Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:Душі славетних героїв навіки послав до АїдуТемного, їх же самих він хижим лишив на поталуПсам і птахам. Так Зевсова воля над ними чиниласьЩе відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогамиСин Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.
Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?Син то Зевса й Лето. Владарем тим резгніваний тяжко,Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули людиЧерез те, що жерця його, Хріса, зневажив зухвалоСин Атреїв. Той до ахейських човнів бистрохіднихДоньку прийшов визволять, незліченний підносячи викуп.Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок АполлонаДалекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,А щонайбільше - Атрея синів, начальників війська:
«О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї!Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнуватиМісто Пріама й щасливо додому усім повернутись.Любу ж дочку відпустіть мені, викуп багатий прийнявши,Далекострільному синові Зевса на честь - Аполлону».
Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, -Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти.Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, -Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив:«Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив!Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся -Не допоможуть ні жезл золотий, ні вінок божественний.Доньки не дам я тобі, - аж поки й постаріє зовсім,В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко,Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною.Йди ж відціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!»
Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова,Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона,Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати:«Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священнуОбороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш.Якщо, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставивЧи для священної жертви гладкії спалював стегнаКіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання:Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!»
Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий:Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем,Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий.Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли,Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший.Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він -Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся.Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати,Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольніСтріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали.
Дев'ять носилися днів над табором стріли божисті.А на десятий людей Ахілл став на раду скликати -Білораменна йому це Гера поклала на мислі,Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї.Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались,Раптом з'явивсь перед ними і мовив Ахілл прудконогий:«Видно, таки доведеться, Атріде, по довгих блуканняхНам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті:Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця.Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита,Чи хоч би сновіщуна - і сни-бо нам Зевс посилає -Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився -Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу?Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірнихВін дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?»
Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народнихВстав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший.Відав усе прозорливий - що є, що було і що буде,Та й кораблі супроводив ахейські він до ІліонаВ віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий.Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:«О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщатиГнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися,Що заступитись за мене ти словом готов і руками.Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться,Що в аргів'ян владарює, кому всі коряться ахеї.Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний.Хай тої днини своє невдоволення він погамує,Але приховану злість буде в грудях у себе таїти,Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш?»
Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«Сміло, яка б не була, нам волю кажи божестве'нну.Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе,Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш,Поки я житиму й поки ще землю цю бачити будуТут, при містких кораблях, ніхто із данаїв не здіймеРук на тебе важких, хоч би був то і сам Агамемнон,Що між ахеїв найвищою владою хвалиться нині».Зважився врешті і мовив тоді ворожбит бездоганний:«Не за обітницю, раптом забуту, не за гекатомбуФеб, а за Хріса-жерця, що зневажив його Агамемнон, -Ані дочки не звільнив, ані зволив він викуп узяти;От за що бог дальносяжний скарав нас, та й ще покарає,І не раніш од данаїв він пошесть одверне ганебну,Аніж повернете батькові доньку його бистроокуДаром, без викупу, ще й привезете свту гекатомбуВ Хрісу, - тоді лиш до ласки ми зможемо бога схилити».
Так він промовив і сів; і тоді з громади підвівсяСин Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний,Гнівом охоплений; серце у грудях чорної лютіСповнилось; полум'ям грізним очі його заіскрились.Поглядом злобним пройняв він Калхаса першого й мовив:«Лиха віщуне! Втіхи мені не віщав ти ніколи!Видно, приємно тобі лише лихо пророчити людям.Доброго слова ніколи не вимовив ти і не справдив.От і тепер ти данаям як волю божисту віщуєш,Ніби їм злигодні бог дальносяжний за те посилає,Що не схотів я за Хрісову доню коштовного взятиВикупу, дуже-бо хочу й надалі ту дівчину в себеДома тримати. Я й над Клітемнестру, шлюбну дружину,Краще волію її, вона-бо від тої не згіршаПостаттю, вродою, вдачею й ревним до всього умінням.Згоден, проте, я вернути її, якщо так буде краще:Хочу-бо, щоб врятувалися, а не загинули люди.Ви ж нагороду мені приготуйте, щоб я із ахеївБезнагородним один не лишився, було б і негоже.Бачите всі ви - умкнула від мене моя нагорода».
В відповідь мовив йому богосвітлий Ахілл прудконогий:«Сину Атрея славетний, з усіх найзахланніший мужу!Де ж тобі цю нагороду відважні здобудуть ахеї?Скарбів-бо спільних у нас ніде уже більше немає -Те, що взяли у містах ми зруйнованих, все поділили,А відбирати в людей, що роздано, вже ж не годиться.Краще віддай її богові, ми ж усі, люди ахейські,Втроє та вчетверо сплатим тобі, якщо Зевс коли-небудьМіцно муровану Трою дозволить ущент зруйнувати».
Відповідаючи, мовив владущий йому Агамемнон:«Богоподібний Ахілле, хоч доблесний ти, а лукавоТак не мудруй, бо й не ошукаєш мене, й не запевниш.Хтів би ти тільки собі нагороди, а я щоб без неїМовчки сидів? І дівчину батькові радиш вернути?Хай нагороду дадуть мені іншу відважні ахеї,Щоб до вподоби була і з тією цілком рівноцінна.А не дадуть, то сам я піду й відберу нагородуЯк не твою, то Айантову чи й в Одіссея самогоВихоплю, скрутно ж тому доведеться, до кого прийду я.Тільки ми зможемо це і згодом обдумати разом.Нині ж спустім корабель чорнобокий на море священне,Швидше гребців наберімо годящих, складім гекатомбуЩедру, й тоді Хрісеїду посадимо ми гарнолицюНа корабель. На чолі його муж стоятиме радний -Ідоменей, чи Еант, а чи Одіссей богосвітлий,Або ж і сам ти, сину Пелеїв, з мужів найгрізніший,Тільки б у жертві священній вблагать дальносяжного бога».
Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:«О, в безсоромність одягнений, здирнику користолюбний!Хто із ахеїв тепер тебе слухати схоче й з тобоюЧи у похід вирушать, чи з ворогом битись завзято?Я ж не заради троянських прийшов списоборців хоробрихТут воювати, - нічим-бо мені вони не завинили.Ані биків не займали у мене вони, ані коней,В широкоскибій Фтії моїй плодородній ніколиНив не топтали, - високі-бо гори лежать поміж нами,Тінявим лісом укриті, і моря шумливого хвилі.Ми задля тебе прийшли, безсоромний, тобі на догоду,Честь Менелая й твою захищати, песька личино,Перед троянами. Ти ж усім нехтуєш, все зневажаєш,Навіть погрожуєш здобич у мене мою відібрати,Ту, що за подвиги ратні дали в нагороду ахеї.Врівні з тобою не мав нагород я, відколи ахеїМісто якесь руйнували троянське, заселене густо.Хоч на війні більш за все працюють у січі жорстокійРуки мої, та коли до розподілу справа доходить,Здобич найбільша - тобі; й задоволений я із малого,До кораблів повертаюсь, знеможений січею тяжко,Їду сьогодні ж у Фтію, мені приємніш додомуНа кораблях криводзьобих вернутися, - я не збираюсь,Так зневажений, множить для тебе скарби та багатства».
В відповідь мовив йому мужів володар Агамемнон:«Швидше тікай, коли серце так прагне; просити не будуТут задля мене лишатися; знайдуться й інші, напевно,Що пошанують мене, а найбільше - Зевс велемудрий.Найненависніший з-між владарів єси, паростків Зевса.Тільки тобі й до вподоби, що звади, та війни, та розбрат.Ти сміливіший за інших, та це ж дарували богове.Тож з кораблями й супутцями краще вертайся додому,Над мірмідонами знов владарюй - кого те обходить!Гнів твій мене не страшить, а тобі я грозитиму ось як:Феб-Аполлон нехай відбирає мою Хрісеїду,Ще й на своїм кораблі, із своїми супутцями разомЯ відішлю її та Брісеїду твою гарнолицюСам заберу, нагороду твою, із намету, щоб знав ти,Що я сильніший за тебе, та й інший щоб кожен стерігсяРівним зі мною вважати себе і зі мною змагатись».
Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серцеВ грудях його волохатих між двох рішень завагалось:Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезийІ, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убитиЧи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?Поки отак міркував він розумом світлим і серцем,Меч витягаючи з піхов, злетіла до нього АфінаЗ неба - Гера послала сюди її білораменна,Що полюбила їх серцем обох і піклується ними.Ставши вона за Пелідом, до кучерів русих торкнулась,Видима тільки йому, а з інших нікому незрима.Дуже Ахілл здивувавсь - озирнувся й Палладу АфінуЗразу впізнав, а в неї лиш очі страшливо блищали.От він озвався до неї і слово промовив крилате:«Що ти прийшла сюди, Зевса егідодержавного доню?Глянуть на буйну пиху Агамемнона, сина Атрея?Тільки кажу я тобі, і це, певен я, сповнитись має:Через гординю свою він скоро і душу погубить».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:«Гнів, якщо будеш слухняний, тобі вгамувати прийшла яЗ неба - Гера послала сюди мене білораменна,Що полюбила вас серцем обох і піклується вами.Ну-бо, сваритись покинь і рукою за меч не хапайся, -Досить, що лаявся ти якими завгодно словами.От що скажу я тобі, й неодмінно це сповнитись має:Скоро утроє такими ж дарами прекрасними сплатятьВсю цю наругу тобі, лиш слухайся нас і вгамуйся».
Відповідаючи, так їй промовив Ахілл прудконогий:«Треба, богине, мені обох вас послухати щиро,Хоч я і дуже розгніваний серцем, а так воно краще.Хто кориться богам, і вони того слухать готові».Мовив і, срібний держак важкою вхопивши рукою,Меч величезний у піхви засунув Ахілл, покорившисьСлову Афіни. Вона ж до егідодержавного ЗевсаЙ інших богів на Олімп у їх світлі оселі вернулась.
Син же Пелея з словами жорсткими ту ж мить до АтрідаЗнову звернувся й в серці нітрохи не стримував гніву:«Ах ти, п'янюго з очима собаки й оленячим серцем!Ні у воєнні походи озброїтись разом з народом,Ні у засаду піти з хоробрим військом ахейськимСерцем ти не дерзав - це для тебе здавалося смертю.Легше багато ходить по широкому стану ахеївІ грабувати того, хто тобі суперечить посміє.Ти владар-людожер, над нікчемами ти владарюєш,Бо інакше, Атріде, востаннє б ти нині зухвалив.От що скажу я тобі й великою клятвою стверджу:Берлом клянуся оцим, що ні пагілля вже, ані листяБільш не зростить, давно колись з кореня зрубане в горах,Не розцвіте вже ніколи, бо міддю обстругано з ньогоЛистя і кору; тепер же це берло синове ахеївНосять в долонях, як судді, що вірно пильнують законівЗевсових, - це ж бо й буде моя тобі клятва велика.Прийде час, і журба за Ахіллом огорне ахеївВсіх до одного; та ти, і сумуючи, їм не здолаєшДопомогти, як їх юрми від Гектора-мужоубивціПадати будуть: тоді своє марно терзатимеш серцеВ гніві на себе, що кращого ти із ахеїв зневажив».
Так промовив Пелід і, ударивши гучно об землюЗлотноцвяхованим берлом, в знемозі сів, а навпротиЛюто Атрід бушував. Схопивсь тоді солодкомовнийНестор, із голосом звучним славетний промовець пілоський.З уст його мова текла, бджолиного меду солодша.Два покоління людей, нещадною забраних смертю,Зникло, з якими родивсь він і зріс в береженім богамиПілосі, - третім уже поколінням він там володарив, -Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:
«Горе! Велика скорбота на землю ахейську приходить!Як би зраділи тепер Пріам і Пріамові діти,Радість велика і іншим троянам серця б охопила,Тільки б почули вони, як у сварці отут завелисяВи, між данайських мужів і в раді, і в битвах найперші.Тільки послухайтесь, ви-бо обидва від мене молодші.Тож на своєму віку людей, і від вас видатніших,Я зустрічав, і вони порад моїх не відкидали.Ні, таких я не бачив мужів і більш не побачу,Як Пірітой вікопомний, Дріант, поводатар народу,Чи Ексадій, Кеней, або ще Поліфем богорівний,Або Тесей, син Егея, цілком на безсмертного схожий.Люди були то могутні, окраса мужів земнородних,Вельми могутні самі і з могутніми бились завзято,Диких страховиськ гірських у битвах нещадних разили.Був я у дружбі із ними, із Пілоса сам до них їздивЗ краю далекого в гості, самі-бо мене запросили.Перемагав сам на сам тих страховиськ, а з ними змагатисьЖоден з людей, що нині живуть на землі, не посмів би.Всі вони слухали слова мого і поради приймали.Отже, послухайте й ви, воно-бо послухати краще.Не відбирай, Агамемноне, дівчини, хоч ти й могутній,Він-бо раніш в нагороду одержав її від ахеїв;Та припини, Пеліде, і ти оці прикрі змаганняІз владарем, - не знав-бо ніхто ще такої пошаниІз владарів берлоносних, що Зевс їх у славі звеличив.Ти хоч і сильний, бо мати богиня тебе породила,Все ж він могутніший: більше люду під владою має.Гнів свій, Атріде, і ти погамуй, тебе я благаю,Злобу свою на Ахілла вгамуй, адже він для ахеїв -Вірна опора і захист великий в війні оцій згубній».
Відповідаючи, мовив йому Агамемнон владущий:«Так, справедливо усе й до ладу ти, старче, говориш.Та над всіма чоловік оцей хоче тут бути найвищим,Над усіма панувати, указувать кожному хоче,Всім володарити. Я ж коритись йому не збираюсь.Хай списоборцем його вічносущі богове створили,Та чи на те, щоб усіх він поганими лаяв словами?»Мову його перебивши, Ахілл відповів богосвітлий:«Був би я боягузом, пустим би нікчемою звався,Якби у всьому я, що ти скажеш, тобі поступився.В іншого ти кого-небудь цього вимагай, а мені вжеТи не указуй, я-бо коритись тобі не збираюсь.Інше скажу я, а ти збережи це у серці своєму.Не підніму я руки через дівчину, щоб із тобоюЧи з кимось іншим змагатися: те, що дали, відбирайте.З іншого всього, що в чорному є кораблі бистрохіднім,Ти проти волі моєї нічого уже не захопиш.А коли хочеш, то спробуй, - хай всі вони знають і бачать,Як по спису моїм чорна із жил твоїх кров заструмує».
Прикрими так позмагавшись словами, вони повставалиЗ місць, і збори ахеїв із-під кораблів розпустили.Сам Пелід до наметів, що на кораблях рівнобоких,З сином Менойта пішов і хоробрим його товариством.В той час Атрід на море спустив корабель бистрохідний,Вибрав двадцять гребців, навантажив святу гекатомбуБогові в дар, а сам Хрісеїду повів гарнолицюНа корабель. Вожаєм його став Одіссей велемудрий.І посідали вони, і в путь подалися вологу.Син же Атрея усім загадав очищатися людям.Тілом очистившись, бруд вони той у море зливалиІ найдобірніші в честь Аполлона несли гекатомбиЗ кіз та биків і палили на березі шумного моря.З димом до неба сягав і жиру підсмаглого запах.
Так вони в стані військовім трудились. Але АгамемнонЗвади не кидав, що й перше Ахіллові нею грозився;До Еврібата й Талфібія слово таке він промовив -Це-бо окличники в нього були і прислужники спритні:
«Зараз же йдіть до намету Ахілла, сина Пелея,Взявши за руки, ведіть Брісеїду сюди гарнолицю;А не даватиме, з більшим загоном прийду я до ньогоІ відберу її сам, - ще гірше тоді йому буде».Мовивши так, із суворими вирядив він їх словами.Знехотя в путь подались вони берегом шумного моряЙ до кораблів і шатрів мірмідонських дійшли незабаром.Перед своїм кораблем чорнобоким сидів під наметомСам Ахілл, та не дуже зрадів він, прибулих уздрівши.З острахом, повним шаноби, стояли вони, застилавшись,Ані спитать, ні сказати нічого йому не посміли.Швидко всю справу збагнув своїм розумом він і промовив:
«Щасні будьте, окличники, Зевсові вісники й людські!Ближче підходьте. Нічим ви не винні, лише Агамемнон,Що посилає вас дівчину в мене забрать, Брісеїду.Що ж, богорідний Патрокле, іди приведи її швидше,Хай забирають та хай же і свідками будуть обидваПеред богами блаженними, перед громадою смертних,Перед упертим оцим владарем, коли я йому стануЗнову потрібен у скруті, щоб від ахеїв безславнуСмерть одвернути. Від згубних бажань розпалившись, не можеРозумом кволим прийдешнє з минулим зв'язать, не зміркує,Як поблизу кораблів безпечно з троянами битись».Так він сказав, і Патрокл послухав товариша й друга,Дівчину юну з намету його привів гарнолицюИ до кораблів ахейських окличникам дав допровадить.
Йшла проти волі та жінка. Ахілл же, роняючи сльози,Друзів покинув своїх і на березі сивого моряСів від усіх віддаля і, дивлячись в далеч безкраю,Матір кохану благав, простягаючи руки до неї:«Матінко люба, ти коротковічним мене породила,Чи не повинен був честю із неба мене вшануватиЗевс громовладний? Та нині не дав він її анітрохи.Тяжко зневажив мене Агамемнон широкодержавний,Син Атрея, - забрав і привласнив мою нагороду».
Так він, ридаючи, мовив, і вчула те мати поважна,Що біля батька старого в морській глибочіні сиділа.Вийшла із сивого моря богиня, мов легка хмарина,Сіла, і сина, що слізьми вмивався, голубила ніжно,І, на ім'я називаючи, так промовляла до нього:«Сину, чого ти плачеш? Яка тобі туга на серцеВпала? Розказуй усе, не таїсь, щоб ми знали обоє».
Тяжко зітхнувши, у відповідь мовив Ахілл прудконогий:«Знаєш сама ти. Що ж говорить тобі те, що відомо?Ми на Фіви, священне Гетіона місто, ходилиІ, зруйнувавши його, всю здобич сюди перевезли.Все до ладу між собою сини поділили ахейські,Сину ж Атрея вони Хрісещу дали гарнвлицю;А незабаром і Хріс, дальносяжного жрець Аполлона,До кораблів бистрохідних від мідянозбройних ахеївДоньку прийшов визволять, незліченний принісши їм викуп.Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок АполлонаДалекострільного, й всіх почав він благати ахеїв,А Атрея синів - щонайбільше, начальників війська.Схвальними криками всі дали тоді згоду ахеїВолю вволити жерцеві, коштовний приймаючи викуп.Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав -Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив.В гніві старець вернувся назад; Аполлон же прихильноСлухав його молитов, був-бо завжди цей жрець йому любий.Кинув він з лука смертельну стрілу на аргеїв, і людиПадали густо рядами, а божії стріли літалиСкрізь по широкому стану ахеїв. Тоді-то премудрий,Знаючи все, ворожбит нам волю звістив божественну.Перший тоді я пораду подав уласкавити бога.Гнівом скипів Агамемнон і, раптом схопившись із місця,Словом грозити почав, і здійснилась та нині погроза:Он на швидкім кораблі повезли вже у Хрісу ахеїДівчину ту бистрооку і щедрі дари владареві.В мене ж вождеві окличники щойно взяли із наметуБранку мою Брісеїду, яку дарували ахеї.Тож за свого відважного сина вступись, коли можеш.Йди на Олімп і Зевса благай, якщо ти коли-небудьСловом чи ділом яким вдовольнила Кроніона серце.Ще-бо дитиною часто в отцевім чував я оселі,Як ти хвалилася, що від чола темнохмарного ЗевсаТи лиш одна із безсмертних ганебну біду відвернулаВ час, як хотіли його закувати боги олімпійські -Гера, дружина його, Посейдон та Паллада Афіна.Але прийшла ти, богине, і Зевса від пут врятувала,В поміч на високоверхий Олімп сторукого взявши,Що Бріареєм блаженні боги його кличуть, а людиЗвуть Егеоном, бо силою він перевершує й батька.Біля Кроніона сів він, своєю могутністю гордий.Пойняті жахом боги вже Зевса скувать не посміли.Тож нагадай про це Зевсу й благай, за коліна обнявши,Чи не погодився б він допомогу троянам податиІ під корми корабельні, вбиваючи поспіль, ахеївВ море зіпхнути, щоб краще свого розпізнали державцяТа щоб дізнавсь і ширбкодержавний Атрід Агамемнон,Як погрішив він, зневаживши кращого з-поміж ахеїв».
В відповідь мовить Фетіда, рясні проливаючи сльози:«Сину мій, нащо тебе я, на горе родивши, ростила?Хоч би тепер біля цих кораблів без сліз, у безпеціТи міг побути, короткий-бо вік твій, вже мало лишилось.Нині ж і недовговічен єси й найнещасніший разомНад усіма. В злий час я в покоях тебе породила.Та громовладному Зевсові аж на Олімп многосніжнийВсе я піду розказать, - може, зважить-таки він на мене.Ти ж тим часом лишайсь поблизу кораблів бистрохідних,Гнів на ахеїв тримай, але од війни ухиляйся.На береги Океанові Зевс учора на учтуДо ефіопів пішов бездоганних, а з ним всі богове.Аж на дванадцятий день до Олімпу назад він прибуде.Отже, до Зевса у дім я піду тоді міднопорогий,І до колін припаду, і вблагати його постараюсь».
Мовивши так, відійшла вона й сина свого залишилаЗ гнівом у серці за дівчину, ту, підперезану гарно,Піп відібрали її силоміць. Одіссей же тим часомВ Хрісу прибув і священну з собою привіз гекатомбу.Щойно у глибоководну ввійшли вони гавань, вітрилаЗразу згорнули й на чорному їх кораблі поскладали,Щоглу в гніздо притягнули, на линвах її опустившиСпритно, до пристані свій корабель підігнали на веслах,Кинули котви Камінні, причали як слід закріпили,Вийшли на берег морський через хвилі прибою шумливіЙ далекосяжцеві Фебу святу привели гекатомбу.Із корабля мореплавного юна зійшла й Хрісеїда.До олтаря підводить її Одіссей велемудрий,Батькові в руки здає і так промовляє до нього:
«Хрісе, до тебе послав мене владар мужів АгамемнонДоньку вернути тобі й за данаїв святу гекатомбуФебові скласти, щоб виявив їм свою ласку володарТой, що силу нещасть велетужних наслав на аргеїв».
Мовив і в руки віддав її батькові, й радо прийняв тойЛюбу дочку. Тим часом багату вони гекатомбуБогові круг олтаря мармурового в лад розмістили,Руки умили й взяли ячменю зернистого з сіллю.Голосно Хріс поміж ними, здіймаючи руки, молився:«Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священнуОбороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш!До молитов моїх ти і раніш прихилявся уважноІ, вшанувавши мене, покарав єси тяжко ахеїв.Тим-то і нині прошу - вволи моє щире благанняТа одверни і тепер від данаїв загибель ганебну».
Так він молився, й почув його Феб-Аполлон срібнолукий.А по молитві ячменем і сіллю посипали жертви,Шиями вверх підтягли, закололи і шкіру з них здерли;Стегна усім позрізали, у два їх шари обгорнулиЖиром білованим, зверху ще й м'яса наклали сирого.Старець усе це на дровах спалив, іскристим полившиЖертву вином; юнаки з п'ятизубцями поруч юрмились.Стегна усі попаливши й жертовних утроб скоштувавши,М'яса покраяли решту, на гострі рожни настромили,Все обережно спекли й познімали з вогню своєчасно.А як упорались з цим і до спільної учти взялися,Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Юні слуги, вина у кратери наливши по вінця,Кожному в келих черпали, богам узливання вчинивши.Співами цілий день юнаки ублажали ахейськіГнівом пойнятого бога, пеани співаючи звучніДалекосяжцю в пошану, і він з задоволенням слухав.
Сонце тим часом зайшло і темрява землю окрила,Спать полягали усі поблизу корабельних причалів.Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,В путь подалися вони до просторого стану ахеїв.Вітру попутного дав Аполлон їм, стрілець дальносяжний.От вони вправили щоглу і білі вітрила напнули,Зразу ж середнє надулось вітрило, і хвиля пурпурнаІз-під корми корабля швидкоплинного вмить зашуміла.Легко по хвилях він біг, верстаючи путь морехідну.А як уже допливли до просторого стану ахеїв,На суходіл вони витягли свій корабель чорнобокийІ над піском на високих підпорах його укріпилиТа й по своїх кораблях і наметах усі розійшлися.
В гніві тим часом сидів при своїх кораблях швидкоплиннихБогонароджений син Пелеїв, Ахілл прудконогий;Ані ходив він на раду, де слави мужі набувають,Ані на подвиги ратні, лиш миле ятрив своє серце,Нудячи світом, душею ж борні він жадав бойової.
От удванадцяте вже світанкова зоря народилась,І до Олімпу боги повернулися вічноживущіРазом усі, йшов попереду Зевс. Не забула ФетідаРевних благань свого сина й, морські залишаючи хвилі,З раннім туманом зійшла на Олімп і на небо велике.Там громозвучного бачить Кроніда вона, що самотньоНа височіні Олімпу сидів многоверхого в хмарі.Сіла вона біля нього й, коліна обнявши рукоюЛівою, до підборіддя правицею злегка торкнуласьІ почала владаря Кроніона Зевса благати:
«Зевсе, наш батьку! Якщо з-між безсмертних словом чи діломЯ коли-небудь тобі догодила, вволи мою волю -Сина мого пошануй, бо коротковічніший всіх вінІнших. Скривдив його володар мужів АгамемнонТяжко - узяв нагороду його й нею сам володіє.Ти ж, олімпійцю, за нього пометись, промислителю Зевсе.Війську троянському дай перемогу, аж поки ахеїСина вшанують мого і пошаною знову звеличать».
Мовила так. Не сказав ані слова їй Зевс хмаровладний,Довго він мовчки сидів. Вона ж, охопивши коліна,Так їх, припавши, й тримала, і знову благала удруге:«Дай обіцянку несхибну, на згоду кивни головоюЧи запереч, ти ж до страху байдужий, щоб знала напевно,Як я, богиня, найменш пошанована поміж богами».
З гнівним обуренням мовив у відповідь Зевс хмаровладний:«Справи погані, коли приневолиш мене посваритисьЗ Герою - лаять почне вона й тяжко мені докоряти.Серед безсмертних богів вона й так уже вічно зі мноюСвариться й каже, що я троянам в боях помагаю.Тож повертайся мерщій, щоб тебе не помітила часомГера. На мене цілком покладись, про все я подбаю.Навіть, як хочеш, кивну головою, щоб знала напевно.Це для безсмертних богів запорука від мене найбільшаСлова мого: бо безповоротне, повік нерушимеІ невідхильне воно, якщо я кивну головою».Мовив Кроніон, чорногустими здвигнувши бровами.І з голови владаревої кучерів пасма нетлінніВпали на плечі безсмертні, й великий Олімп похитнувся.
Поміркувавши отак, вони розійшлися. БогиняКинулась в море глибоке з вершин світлосяйних Олімпу.Зевс повернувся до дому свого. Всі боги повставалиЗ крісел своїх назустріч отцеві; ніхто не насміливсьСидячи стріти його, і разом усі підвелися.
Сів він у крісло своє. А Гера усе вже збагнула,Щойно побачивши, як до нього прийшла на порадуСтарця морського Нерея дочка, сріблонога Фетіда.Тим-то до Зевса Кроніона в'їдливо мовити стала:«Хто це, лукавче, з богів до тебе ходив на пораду?Завжди приємно самому тобі, від мене окремо,Потай вирішувать справи. Ніколи від щирого серцяНе потрудивсь ти, що маєш на мислі, мені розказати».Відповідаючи, мовив їй батько людей і безсмертних:«Геро, із рішень моїх ти не завжди й не всі сподівайсяЗнати. Важко це буде тобі, хоч моя ти й дружина.Що ж довірити слухові можна, раніше від тебеАні з богів, ні зі смертного люду ніхто не почує.А як один, без богів, я обдумати рішенйя схочу,То ні про що не розпитуй мене і сама не розвідуй».В відповідь мовить йому велеока володарка Гера:«О найгрізніший Кроніде, які це слова ти промовив!Ані питати тебе, ні розвідувать я не збиралась,Можеш спокійно собі вирішувать, що побажаєш.Тільки я страшно боюсь, щоб тебе не ввела ув омануСтарця морського Нерея дочка, сріблонога Фетіда.Вранці сиділа з тобою й коліна твої обіймала.Мабуть, ти їй головою кивнув, що вшануєш АхіллаСлавою й знищиш навкруг кораблів ще багато ахеїв».
Відповідаючи, Зевс хмаровладний до неї промовив:«Дивна ти, все дозираєш, ніяк не сховатись од тебе.Тільки нічого не зможеш ти цим досягнуть, лише станешДалі від серця мого, й тобі ж воно вийде на гірше.Вже коли сталося так, це значить - мені до вподоби.Краще мовчки сиди, покоряючись слову моєму.Не допоможуть тобі всі боги, скільки їх на Олімпі,Тільки-но встану і руки на тебе здійму нездоланні».Мовив, і острах обняв велеоку володарку Геру,Мовчки сиділа вона, своє любе гамуючи серце.
Сумно зітхали у Зевсовім домі й боги наднебесні.Врешті майстер славетний Гефест їм почав говорити,Щоб свою матінку білораменну потішити, Геру.«Справа то буде аж надто погана і зовсім нестерпна,В разі почнете за смертних сваритися ви між собою,Розбрат вчиняючи перед богами! Якої нам ждатиРадості з учти ясної, якщо ворожнеча панує?Матінко, раджу тобі, хоч сама ти усе розумієш,Зевсові-батьку приємне вчини, щоб знов не розгнівавсьБатечко любий і учти б розкішної нам не потьмарив.Тільки-но Зевс-олімпієць, владар блискавиць, того схоче,З крісел нас викине всіх - набагато за нас він сильніший.Ти ж до нього, проте, із м'якими звернися словами,Й стане відразу тоді ласкавішим до нас олімпієць».Так він сказав і, з сидіння підвівшись, келих дводоннийМатері любій у руки подав і промовив до неї:«Перетерпи, моя матінко, все це, хоч як воно гірко,Щоб не побачив на власні я очі тебе, моя люба,Битою нині. Хоч сумно мені, а тобі я не зможуСтати на поміч, адже олімпійцеві важко перечить.Він-бо мене вже колись, як насмілився я боронити,Міцно за ногу вхопив і з божистого скинув порога.Вниз я летів цілий день і, коли вже заходило сонце,Впав аж на Лемнос, ледве живий, ледь-ледь уже дихав.І гостинно, проте, прийняли мене люди сінтійські».Так говорив він, і білораменна всміхнулася Гера,А, усміхнувшись, од сина взяла вона келих у руки.
Він же й іншим безсмертним, із правого боку почавши,Став із кратери в їх чаші солодкий нектар наливати.Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготати,Дивлячись, як по покоях Гефест метушився кульгавий.Так цілий день вони там, аж до самого заходу сонця,Все учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку,Ні у звучанні дзвінкої формінги в руках Аполлона,Ні у мелодіях муз, що по черзі чудово співали.
А як погасло вже зовсім сонячне сяйво яскраве,Всі по домівках своїх спочивати вони розійшлися,Сам-бо кульгавий Гефест, на всі руки митець незрівнянний,Кожному дім збудував із хистом великим та вмінням.Спати пішов володар блискавиць тоді, Зевс-олімпієць,Де й раніше лягав, коли сон приходив солодкий.Там опочив він, і золотошатна спочила з ним Гера.