чашею це називають.Чашу він ту роздробив і обидва порвав сухожилля.Ще й йому шкіру той камінь обдер шерехатий. І раптомЗсунувсь герой на коліна й рукою м'язистою тількиСперся об землю. І чорная ніч йому очі окрила.Був би, напевне, загинув Еней, поводатар народу,Тільки ж бо Зевсова донька угледіла це, Афродіта,Мати, яка породила його пастухові Анхісу.Оповила вона білі рамена круг любого сина,Спереду краєм свого покривала блискучого вкрила,Захистом певним од стріл, щоб хтось із данаїв комоннихМіддю грудей не пробив йому й духу із тіла не вийняв.Винесла так з бойовища вона свого любого сина.
Син Капанеїв Стенел, проте, не забув настановиТої, що дав перед цим Діомед йому голосномовний.Осторонь січі лункої свої поставив він коніОднокопиті, до повоза віжками їх прив'язавши.До пишногривих Енеєвих раптом він кинувся коней,їх від троян одігнав до ахеїв красивоголіннихІ передав Деїпілові, другу своєму, якогоБільш цінував од ровесників інших за мислі поважні,Щоб до човнів той одвів крутобоких. А сам він тим часомНа колісницю зійшов і, віжки блискучі вхопивши,Зразу ж учвал до сина Тідея погнав свої коніМіцнокопиті. А той переслідувать взявся КіпрідуМіддю безжальною, знав, хоч богиня вона, а безсильна,Не із числа тих богинь, які в війнах керують мужами,Не Еніо, городів руйнівниця страшна, не Афіна.
От наздогнав він її, крізь густі прориваючись лави,І замахнувсь тоді син великого духом Тідея,І, налетівши, руки її ніжної шкіру він списомГострим поранив. Дійшов аж до тіла той спис міднокутийКрізь божественне одіння, самими Харитами ткане,Вище долоні, й безсмертна богинина кров полилася -Плин, що в жилах пливе у блаженних богів невмирущих.Хліба вони не щять, не п'ють вони й вин іскрометних,Тим-то в них крові нема і безсмертними їх називають.Скрикнула з болю богиня і сина із рук упустила.Феб-Аполлон в тую ж мить на свої підхопив його руки,Темною хмарою вкрив, щоб хтось із данаїв комоннихМіддю грудей не пробив йому й духу із тіла не вийняв.Голосно крикнув до неї тоді Діомед гучномовний:«Геть іди, Зевсова доню, з війни та з цього бойовища!Чи не доволі тобі, що жінок ти зваблюєш кволих?А як втручатись ти хочеш в бої, то тепер, сподіваюсь,Будеш жахатися бою, й здаля лиш почувши про нього!»
Мовив він так. Відійшла вона в розпачі й муці страшенній.З натовпу далі Іріда її повела вітронога,Горем убиту, аж тіло прекрасне її почорніло.Буйного бачить Арея вона, що сидів там із кіньми,Від бойовища ліворуч, до хмари свій спис притуливши.Впала вона перед братом коханим своїм на колінаЙ стала благати, щоб він злотозбруйних позичив їй коней:«Допоможи мені, брате мій любий, і дай мені коней,Щоб на Олімп я могла повернутись, в оселю безсмертних.Надто від рани я мучуся, смертним завданої мужем,Сином Тідея, що битися навіть із Зевсом готовий».Мовила так, і Арей відступив злотозбруйних їй коней.На колісницю зійшла вона, любим зажурена серцем,З нею Іріда зійшла і, віжки, у руки узявши,Пугою коней стьобнула, й слухняно помчалися коні,Й швидко оселі богів досягай на високім Олімпі.
Коней спинила відразу тоді вітронога ІрідаЙ випрягла їх з колісниці, божистого давши оброку.Впала навколішки враз Афродіта ясна до Діони,Матінки любої, та ж прийняла свою доню в обійми,Пестила ніжно й, назвавши її на ім'я, говорила:«Хто з небожителів так нерозважливо, люба дитино,Скривдив тебе, наче зло ти явно якесь учинила?»' В відповідь мовила щедра на усміхи їй Афродіта:«Ранив мене Діомед, зухвалий нащадок Тідеїв,Тим що Енея намірилась винести я з бойовища,Любого сина, що в світі для мене з усіх найдорожчий.Не між троян і ахеїв страшна уже йде колотнеча,Вже і з богами безсмертними битися стали данаї».В відповідь мовить до неї Діона, в богинях пресвітла:«Стримайсь, дитино моя, й потерпи, хоч і як тобі прикро!Бо й, живучи на Олімпі, не раз нам траплялось терпітиВід земнородних, заводячи звади лихі поміж себе.5 Тяжко й Арей потерпів, коли От з Ефіальтом могутнімВ пута міцні його закували, сини Алоея.В мідяній бодні сидів тринадцять він місяців скутий.Так би й загинув там, мабуть, Арей, невситимий боями,Та Ерібея прекрасна, їх мачуха, потай ГермесаОповістила, і викрав він з тої в'язниці Арея,Що знемагав уже зовсім, знесилівши в путах жорстоких.Тяжко і Гера терпіла тоді, коли син премогутнійАмфітріонів їй влучив стрілою тризубою в перса,В правий сосок: в ту ж мить охопив її біль нездоланний.Тяжко й Аїд потерпів, між богами жахливий: стрілоюГострою той же син Зевса егідодержавного в браміМертвих поранив його і страшного завдав йому болю.Зразу ж до Зевса у дім він подавсь на вершину Олімпу,З серцем зажуреним, пройнятий болем, що вп'явся з стрілоюВ плечі кремезні його, терзаючи глибоко душу.Лиш Пееон, болевтольних на рану насипавши ліків,Затамував її. Та й від народження був він не смертний.Несамовитий, зухвалий, на злочин він зваживсь безпечно,Луком богам допікав, що живуть на високім Олімпі.Цього ж наслала на тебе сама ясноока Афіна.Дурень він! Серцем своїм не знає того син Тідея -Недовговічні всі ті, хто посмів із безсмертними битись.Не повернутись такому з війни, з бойовища страшного,Татком його не назвуть, на коліна сідаючи, діти.Хай же подумає нині Тідід, хоч який він могутній,А чи не виступить битися хтось і за тебе сильніший,Егіалея, донька Адрастова, вельми розважна,Чи не розбудить вночі домашніх своїх голосінням,За чоловіком ридаючи шлюбним, найкращим з ахеїв,Духом міцна Діомеда дружина, впокірника коней».Мовила так і руками їй кров із правиці обтерла.Рана загоїлась їй, і тяжкі заспокоїлись болі.
Та додивились до цього богині Афіна і ГераЙ стали словами глузливими Зевса Кроніда дражнити.Так почала говорить ясноока богиня Афіна:«Ти не розсердишся, Зевсе, мій батьку, за те, що скажу я?Знову намовила, видно, Кіпріда котрусь з ахеянокВ стан перебігти троян, що страшенно їх так полюбила.Пестячи ту ахеянку ошатну, напевно, дряпнулаПряжкою з золота руку свою делікатну богиня».Мовила так. А батько людей і богів усміхнувсяІ, золоту Афродіту покликавши, мовив до неї:«Доню моя, не на тебе воєнні покладено справи.Краще ти шлюби єднай, що плекають солодкі жадання.Це ж усе - тільки Арея палкого й Афіни турбота».Так між собою тоді про все це вони розмовляли.
А Діомед гучномовний тим часом метнувсь до Енея,Знаючи, що Аполлон над ним простягає рамена.Він не боявся й великого бога, так квапивсь ЕнеяВбити мерщій і славне озброєння з нього стягнути.Тричі він кидався, прагнучи тут же убити Енея.Тричі вдаряв Аполлон по блискучім щиті Діомеда.А як той кинувся ще й учетверте, на бога подібний,Грізно гукнув Аполлон дальносяжний тоді Діомеду:«Опам'ятайся й тікай! І рівнятися, сину Тідеїв,З нами, богами, не смій. Ніколи-бо рівні не будутьПлем'я безсмертних богів і людей племена земнородні».Мовив він так, і подавсь тоді трохи назад син Тідеїв,Щоб не накликати все ж дальнострільного гнів Аполлона.А Аполлон, з сум'яття бойового схопивши Енея,В храм свій поклав, що збудований був на священнім Пергамі.Тут, в цій святині великій, Лето й Артеміда-лучницяРани загоїли й славну потужність вернули Енею.Постать примарну тим часом створив Аполлон срібнолукий,Схожу цілком на Енея, в такому ж озброєнні навіть.Круг тої постаті бились трояни й божисті ахеїІ один одному перед грудьми шкіряні розбивалиКруглі великі щити і маленькі щитки легкокрилі.
Феб-Аполлон до Арея, до буйного бога звернувся:«Кров'ю умиваний людоубивче Арею! Арею,Мурів руїннику! А чи не час з бойовища прогнати
Сина Тідея, що навіть із Зевсом готовий вже битись?Спершу Кіпріді він руку поранив при самім зап'ясті,Потім уже й на мене він кинувсь, на бега подібний».Так Аполлон, йому мовивши, сів на висотах Пергаму.
Згубний Арей тоді лави троян піднімати подався,Бистрого постать прибравши фракіян вождя Акаманта,Голосно став Пріамідів він, паростків Зевса, гукати:«Діти Пріама-владики, великого паростки Зевса!Доки терпіть вам, щоб ваших людей убивали ахеї?Чи не ждете, щоб під брами міцні підійшли вони битись?Воїн лежить тут, що був, як і Гектор божистий, в пошані, -Син нездоланного серцем Анхіса, Еней благородний.Йдімо ж, врятуймо із гомону січі достойного друга!»Мовлячи так, будив він у кожнім відвагу і мужність.
Тут Сарпедон богосвітлому Гектору став дорікати:«Гекторе, де ж то уся твоя ділась відвага колишня?Ти говорив, що без війська, без ратних союзників містоСам урятуєш лише з шуряками й братами своїми.Не помічаю я й досі і жодного з них тут не бачу.Всі поховались од страху, неначе ті пси перед левом.Ми ж тут і далі б'ємось, хоч ми лиш союзники ваші.Також і я вам союзник, іздалека з військом прибулий,З дальнього краю Лікії, де Ксантові хвилі вирують.Любу дружину я там залишив з немовлям, моїм сином,Скарбів багато лишив, що їх так жадає убогий.Все ж лікіян я привів і сам у двобої готовийЗ ворогом стати на герць, хоч нічого мого тут немає,Що відібрати б схотіли й забрати з собою ахеї.Ти ж непорушно стоїш і загонам своїм не накажешВорогу опір чинить і жінок боронити від нього.Як би не втрапити вам, неначе у сіті всевловні,В руки ворожих людей, їм за здобич не стати й поживу.Скоро сплюндрують вони вам і густо заселене місто!Слід би тобі і днями й ночами про це турбуватись,Та велеславних вождів союзників ваших просити,Щоб помогли вам, і прикрий мій докір із себе цим зняти».Так говорив Сарпедон, і Гектора серце вразив він.Зразу ж у всій своїй зброї той з повоза скочив на землюЙ, списом стрясаючи гострим, пройшов перед лавами війська,В бій закликаючи всіх, і січа страшна запалала.
Враз обернулись трояни і рушили проти ахеїв,Лави ж аргеї зімкнувши, безбоязно їх дожидали.Як на священнім току одвівається вітром половаВ віяння пору, коли відділяє русява ДеметраПодувом вітру легким полову од спілого зерна,Й все навкруги від полови біліє, - отак і ахеїВсі побіліли від куряви, що наче хмару над нимиДо мідно-бурого неба здіймали копитами коні,В битву вступивши, куди їм узду повертали візничі.Рук своїх силу несли уперед усі вої. В млу ночіБуйний Арей оповив бойовище на користь троянам,Скрізь поспішав їм на поміч, виконував пильно велінняФеба, з мечем золотим, Аполлона - будити в троянахДух бойовий, лиш уздрів, що відходить Паллада АфінаДалі відціль - пішла-бо данаям вона помагати.
А Аполлон тоді швидко із свого багатого храмуВивів Енея і в груди вклав міць вожаєві народів.От серед друзів з'явився Еней, і всі дуже зраділи,Бачачи, що повернувся до них він живий і здоровий,Мужньої сповнений сили. Але ні про що не питали,Інша турбота була, на яку закликав Срібнолукий,Людовбивця Арей та Звада в жадобі несита.
В час той Еанти обидва та ще й Одіссей з ДіомедомЗапал до бою в данаїв будили. Вони ж і самі вжеАні троянської сили, ні нападу їх не боялись.Грізно стояли, мов хмари, що в пору безвітря Кроніон,Високоверхі обкутавши гори, на місці тримаєїх непорушно, допоки покоїться сила БореяЙ інших бурхливих вітрів, що тільки повіють із свистом -І розбігаються враз похмурі, насуплені хмари.Так непорушно, без страху троян дожидали данаї.
Син же Атрея обходив ряди і давав їм накази:«Будьте, о друзі, мужами і серцем підносьтесь одважним!Сором у битвах жорстоких один бережіть перед одним.З воїв, що є у них сором, рятується більше, ніж гине.Хто утікає, ні слави тому не здобуть, ні рятунку».Мовив і кинув він списа й переднього воїна ранив,Деїкоонта, друга великого духом Енея.Сином Пергасовим був той, трояни його шанували,Як і Пріама синів, бо в перших він шерегах бився.Списом у щит ударив могутній його Агамемнон.Вістря не стримав той щит, пройняло його міддю навиліт,В низ живота увійшло воно глибоко, пояс пробивши.Важко зваливсь він на землю, аж зброя на нім забряжчала.
В чергу свою, і Еней повалив найзнатніших з данаїв,Двох Діоклея хоробрих синів - Орсілоха й Кретона.В Фері житло мав їх батько, в прекрасно збудованім місті;Жив у достатках і рід від Алфею-ріки він виводив,Що свої води несе по розлогій країні Пілоській,І породив Ортілоха, численного люду владику.А Ортілох породив Діоклея, великого духом.У Діоклея ж того синів-близнюків було двоє,Добре обізнаних в справі воєнній - Іфетон з Орсілохом.Ставши дорослими, на кораблях вони рушили чорнихДо Іліона, багатого кіньми, з аргеями разом,Обороняючи честь Агамемнона із Менелаєм,Славних Атрідів. Та смертна година обох тут окрила.Наче два леви, що виросли десь на гірських верховинах,Матір'ю їх відгодовані в нетрях дрімучого лісу,Крадучи тучних з кошари овець і волів круторогих,Людські плюндрують подвір'я, аж поки самі не поляжутьМертві од гострої міді, убиті рукою людини.Так і вони, руками Енея повергнуті долу,Впали обоє, неначе повалені сосни високі.Жаль Менелаєві їх, Арея улюбленцю, стало.Вийшов він з лав наперед, осяйною озброєний міддю,Списом стрясаючи. Сам-бо Арей розбудив в нім одвагу,Мавши на думці, щоб був той руками Енея убитий.Нестора, духом великого, син Антілох його вгледів.Вийшов він з лав, боячися, щоб сам поводатар народівТут не загинув і труд їх увесь не пішов би намарно.Напоготові обидва один проти одного рукиЙ гострі здіймали списи, бажанням палаючи битись.Став Антілох з Менелаєм уряд, поводатарем люду.Хоч і швидкий був до бою Еней, а назад він подався,Вгледівши, що виступає аж двоє мужів проти нього.Вбитих вони після того до лав відтягнули ахейських,Товаришам їх у руки обох віддали нещасливихІ повернулися знов між рядами передніми битись.
Вбили вони Пілемена, що був на Арея подібний,Духом великий вожай пафлагонських мужів щитоносних.Рівно стояв він, коли Менелай його, списом славетний,Ратищем збив, під ключицю утрапивши мідяним вістрям.Син же Атімнія, славний Мідон, Пілемена візничий,Від Антілоха поліг, баских завертаючи коней, -Каменем лікоть Мідона черкнув він, із рук його біліВіжки, слоновою кістю оздоблені, впали в пилюку.Тут Антілох налетів і мечем його в скроню ударив.Дух свій віддавши, Мідон із добротної впав колісниціСторч головою в пилюку брудну аж по тім'я і плечі.Довго стояв так, угруз у пісок, що був дуже глибокий,Поки, рвонувши, не скинули коні його у пилюку:їх Антілох стьобонув і погнав аж до стану ахеїв.
Гектор, побачивши в лавах обох, до них кинувся зразуЗ криком гучним; вслід за ним понеслися учвал і фалангиДужих троян, на чолі в них Арей з Еніо був страшною.Ця за собою у битву вела сум'яття безсоромне.Сам же Арей, величезним в руках потрясаючи списом,То перед Гектором спереду йшов, то ступав за ним ззаду.Вздрівши Арея, увесь затремтів Діомед гучномовний.Як мандрівник безпорадний, йдучи по широкій рівнині,Перед рікою зупиниться, що поспішає до моря,Гляне на піну шумливу і швидко назад утікає,Так син Тідея сахнувся тоді й заволав до народу:«Друзі, чого дивуватися з того, що Гектор божистий -І списоборець відмінний, і страху не відає в битвах!Завжди при ньому є хтось із богів, що загибель одверне.Отже, й тепер біля нього Арей у смертній подобі,Тож, до троян повернувшись обличчям, весь час відступайтеЗвільна й не думайте навіть з богами безсмертними битись».Мовив він так. А трояни все ближче на них наступали.Гектор убив уже воїнів двох на одній колісниці,
В ратному ділі умілих, Менеста і з ним Анхіала.Жаль Теламонію їх, Еанту великому, стало.Близько підбіг він до них і, блискучого списа метнувши,В Амфія, сина Селага, попав, що майна мав багатоЙ нив плодородних у Песі, але повела його доляВ Трою - Пріаму з синами його у війні помагати.Саме у пояс поцілив Еант його, син Теламона,Глибоко в низ живота увійшов йому спис довготінний,Важко зваливсь він на землю. Славетний Еант підбігає -Зняти озброєння з нього, трояни ж, немов блискавиці,Сипали гострі списи, - його щит увібрав їх багато.Він же, ступивши п'ятою на вбитого, мідяне вістряВитяг із трупа; інших же з пліч обладунків коштовнихЗняти не міг: надто густо-бо сипались стріли навколо.Та й побоявсь, щоб трояни відважні його не затислиКолом, багато-бо їх із списами навкруг наступало.Хоч і високий на зріст, і могутній він був, і славетний,А відігнали його, й, відступаючи, він аж хитався.
Так у жорстокім бою змагались вони між собою.А Тлеполема, величного й славного сина Геракла,Доля всевладна тоді з Сарпедоном звела богорівним.Щойно зійшлись вони й близько один проти одного стали,Син і онук всемогутнього Зевса, що хмари збирає,Перший тоді Тлеполем такими словами озвався:«Гей, Сарпедоне, лікіян пораднику, що за потребаВ битвах нездатному нітитись тут і від страху тремтіти?Бреше, хто зве тебе сином егідодержавного Зевса!Дуже далеко тобі із тими рівнятись мужами,Що в давнину ще, за предків, родились од вічного Зевса.Саме такою була, повідають, Гераклова сила,Батько таким був, відвагою сповнений,*лев'яче серце.Отже, приїхав сюди задля коней він ЛаомедонтаЛиш на шістьох кораблях і з меншим за наші загономІ зруйнував Іліон, і всі вулиці в нім обезлюднив.Ти ж боягузливий серцем і люд свій ведеш на загибель.Жодної з тебе троянам підмоги, я певен, не буде,Хоч і прийшов ти з Лінії й хоч був би багато сильніший,Мною приборканий, все ж до Аїдових брам ти відійдеш».В відповідь мовив йому Сарпедон, полководець лікійський:«Так, зруйнував, Тлеполеме, твій батечко Трою священнуЧерез безглузде зухвальство преславного Лаомедонта,Що, відповівши на послугу добру зневагою злою,Коней йому не віддав, по які той ішов так далеко.Але кажу тобі, смерть і загибель ти чорну одержишТут же, подоланий списом моїм, і мені тоді славу,Душу ж Аїдові ти віддаси, славетному кіньми».Так говорив Сарпедон. Свого ясенового списаВзяв Тлеполем, і в обох одночасно їх ратища довгіЗ рук полетіли. В середину шиї противнику втрапивСпис Сарпедона, і болем страшним пройняло її вістря -Чорною пітьмою ніч Тлеполемові очі окрила.А Тлеполем Сарпедону ввігнав своє ратище довгеВ ліве стегно, і, тіло проймаючи, вістря шаленеКість зачепило, та батько відвів ще загибель від нього.
Друзі божисті взяли боговірного вмить СарпедонаЙ винесли з битви. За ним волочилося ратище довге.Й біль усе дужчав. Але не помислив ніхто й не подумавВитягти спис ясеновий з стегна, щоб із іншими разомМіг він іти: так його врятувати усі поспішали.А Тлеполема також красивоголінні ахеї ,Винесли з битви. Побачив це все Одіссей богосвітлий,Духом незламний, і миле його розпалилося серце.Поміж двох задумів розумом він і душею вагався,З чого почати, - чи сина догнать громоносного Зевса,Чи якнайбільше лікіян позбавить життя і дихання.Та не йому, Одіссеєві, мужньому серцем, судилосьЗевса могутньому синові смерть заподіяти міддю.Дух його проти лікійських полків обернула Афіна.Хромій, Аластор, Койран і Галій від рук його впали,Вбив він Алкандра тоді, і Прітанія, ще й Ноемона.Ще багатьох би лікіян убив Одіссей богосвітлий,Та запримітив здаля його Гектор шоломосяйний,Кинувсь крізь лави передні, озброєний сяйною міддю,Жах на данаїв наводячи. Рад був, його спостерігши,Зевсів син Сарпедон і жалібно мовив до нього:«Сину Пріамів! Не дай мені здобиччю стати данаїв,А порятуй мене! Хай мої груди покине диханняВ вашому місті, якщо не дано вже мені повернутисьДо дорогої вітчизни моєї, до власного дому,Й радістю втішити любу дружину й маленького сина».Не відповів на слова його Гектор шоломосяйний.Мчав він шалено вперед, щоб мерщій відігнати аргеївІ бездиханними трупами їх якнайбільше покласти.А Сарпедона божистого друзі його посадилиВ полі, під дубом прегарним егідодержавного Зевса,І ясенового списа з стегна його лівого витягДужий боєць Пелагон, що товаришем був його милим.Зникла у нього душа, і очі покрилися млою;Та опритомнів небавом, і подихом свіжим БореяДух йому знов оживило у грудях, що дихали важко.
Та перед грізним Ареєм і Гектором мідянозбройнимДо кораблів своїх чорних, проте, не тікали аргеї,Але й не рвалися в бій, а потроху назад відступали,Звільна йдучи, коли між троян упізнали Арея.Хто ж то був перший і хто був останній позбавлений зброїГектором, сином Пріама, і мідяношатним Ареєм?Це богорівний Тевтрант із погоничем коней Оресом,Трех, етоліянин, списник відомий, з ставним Еномаєм,Син Енопса Гелен і з паском барвистим Оресбій,Що проживає у Гілі, пильнуючи свого багатства,Біля Кефіського озера, де по сусідству навколоЙ інші живуть беотійці, що мають багаті маєтки.
Щойно іздалеку білораменна побачила Гера,Як у жорстокім побоїщі купами гинуть аргеї,Зразу ж вона до Афіни звернулась із словом крилатим:«Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!Марно, як видно, тоді запевнили ми Менелая,Що по руїні твердинь Іліона додому він прийде,В разі дозволимо згубному ми шаленіти Арею.Час-бо подумати й нам про таку ж оборону завзяту».Мовила так. Не перечила їй ясноока Афіна.І злотозбруйних сама запрягать заходилася конейГера, найстарша богиня, великого Кроноса донька.Геба ж до осі залізної двоє коліс восьмишпицих,Гнутих із міді, з обох колісниці боків прикріпила.Обід у них золотий і нетлінний, а зверху їх шиниМідяні, пригнані щільно, аж любо очам подивитись.Маточин гнізда сріблом по обидва їх боки оббиті.Сам же васаг колісниці тримався на злотних і срібнихПасах міцних, а навкруг його поручні бігли подвійні.Дишель же був із срібла. До кінцівки*його прив'язалаГеба красиве ярмо золоте, від якого красивіЙшли золоті хомути. Під ярмо підвела тоді ГераКоней своїх прудконогих, вся прагнучи звади та битви.В час той Афіна, дочка егідодержавного Зевса,В горниці батьківській шати легкі свої, в світлих узорах,Скинула з себе, руками своїми вишивані й ткані,В панцир убралася батька свого, хмаровладного Зевса,Й приготувалася збройно до битви, що сльози приносить.Плечі страшна, золотими оздоблена вся торочками,Їй прикривала егіда, оточена жахом навколо,Звада у ній, і завзяття, й гонитва, що душу морозить,І голова Горгони, страшної на вигляд потвори, -Грізне, страшне воно, Зевса-егідодержавця знамення.З гребенем пишним шолом золотий, з чотирма шишаками,Був на ній, - постаті воїв ста міст той шолом прикрашали.У вогняну колісницю ввійшла і спис ухопилаГострий, важкий і міцний, що ним побивала героївШереги гнівом охоплена донька всевладного батька.Гера ляскучим бичем баских лише хльоснула коней,І заскрипіли, самі відчиняючись, брами небесні, -Ори вартують їх, стражі великого неба й Олімпу,Вхід відчиняють і хмарою знов затуляють густою.Пугами в брами ці гнали богині баских своїх коней.Осторонь інших богів вони там побачили Зевса,Що на найвищій сидів із численних вершин олімпійських.Коней баских тоді білораменна притримала ГераІ до верховного Зевса Кроніда з питанням звернулась:«Зевсе, наш батьку, невже не гнівить тебе злочин Арея?Скільки мужів - та яких! - погубив він в народі ахейськімМарно, безглуздо, мені на печаль! Вони ж безтурботноТішаться цим - і Кіпріда ота, й Аполлон срібнолукий, -
Дурня підбивши самі, що ніяких не знає законів.Зевсе, наш батьку, чи сердитись будеш, коли я АреяХльостко бичем відшмагаю та геть прожену з бойовища?»Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:«Краще Афіну, що дбає про здобич, пошли проти нього, -Більше за всіх вона звикла гризот завдавать йому прикрих».
Мовив це, й білораменна йому не перечила Гера.Хльоснула коней, - не проти бажання вони полетілиПоміж землею й простором укритого зорями неба.Скільки очима сягає у далеч туманну людина,Дивлячись з вишки чатівної в шир винно-темного моря,Стільки навскач пролетіли богинь дзвінко ржучії коні.А як до Трої добігли вони й до річок струменистих,Де течія Сімоенту вливається в хвилі Скамандру,Коней баских тоді білораменна притримала Гера,Випрягла їх з колісниці й туманом густим огорнула,А Сімоент їм поживну амброзії виростив пашу.Вдвох вони вийшли, ходою на трепетних схожі голубок,Прагнення повні аргейському воїнству поміч подати,І підійшли аж туди, де найбільше мужів щонайкращихСкупчилось, - наче ті леви, що м'ясо сире пожирають,Чи кабани, що дикої їх не приборкати сили,Круг Діомеда стояли вони, упокірника коней.Тут зупинившись, білораменна їм крикнула Гера,Стентора мужнього постать прибравши із голосом мідним, -Так він лунав, наче враз п'ятдесят чоловік заволало:«Сором, аргеї, бридкі боягузи, лиш з вигляду статні!Поки у битвах брав участь Ахілл богосвітлий, ніколиЩе не дерзали троянські загони крізь брами дарданськіВиступить", всі-бо його величезного списа боялись.Нині ж далеко від міста при самих човнах вони б'ються!»Мовлячи так, розбудила у кожнім відвагу і мужність.
До Діомеда тим часом пішла ясноока Афіна.При колісниці із кіньми знайшла вона сина Тідея, -Рану схолоджував він, що стрілою завдав йому Пандар.Піт досаждав під пасом широким, що висів на ньомуЩит його круглий; зморений потом, з раменом зомлілим,Ледве підняв свого паса він, кров витираючи чорну.Спершись на кінське ярмо, озвалась до нього богиня:«Син народивсь у Тідея, на батька не дуже-то схожий.Сам-бо Тідей, хоч на зріст і малий, а воїтель завзятий.Навіть коли воювать та виблискувать мужністю в битвахЯ боронила йому, - як тоді, коли сам, без ахеїв,В Фіви послом до численних з'явився він Кадма нащадків.В їхніх спокійно домах учтувати йому я звеліла.Він, проте, як і раніше, відваги могутньої повен.Викликав юних кадмеїв на різні змагання і легкоїх переміг; я сама-бо йому помічницею стала.Я й біля тебе стою, і твою стережу я безпеку,І щиросердо тебе закликаю з троянами битись.Та чи утома важка по трудах обняла твоє тіло,Чи малодушний пройняв тебе страх, але ти після цьогоВже не потомок Тідеєві, мужньому сину Ойнея».Відповідаючи, мовив тоді Діомед їй могутній:«Я упізнав тебе, дочко егідодержавного Зевса!Все щиросердо тобі я скажу, не втаївши нічого.Не обняли ані страх малодушний мене, ані млявість.Добре я все пам'ятаю, богине, що ти наказала:«Не виступати зухвало з богами безсмертними битись,Хто б то не був; коли ж Зевсова тільки дочка АфродітаВступить у бій, навідліг ударити гострою міддю».От чому й сам я тепер відступаю, і іншим аргеямВсім наказав - докупи збиратися тут біля мене:Я упізнав-бо Арея, що боєм кривавим керує».
В відповідь мовить до нього тоді ясноока Афіна:«Сину Тідея, для серця мого дорогий Діомеде!Більш ні Арея боятись не треба тобі, ні якогосьІншого бога: сама я тобі помічницею стану.Тож на Арея ти однокопиті спрямуй свої коні,Зблизька удар його, - буйного більш не жахайся Арея,Цього шаленця, втілене зло, віроломного бога.Передо мною і Герою він удавав ще недавно,Що допоможе аргеям, з троянами ж битися буде,Нині ж усе це забув і на боці троян він воює».Мовивши так, з колісниці богиня зіпхнула СтенелаРухом руки, і він безодмовно зіскочив на землю.На колісницю зійшла вона й стала біля Діомеда,В бій пориваючись. Важко вісь застогнала дубоваПід тягарем страшної богині й найкращого мужа.Віжки й батіг в свої руки вхопила Паллада АфінаІ до Арея погналася однокопитими кіньми.Зброю в тій хвилі знімав із велетня він Періфанта,Кращого із етоліян, Охесія славного сина, -З нього Арей закривавлений зброю знімав. А Афіна,Щоб не побачив Арей, прикрилась шоломом Аїда.Щойно Арей, людовбивця, божистого вздрів Діомеда,Зразу ж покинув велетня він Періфанта лежатиТам, де раніше убив його сам і позбавив дихання,І Діомедові, коней впокірнику, кинувсь назустріч.Щойно зійшлись вони й близько один проти одного стали,Коням під ярма та віжки Арей тоді перший ударивМідяним списом, в противника прагнучи вирвать дихання.Та ухопила рукою за спис ясноока АфінаІ відхилила ту зброю від повоза, кинуту марно.В чергу свою, Діомед гучномовний тоді замахнувсяМідяним списом. Його спрямувала Паллада АфінаВ пах, під попругу Арея, що був підперезаний нею.Списа туди він загнав і, прекрасну розкраявши шкіру,Вихопив зразу ж його. Арей застогнав міднозбройнийТак, наче дев'ять чи десять одразу покликнуло тисячДужих мужів на війні, починаючи зваду Арея.Острах і трепет усі тоді лави троян і ахеївВраз обняли, - так Арей застогнав, ненаситний війною.Так, як від хмари похмурої темним здається повітряВ спеку гарячу, коли буревій налітає бурхливий,Саме таким Діомедові, сину Тідея, здавався,В хмарах здіймаючись в небо широке, Арей міднозбройний.
Швидко оселі богів досягнувши, вершин олімпійських,Він біля Зевса Кроніона сів із засмученим серцем,Рану йому показав, що безсмертною сходила кров'ю,Й жалібним голосом слово до нього промовив крилате:«Зевсе, наш батьку, невже не гнівлять тебе всі ці злочинства?Завжди один через одного лих зазнаєм ми страшенних,Вічні боги, коли людям свою виявляємо ласку.Ремствуєм всі ми на тебе: шалену дочку породив тиВсім на загибель, - лиш злочини завжди на думці у неї.Кожен-бо інший з богів, що живуть на високім Олімпі,Волю шанує твою і слухняно у всьому кориться.Тільки її не приборкуєш ти ані словом, ні ділом,Все попускаєш їй, сам породив-бо цю доньку зловредну.Нині ж вона Діомеда, зухвалого сина Тідея,В дикій злобі на безсмертних богів нападати навчила,Спершу Кіпріді він руку при самій долоні поранив,Потім, неначе той бог, і на мене накинувся навіть.Тільки швидкі мене винесли ноги, а то я ще довгоМусив би муки терпіть між жахливими купами мертвихАбо живим знемагать під ударами мідної зброї».Глянув спідлоба і мовив у відповідь Зевс громовладний:«Годі сидіти отут і скімлити так, віроломний!Найненависніший ти із богів, що живуть на Олімпі!Любі тобі лише звади, та війни, та січі криваві.Матері вдача у тебе затята, украй непокірнаГери, що ледве її погамовую й сам я словами,Тож від порад її, мислю, ти й зараз зазнав цього лиха.Не допущу я, проте, щоб довго терпів ти страждання.Ти-бо із роду мого, і мені тебе мати родила.Був би від іншого бога такий народивсь ти зловредний,Нидів давно б уже ти навіть нижче потомків Урана».
Мовивши це, Пееону звелів він його ізцілити.І Пееон, болевтольних на рану насипавши ліків,Затамував її. Та й від народження був він не смертний.Так, як у дзбан молока долити смоковного соку,І рідина перемішана зсядеться зразу й загусне,Так в одну мить загоїлась рана в палкого Арея.Геба омила його, одягла йому шати чудові,Й сів біля Зевса Кроніона він, повен величі й сили.Знов повернулись тоді до оселі великого ЗевсаГера аргейська і з нею Алалкоменіда Афіна,Край душогубства поклавши Ареєві-людоубивці.