З ложа Тіфона ясного підвівшись, Еос розоперстаВийшла, щоб ранішнє світло нести і безсмертним, і смертним.Зевс же послав до ахейських човнів бистрохідних ЕрідуНеподоланну, що воєн знамено рукою тримала.5Стала вона на чорний, місткий корабель Одіссеїв,Що посередині був, що скрізь її голос доходив -І до наметів Еанта, славетного Теламоніда,І до Ахілла, з обох-бо країв з кораблями ставнимиСтали вони, на свою покладаючись мужність і силу.10На корабель ступивши, гукнула богиня потужноЙ страшно, і кожному в серце ахеєві буйну вдихнулаСилу і хіть воювати, з ворогом битись невтомно.З тої ж хвилини війна їм милішою стала здаватись,Ніж до вітчизни повернення на кораблях крутобоких.

15Гучно й Атрід закричав, закликаючи в битву аргеївПідперезатись, і сам у мідь одягнувся блискучу.Спершу собі на гомілки наклав наголінники мідні,Дуже красиві, срібними пряжками їх застебнувши.Потім і панцир на груди свої надягнув міцнокутий,20Що від Кініра колись одержав як гість, у дарунок;Бо аж на Кіпр до вух його чутка дійшла, що ахеїНа кораблях своїх мають пливти до далекої Трої.Тим-то він панцир той дав, щоб зробить владареві приємність.Десять на панцирі пасів було з чорно-синьої сталі,25З золота пасів дванадцять та двадцять іще олов'яних.Змій чорно-синіх по троє обабіч тих лат аж до шиїВгору тягнулось, мов дуги веселки, що в хмарі КроніонСам укріпляє як смертним людям знамення небесне.Через плече перевісив він меч, що виблискував рясно30Цвяшками з золота; піхва, в яку був захований меч той,Срібна уся, на золоченім пасі з рамена звисала.Взяв і яскраво оздоблений щит свій, що тіло вкриває,Дуже красивий, на нім було десять кругів мідносяйних,А поміж ними ще двадцять опуклин було олов'яних,35Білих, одна ж посередині ще й з чорно-синьої сталі.Зверху вінчала той щит голова страшноока ГоргониЗ поглядом лютим, Жах біля неї та Острах стояли.Ремінь посріблений був над щитом, а на ньому звивавсяТілом тугим чорно-синій дракон, і з єдиної шиї40Три голови в різні боки грозливо дивились у нього.Він двогребневий шолом натягнув з чотирма шишакамиЙ кінською гривою, - страшно зверху вона коливалась.В руки узяв він два списи міцні, пооббивані міддю,Гострокінчасті, а мідь їх далеко до самого неба45Сяяла. Лунко тоді загреміли Афіна і ГераШану тому, хто у золотом славній владарив Мікені.

Кожен з вождів візничому дав розпорядження строгеКоней в належнім порядку притримати всіх біля рову,І при озброєнні повнім самі уперед подалися50Пішки. Й гомін невчасний зчинився іще до світанку.Рову вони досягли, візничих своїх обігнавши,Кінні ж неспішно ішли трохи ззаду. Лихе замішанняЗняв поміж ними Кронід, з ефірних висот їм кривавіКраплі зронивши роси: голів-бо відважних багато55До глибочіні А'іду збирався послати Кроніон.

З другого боку й загони троян на узвишші рівниниЛави єднали круг дужого Гектора, Полідаманта,Коло Енея - в народі, як бога, його шанували, -Трьох Антенора синів - Поліба і з ним Агенора60І наймолодшого з них Акаманта, подібного богу.Гектор попереду всіх із щитом ходив рівноокруглим,Наче зловісна зоря, то з-за хмар прозирне на хвилинуЙ сяє яскраво, то знову за темну сховається хмару, -Так же і Гектор: то він у передніх з'являється лавах,65То аж у задніх накази дає. Увесь-бо він міддюСяяв, мов блискавка батька, егідодержавного Зевса.

Наче женці, що з кінців протилежних назустріч рядамиЖнуть ячмінь чи пшеницю на ниві багатого мужа,Й смугою густо за ними в снопи лягає колосся, -70Сходились так одні з одними лави троян і ахеївВ битві шаленій, ніхто з них про пагубну втечу й не думав.Голови рівно завзяті в тій січі змагались, неначеХижі вовки, вони кидались. Бачачи це, велетужнаРада була лиш Еріда, що участь у битві тій брала.75Інші ж боги не втручались у неї й сиділи спокійноКожен в домівці своїй, - стояли збудовані гарноїхні оселі на схилах скелястих ущелин Олімпу.На чорнохмарного всі водночас нарікали Кроніда,Що побажав бойову дарувати він славу троянам.80Це не тривожило батька богів. Від інших далеко,Славі радіючи власній, він в гордій сидів самотині,Поглядом Трою обнявши й човни крутобокі ахеїв,Мідь, що яскраво виблискує, й тих, які гублять і гинуть.

Доки світало на сході і день розвиднявся священний,85Доти з обох боків сипались стріли і падали люди.В час же, як в гірному виярку стане обід готуватиМуж-лісоруб, як уже він, дерева рубавши високі,Руки наситив свої, і дух обняла йому втома,Серце ж його умліває бажанням солодкої їжі, -90В час той відвагою повні данаї прорвали фаланги,Товаришів закликаючи лунко. Вперед АгамемнонКинувся перший і вбив Біенора, керманича люду,Зразу ж, а потім поклав і Ойлея, погонича коней.З коней зіскочивши, сміливо вийшов цей проти Атріда.95Але, як кинувсь вперед, Агамемнон загостреним списомВ лоб йому вдарив, - не стримав шолом його з міді важкої -Спис проломив і шолом, і чоло, і всередині мозокЗ кров'ю змішав, і приборкав Ойлеєві напад завзятий.Кинув обох їх на місці володар мужів Агамемнон,100Голими грудьми світили вони, бо зняв із них зброю.Потім так само він з Іса озброєння зняв і з Антіфа,З двох Пріамідів - побічного й шлюбного сина, - обидваРазом були в колісниці, бо кіньми в ній правив нешлюбний,Поряд же - славний Антіф був. Колись на галявинах Іди,105Де вони пасли овець, зв'язавши лозиновим пруттям,їх захопив був Ахілл, але, викуп узявши, звільнив їх.Нині ж їх широковладний державець Атрід АгамемнонПершого списом у груди якраз під сосочком уразив,Другого в ухо ударив мечем і з повоза скинув.110Швидко з обох познімав бойове їх озброєння гарне,їх упізнавши, біля кораблів-бо швидких ще ранішеБачив тоді він, як з Іди привів їх Ахілл прудконогий,Так, наче лев, що, забравшись у лігво до лані меткої,Легко малих її діток хапає, й міцними зубами115Трощить їм кості, й життя нерозквітлого їх позбавляє.Мати ж їх, хоч би й була недалеко, нічим вже не можеДопомогти їм, сама-бо, жахливим охоплена дрожем,Мчить стрімголов крізь дубові гаї та гущавини лісу,Змилена потом уся, від страшного тікаючи звіра.120Так же і двом цим ніхто із троян врятуватись од смертіНе допоміг: самі-бо вони від аргеїв тікали.

Потім Пісандр від руки його впав, Гіпполох войовничий -Мужнього серцем сини Антімаха; колись він, багатоЗолота від Александра узявши - дарунок блискучий! -125Проти повернення був Єлени вождю Менелаю.Отже, синів його двох захопив владар АгамемнонРазом, в одній колісниці, де вдвох вони правили кіньми.З трепетних рук їх одразу блискучі випали віжки,Коні убік понесли. Як лев той, Атрід до них раптом130Кинувсь. Навколішки впавши, благали вони з колісниці:«Не убивай нас, Атріде! Достойний ти матимеш викуп.Скарбу багато лежить у домівці вождя Антімаха -Золота, й міді, й заліза, що так його важко кувати,З радістю батько наш викуп за нас тобі дасть незліченний,135Тільки б почув, що живі на човнах ми лишились ахейських».Так, умиваючись слізьми, обоє державця благалиСловом солодким. Та в відповідь слово гірке вони чули:«Ви - Антімаха сини, відважного серцем, що радивЗборам троян всенародним одразу ж убить Менелая,140Із Одіссеєм божистим з посольством прибулого в Трою,Й не допускати йому повернутись назад до ахеїв, -Отже, за батькову підлість ганебну й поплатитесь нині!»

Мовив він так і Пісандра на землю зіпхнув з колісниці,Списом ударивши в груди, і той перекинувся навзнак.145З коней стрибнув Гіпполох, але й на землі його вбив він,Руки одсікши мечем і голову з пліч одрубавши.Труп же штовхнув, як колоду, і той у юрбу покотився,їх залишивши, туди, де найбільше тіснились фаланги,Кинувсь, а інші за ним в наголінниках мідних ахеї.150Спішених піші губили, і ті мимоволі тікали,Кінних - комонні, аж курява в небо здіймалась клубамиСкрізь по рівнині - кінські дзвінкі її ноги здіймали, -Мідь невблаганно разила. Могутній владар АгамемнонБив ворогів безнастанно і кликав з собою аргеїв.155Так, наче вітром роздмухане полум'я згубне обнімеРаптом незайманий ліс і шугає повсюди, й з коріннямВирвані виром вогненним падають густо дерева, -Так і в троян, що тікали від рук безпощадних Атріда,Голови падали густо. З могутніми шиями коні160З гуркотом повози мчали порожні між лавами воїв,Прагнучи вправних візничих. А ті по рівнині лежалиВ поросі, хижим шулікам миліші, ніж любим дружинам.Гектора вивів із куряви Зевс, і од стріл безугавних,І од убивства мужів, сум'яття бойового й від крові.165Гнався завзято Атрід і кликав з собою данаїв.

Повз надгроб'я прадавнього їла, нащадка Дардана,Повз смоковниць ряди по рівнині тікали трояни,Прямо до міста. З криком жахливим за ними невпинноГнався Атрід і руки їх кров'ю багрив незборенні.170Але, до Скейської брами й до дуба добігши, трояниРаптом спинились, на тих дожидаючи, що відставали.Ці ж по рівнині широкій тікали, неначе корови,Що нападе на них лев ненаситний у темряві ночі,Всіх розжене, а одну з них ненатла спостигне загибель;175Спершу їй шию гризе, учепившись міцними зубамиВ карк її, потім п'є кров і нутрощі їй пожирає.Гнав так відсталих бійців син Атрея, владар Агамемнон,І убивав, наздогнавши. Безладно тікали трояни.Навзнак і ниць під рукою могутнього сина Атрея180Падали часто, - списом він так лютував округ себе.

А коли мав уже він на місто й на мури високіРушити, смертних людей і усіх небожителів батькоСів на вершині стрімкій на джерела багатої Іди,З неба зійшовши. В руках полум'яні тримав блискавиці.185Золотокрилій Іріді звелів він з такою йти вістю:«Мчи, вітронога Ірідо, і Гектору скажеш це слово.Доки він бачить, як вождь Агамемнон, керманич народів,В перших шаліє рядах і ворожі винищує лави,Доти хай в бій не вступає, лиш інших сионукує воїв,190В битвах завзятих із ворогом дужим нещадно змагатись.А як стрілою чи списом він гострим уражений будеЙ до колісниці метнеться, я Гектору дам премогуттяВорога бити, аж поки човнів добропалубних дійдеВ час, коли сонце вже зайде і пітьма настане священна».195Мовив він так, і в путь подалась вітронога ІрідаЙ до Іліона священного з гір полетіла ідейських.

Сина Пріама, божистого Гектора, там вона стріла,Він в міцнокутій стояв колісниці, запряженій кіньми.Тут зупинившись, мовить йому вітронога Іріда:200«Гекторе, сину Пріамів, розважністю Зевсові рівний!Батько наш Зевс до тебе послав мене ось що сказати:Доки ти бачиш, як вождь Агамемнон, керманич народів,В перших шаліє рядах і ворожі винищує лави,Доти у бій не вступай, лиш воїнів інших спонукуй205В битвах завзятих із ворогом дужим нещадно змагатись.А як стрілою чи списом він гострим уражений будеЙ до колісниці метнеться, подасть тобі Зевс премогуттяВорога бити, аж поки човнів добропалубних дійдешВ час, коли сонце вже зайде й пітьма настане священна».210Це промовивши, геть подалась прудконога Іріда.Гектор в озброєнні всьому із повоза скочив на землю,Списи хитаючи гострі, кругом обійшов тоді військо,Всіх закликаючи в бій, і січа знялася страшенна.Враз повернули трояни і валом пішли на ахеїв,215Але й аргеї фаланги свої ще міцніш укріпили.

Раті зійшлися ворожі, і бій закипів. АгамемнонКинувся перший, він битись волів попереду від інших.Музи, осель олімпійських жилиці, скажіть мені нині,Хто Агамемнону перший назустріч із воїнів вийшов -220Чи із самих же троян, чи з славетних союзників їхніх?Іфідамант величавий, могутній син Антенора,Той, що в Фракії зростав, цій матері щедрій овечок.Виховав змалку старий Кіссей його в домі своєму,Дід його рідний, який породив Феано гарнолицю.225А як уже досягнув той прекрасного юного віку,В себе затримав його і дочку свою видав за нього.Спальню він шлюбну лишив, про похід лиш почувши ахейський,Разом дванадцять із ним попливло кораблів криводзьобих.Та кораблі рівнобокі пізніш залишив у Перкоті,230Сам же з загоном пішов і пішки дістався до Трої.Сину Атрея назустріч він перший із воїнів вийшов.А як, один ідучи проти одного, близько зійшлися,Схибив Атрід, і загострений спис пролетів стороною.Іфідамант же його нижче панцира скраю ударив235В пояс і спис надавив, на міцну покладаючись руку.Та не пробив він барвистого паса: на срібну оздобуРаптом наткнувшись, зігнулось, як олово, з розмаху вістря.Ратище списа вхопив Агамемнон широкодержавний,Сильно рвонув, наче лев, і з ворожої вирвав долоні240Спис той; ударив по карку мечем і суглоби розслабив.Ворог на землю звалився і тут же впокоївся міцнимСном, городян захищавши, оподаль своєї дружиниШлюбної, радості з нею не знавши, хоч сам дав багато:Дав сто корів він за неї й пізніш обіцяв іще дати245Тисячу кіз і овець, що безліч їх паслось у нього.Знявши з убитого всі обладунки, Атрід АгамемнонСам те озброєння гарне поніс через юрми ахеїв.

Щойно побачив Атріда Коон, видатний між мужами,Син Антенора найстарший, як горя тяжкого імлою250Очі йому застелило з журби за загиблого брата.Осторонь став він із списом, Атрідові зовсім не видний,І посередині руку пробив йому, нижче від ліктя,Так що навиліт пройшло її списа блискучого вістря.Хоч і здригнувсь тої миті володар мужів Агамемнон,255Та не схотів відставати від участі в битві та січі.Й кинувся він на Коона із списом, вітрів вихованцем.Вбитого брата свого якраз волочив той за ногиІфідаманта і кликав на поміч троян сміливіших.В той час, як труп волочив він у натовпі, гострою міддю260Вразив Атрід під горбатим щитом його й тіло розслабив,Зразу ж підбіг і зрубав йому голову тут же, над братом.Так Антенора сини під рукою Атріда-державця,Жереб здійсняючи свій, відійшли до оселі Аїда.Перебігав він потому й по інших шерегах ворожих,265Списом, мечем побиваючи їх і великим камінням,Поки ще рана його гарячою сходила кров'ю.А як спинилася кров і рана вже трохи присохла,Гострий біль став проймати Атрідову силу могутню.Як породіллю разючими стрілами болі проймають,270Що посилають Ілітії їй, помічниці в пологах,Герині доньки, що муки гіркі породіллям готують,Гострий так біль проникав і Атрідову силу могутню.На колісницю він скочив, звелівши візничому гнатиДо кораблів глибодонних, бо серцем од мук умлівав він.275Голосно він загукав, щоб данаям усім було чути:«Друзі мої! О вожді і порадники війська аргеїв!Нині самі відбивайте ворожу навалу шаленуВід кораблів мореплавних; мені ж цілий день цей змагатисьНе дозволяє з троянськими воями Зевс велемудрий».280Мовив він так. І коней візничий погнав пишногривихДо кораблів мореплавних. Слухняно помчалися коні,Груди їх в милі були, і курява знизу вкривала,Мчали-бо з бою вождя, що з болючої рани знесилів.

Гектор, як тільки побачив, що з поля подавсь Агамемнон,

285Голосом дужим гукати почав до троян і лікійців:«Трої сини, і лінійці, й дарданські бійці рукопашні!Будьте мужами, о друзі, відвагу згадайте завзяту!Воїн хоробрий пішов, мені ж славу готує великуЗевс велемудрий. Ви ж коней женіть своїх однокопитих290Проти могутніх данаїв, щоб славу ще більшу здобути!»Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.Наче мисливець, полюючи дикого вепра чи лева,Псів білозубих гавкущу на нього нацьковує зграю,Так підохочував духом одважних троян на ахеїв295Гектор, Пріамова віть, людовбивцю Ареєві рівний.Сам же у лавах передніх ішов він, душею величний,І в гущавину січі вривався, як вихор навальний,Що, налетівши, розбурхує моря гладінь фіалкову.З кого ж це першого й з кого останнього зняв обладунки300Гектор, Пріамова віть, коли Зевс дарував йому славу?Першого вбив він Асея, за ним Автоноя й Опіта,Потім Долопа Клітіда, Офелтія, ще й Агелая,Войовника Гіппоноя незламного, Ора й Есімна.Так, повбивавши данайських вождів, він кинувся й далі305Воїнські лави громити. Як буйним дихнувши борвієм,Хмари, рвучким нагромаджені Нотом, Зефір розганяє,Хвиль величезні вирують вали, і високо пінніБризки злітають під гомін невпинний блуденного вітру, -Падали так під ударами Гектора голови воїв.

310Люта загибель прийшла б тоді й сталося б тут непоправне,До кораблів своїх бистрих усі повтікали б ахеї,Та закричав Одіссей Діомедові, сину Тідея:«Як, Діомеде, невже бойову ми забули відвагу?Ближче, мій друже, спинись біля мене. Ганьба нас окриє,315Як кораблі відбере у нас Гектор шоломосяйний».Відповідаючи, так Діомед йому мовив могутній:«Я залишуся напевно і витерплю все. Та користіБуде із того для нас небагато. То ж Зевс хмаровладнийБільше троянам воліє, ніж нам, дарувати звитягу».320Мовив він так і Тімбрея зіпхнув з колісниці на землю,Списом ударивши в лівий сосок. Одіссей МоліонаБогоподібного скинув, супутника того державця.Там і облишили їх, воювати вже більше нездатних.Кинувшись в натовп, самі шаленіли вони, як два вепри,325Що у відвазі шаленій на псів нападають ловецьких.Так, повернувшись, троян вони били. Й зітхнули вільнішеВої ахейські, що так перед Гектаром грізним тікали.Разом із повозом кращих в народі вони захопилиДвох перкосійця Меропа синів, а він розумівся330На віщуванні, отож і синам боронив виступатиНа мужовбивчу війну. Вони ж не послухали словаБатька свого, їх вели до загибелі чорної Кери.Списом славетний Тідід Діомед обох їх позбавивДуху й життя і славні з обох познімав обладунки.335Від Одіссея ж тоді полягли Гіпподам з Гіпейрохом.В битві однаковий успіх простер над військами Кроніон,Дивлячись з Іди. Вони ж одні одних взаємно вбивали.

Списом влучив Тідід у стегно Агастрофа-героя,Сина Пеона. Але поблизу не було колісниці,340Щоб утекти йому; розум у нього цілком помутився.Коней візничий далеко тримав, а він в лавах передніхБився із ворогом піший, аж поки життя не позбувся.Гектор, лише їх угледівши в лавах, із криком завзятимКинувсь на них; за ним і фаланги троян поспішали.345Бачачи це, аж здригнувсь Діомед у бою гучномовнийІ Одіссеєві мовив, що близько стояв біля нього:«Знов насувається лихо на нас - оцей Гектор могутній!Але тримаймось міцніш і напад його відіб'ємо!»Мовив він це й, замахнувшись, метнув довготінного списа,350Цілячи в голову прямо, - не схибив, по верху шоломаЗ силою вістрям ударив. Та мідь осіклася від міді,Не доторкнувшись прекрасного тіла, - високий, потрійний,З гребенем, став на заваді шолом, Аполлонів дарунок.Гектор відскочив далеко назад і з юрбою змішався,355Став на коліно, упавши, й могутньою вперся рукоюВ землю, і темної ночі імла йому очі окрила.Поки Тідід крізь передні ряди пробирався за списом,Що, залетівши далеко, встромився із розмаху в землю,Гектор отямився раптом, і, скочивши знов в колісницю,360В глиб своїх лав поскакав, і чорної згуби уникнув.Списом своїм потрясаючи, крикнув Тідід премогутній:«Знову ти смерті уникнув, собако! А зовсім же близькоЛихо було! Але Феб-Аполлон врятував тебе знову!Мабуть, моливсь ти йому крізь навалу списів дзвінколунну.365Все ж покінчу з тобою я,- потім в бою десь зустрівшись,Як серед вічних богів і для мене якийсь є заступник.Нині ж на інших піду я, кого лише тільки настигну».Мовив це й зброю зняв з Пеоніда, славетного списом.

А Александр, пишнокосої муж чарівнії Єлени,370На Діомеда, керманича люду, натягував лук свій,За рукотворну сховавшись колону на їла могилі,Що був Дардана нащадком, народний старійшина давній.Стягував той у цей час із могутніх грудей АгастрофаПанцир барвистий, шолом ваговитий з чола і округлий375Щит із плечей. Александр, тятиву натягнувши у лука,Гостру пускає стрілу, - недарма вона з рук полетіла!Вцілив Тідіду він в праву ступню, її наскрізь пройнявши,В землю застрягла стріла. Із радісним сміхом з криївкиВискочив сам і так, похваляючись, мовив до нього:380«Вцілив-таки! Недарма ця стріла полетіла! Якби ж яВтрапив тобі в підчерев'я й життя тебе зразу позбавив!Перечочили б од лиха й трояни, що перед тобоюТрусяться, як перед левом кіз мекотливих отара!»Та, не злякавшись, йому відповів Діомед премогутній:385«Стрільче-хвальку, на дівок лише здатний очима стріляти,Тільки б но в кучерях пишних, - на мене ти виступив збройно,Та не поможуть тобі ані лук, ні рясні твої стріли!От уже хвалишся ти, що ступню мені трохи подряпав!Я й не відчув того, наче удар був дитини чи жінки!390Дуже тупа в боягуза стріла, в недолугого мужа!В мене інакше: як тільки стрілою кого я дістану,Вістря ввіткнеться в того й покладе його вмить бездиханним.З розпачу лиця собі дружина його роздирає,Діти його сиротіють, і, землю навкруг обагривши395Кров'ю, гниє він, і більше птахів, ніж жінок, біля нього».Мовив він це, й Одіссей у хвилину ту, списом славетний,Став перед ним. Діомед же, присівши, стрілу бистролетнуВийняв з ноги, і тіло пройняв йому біль нездоланний.На колісницю зійшовши, звелів він візничому гнати400До кораблів глибодонних. Так боляче серце в нім стислось.

Списом славетний самотньо стояв Одіссей. Із аргеївЖоден із ним не лишився: усіх-бо їх острах розвіяв.Тяжко зітхнувши, звернувсь до свого він відважного серця:«Горенько, що ж тепер буде? Ганьба утікати, злякавшись405Товпищ ворожих. Але ще страшніш, як один я потраплюВ руки до них. Настрашив-бо інших данаїв Кроніон.Тільки навіщо оцим моє любе тривожиться серце?Знаю, що з бою лише боягузи одні відступають,Воїн же смілий повинен стояти в бою непохитно.410В кожному разі, долає він сам, чи його вже долають».Поки він так розмірковував серцем своїм і думками,З різних сторін нагодилися лави троян щитоноснихІ оточили його, готуючи власну загибель.Наче та зграя ловецьких собак і мисливці кремезні415Вепра цькують звідусіль, а він, з пущі рвучись лісової,Білі загрозливі ікла в кривих своїх щелепах гострить.Пси налітають кругом, і чути, як клацають в ньогоЗуби, і хоч він який був страшний, а вони не вгавають.Так Одіссея, улюбленця Зевса, тепер оточили420Вої троянські. Він же, із гострим наскочивши списом,Перший ударив в плече бездоганного Деїопіта;Потім озброєння зняв бойове із Фоона й Еннома.Херсідаманта в той час, коли він стрибав з колісниці,Прямо в живіт під щитом його круглоопуклим ударив425Списом. Той в порох упав, руками хапаючи землю.Кинувши їх, Гіппасіда Харопа ударив він списом,

Рідного брата великим багатством славетного Сока.Брата рятуючи, Сок тоді кинувся, муж богорівний,До Одіссея наблизився й так йому став говорити:430«О Одіссею славетний, невпинний в трудах і лукавстві!Ти чи двома Пппасідами нині хвалитися будеш,Воїв убивши таких і озброєння з них познімавши,Чи під моїм перекинешся списом і дух віддаси свій!»Мовив він так і в щит тоді рівноокруглий ударив435Списом могутнім, пробив блискучий він щит Одіссеїв,Вістря навиліт пройшло крізь майстерно оздоблений панцир.З ребер всю шкіру зідрало, та далі Паллада АфінаНе допустила заглибитись списові в нутрощі мужа.Глянув лише Одіссей, що смертельних той місць не торкнувся,440І, відступивши назад, став Сокові так говорити:«Ах ти нещасний! Згуба настигла тебе неминуча!Хоч ти й примусив мене припинити з троянами битву,Але кажу тобі, смерть і загибель ти чорну одержишВ день цей, подоланий списом моїм, і мені тоді славу,445Душу ж Аїдові ти віддаси, славетному кіньми!»Мовив він так, і Сок повернувсь і пустився тікати.А Одіссей тоді втеклого поміж плечима у спинуСписом ударив, аж вістря навиліт пройшло йому груди.Тяжко він гримнув об землю, й гукнув Одіссей богосвітлий:450«Соку, Гіппаса відважного, коней впокірника, сину!Смерть тебе швидко настигла, не зміг ти від неї умкнути.Ах ти нещасний! Очей ані батько, ні мати поважнаМертвому вже не закриють тобі: птахи кровожерніВиклюють їх, до трупа твого прилітаючи зграйно.455Я ж як умру, богосвітлі мене поховають ахеї!»Мовив він так, і Сока відважного спис довготіннийЗ рани, а враз із щита свого круглоопуклого вийняв.Кров полилася червона, і біль засмутив йому серце.

Трої відважні сини, лиш побачили крвв Одіссея,460Із підбадьорливим криком кинулись разом до нього.Став він назад відступати і кликати друзів на поміч.Тричі він крикнув, що сили у грудях було чоловічих,Тричі ті крики почув Менелай, Ареєві любий,І до Еанта звернувся, що близько стояв біля нього:465«Теламоніде Еанте, владарю людей богорідний!Чую я десь Одіссея, в біді витривалого, голос,Схоже, що в битві страшній він один опинився й трояниТиснуть його у бою, від інших відрізавши воїв.Киньмось у вир того бою, на поміч йому поспішімо!470Не потерпів би, боюсь, між троян він один залишившись,Хоч і завзятий. Великий би смуток упав на данаїв!»Мовивши так, він пішов, а за ним і Еант богорівний.Зевсові любого скоро знайшли Одіссея. ТрояниГнались за ним, як шакали руді, звідусіль оточивши,475Гонять рогатого оленя, що його ранив у горахЗ лука мисливець, і він, лиш рятуючись ніг бистротою,Мчить, поки кров ще гаряча й рухливі ще носять коліна.А як його уже зовсім знесилить стріла бистролетна,Хижі шакали гірські починають його шматувати480В тінявих дебрах; та бог кровожерного в час той приводитьЛева, й тікають шакали, й він здобич усю пожирає.Й за Одіссеєм, одважним вождем хитроумним, так самоГналось багато хоробрих троян, герой же із списомКидавсь на них, від себе відгонячи днину безжальну.485Та як наблизивсь до нього Еант із щитом величезним,Наче той мур, перелякані врозтіч розбіглись трояни.Вивів тоді Менелай-войовник Одіссея із бою,Взявши за руку, й візничий в той час підігндв йому коней.

Кинувсь Еант на троян і, нешлюбного сина Пріама490Вбивши, Дорікла, тяжко поранив по тому Пандока,Ранив також і Лісандра, а потім Піраса й Піларта.Наче потік, що з гірських верховин у рівнину збігаєСповнений вод сніготалих і Зевсових злив нездоланних,Всохлих багато дубів несучи із собою й багато495Сосон струнких і намулу багато у море скидає, -Так на рівнині тоді бушував Еант світлосяйний,Коней рубаючи й воїв. Але ж про це ще нічогоГектор не знав: він бився на лівім крилі свого війська,Над узбережжям Скамандру, і падали там найчастіше500Голови людські в бою, і крики невгасні луналиКоло великого Нестора й мужнього Ідоменея.Гектор там бився завзято, і жах учиняв він навколо,Списом із кінного повоза юні рубаючи лави.Не уступили б, проте, їм шляху богосвітлі ахеї,505Та Александр, що був пишнокосої мужем Єлени,Подвигам край поклав Махаона, керманича люду,В праве плече стрілою тригранною ранивши раптом.

Занепокоїлись сили могутньої повні ахеї,505Щоб не схопив його ворог, як зміниться щастя воєнне.Ідоменей же тоді богосвітлому Нестору мовив:«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!Ну-бо, ставай на свій повіз, бери Махаона з собою,Й до кораблів своїх коней спрямовуйте однокопитих.510Вмілий-бо лікар один від людей багатьох є вартніший -Вийме стрілу і вигойними ліками рану посипле».Мовив він так. Не противився Нестор, їздець староденний,На колісницю він став, і за ним Махаон тоді слідом,Юний Асклепія син, бездоганного лікаря, вийшов.515Хльоснув по конях старий, і охоче вони полетілиДо кораблів глибодонних, - було це й самим їм до серця.

А Кебріон у той час між троян замішання помітивІ, підійшовши до Гектора, слово таке йому мовив:«Гекторе, проти данаїв змагаємось тут ми обоєЗ краю жахливої битви, а інші трояни тікають,525Перемішались безладно і коні навколо, і люди,Це їх Еант Теламоній жене. Я пізнав його зразу -Щит величезний у нього на плечах. Давай же спрямуймоЙ ми своїх коней і повіз туди, де з найбільшим завзяттямКінних і піших загони в кривавій змагаються січі530І один одного гублять, і крики невгасні лунають».Мовивши так, він дзвінко по конях своїх пишногривихЛяснув нараз батогом, і бігти рвонулися коні,І колісницю помчали між лави троян і ахеїв,Топчучи трупи й щити. Обагрилися чорною кров'ю535Вісь унизу колісниці і поручні гожі круг неї,Бризки криваві з-під кінських копит і коліс-бо невпинноВгору летіли. В гущу ворожу вриваючись, ГекторКвапився з наскоку лави данаїв розбити й страшеннеВносив у них сум'яття, не жаліючи гострого списа.540Перебігаючи поміж рядами ворожого війська,Списом, мечем і камінням великим орудував Гектор,Битись з Еантом лише уникав, Теламоновим сином:Зевс би розгнівавсь, якби з сміливішим він мужем змагався.

Зевс же, верховний отець, тоді острах наслав на Еанта.545Став він збентежно, щит-семишкірний на плечі закинув,І затремтів, озирнувсь, наче звір, і почав одступати,Все оглядаючись, тягнучи ледь за коліном коліно.Так наче лева рудого з кошари корів криворогихЗграєю пси і стривожені юрми сільські відганяють550І не дають йому всмак воловим поласувать жиром,Цілу вартуючи ніч. Він же, свіжого прагнучи м'яса,Рветься вперед, але марно: сиплються з рук заповзятихГрадом на нього рясним мідногострі списи й смолоскипиЯсно палаючі, й весь він тремтить, хоч вперед поривався,555А на світанку відходить назад із засмученим серцем.Так неохоче й Еант відступав із смутною душеюПеред троянами: дуже боявсь за човни він ахейські.Наче упертий осел, що об спину його вже багатоЗламано палиць, у засів густий, проте, забрідає560Й скубає збіжжя високе, його ж, обступаючи, дітиГонять киями, але недолуга їх сила дитяча,І відганяють насилу, коли досхочу напасеться, -І Теламонія так, Еанта великого, гналиГорді трояни й прославлені всюди союзники їхні,565Влучно списами втрапляючи в щит його круглоопуклий.Часом Еант про свою спогадував буйну хоробрістьІ, обернувшись назад, троян, упокірників коней,Стримував дужі фаланги, то знову пускався тікати.

Але проте заважав їм швидких кораблів досягнути,570Сам у завзятих боях між військами троян і ахеївСтоячи твердо. Летіли на нього із рук заповзятихГострі списи, - з них одні в величезнім щиті застрягали,Інших багато, не змігши до білого тіла торкнутись,Вістрям у землю вгрузали, насититись прагнучи тілом.575Лиш спостеріг Евріпіл, осяйливий син Евемона,Як пригнітили Еанта списи незліченні і стріли,Кинувся, став біля нього й, блискучого списа метнувши,Апісаона убив Фавсіада, керманича люду,Вціливши під перепону в печінку й розслабивши м'язи.580Скочив до нього тоді Евріпіл і став зброю знімати.Як спостеріг Александр боговидий, що той вже знімаєЗ Апісаонових пліч бойовий обладунок, відразуНа Евріпіла націлив свій лук і в стегно його правеРанив стрілою; тростина, зламавшись, обтяжила тіло.585Швидко, щоб смерті уникнуть, до друзів в юрбу відступив вінІ заволав на весь голос, щоб всім було чути данаям:«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники мудрі!Станьте лицем до троян і Еанта від згубної дниниОбороніть! Весь засипаний стрілами він, і боюсь я, -590Не врятуватись йому із бурхливого бою. СтавайтеВ поміч Еанту великому всі, Теламонія сину».Ранений так їм кричав Евріпіл, і, його оточившиТа до плечей нахиливши щити, зупинились ахеї,Вгору піднявши списи. Еант підійшов до них близько,595З товаришами з'єднався і, ставши, назад обернувся.Так вони бились, немовби пожару палала заграва.

Нестора з полум'я бою Нелеєві винесли коні,Потом умиті, - людського він віз вожая Махаона.Глянувши, їх упізнав богосвітлий Ахілл прудконогий, -600Він на кормі корабля місткого стояв і дививсяНа безпорадних ахеїв, що з бою безладно тікали.От до Патрокла, товариша свого, тоді він озвавсяЙ крикнув йому з корабля. Почув його той і з наметуВийшов, немовби Арей, - то був його лиха початок.605Перший озвався до нього Менойтів син нездоланний:«Нащо ти кличеш, Ахілле, мене? Чого тобі треба?»Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«О богосвітлий сину Менойтів, улюблений серцем!Певен я, що, до колін моїх нині припавши, ахеї610Будуть благать мене: скрута на них насуває нестерпна.От що, Патрокле, Зевсові любий, іди та дізнайсяВ Нестора, хто це поранений той, що він з бою вивозить.Зовсім-бо схожий, іззаду здалось мені, він з Махаоном,Сином Асклепія, - мужа в обличчя не встиг я побачить,615Коні його прудконогі стрілою повз мене промчали».Так він промовив, Патрокл послухався любого другаЙ до кораблів і наметів ахейських кинувся бігти.

Ті ж до наметів Нелеєвих вже добулися тим часомІ з колісниці своєї на землю зійшли многоплідну,620Еврімедонт же, старого слуга, устиг уже й конейВипрягти. Стали на березі моря вони проти вітруПіт на хітонах сушити своїх, а тоді до наметуРазом обоє зайшли й посідали у кріслах вигідних,їм пишнокоса напій готувать почала Гекамеда, -625Тож на Тенеді, коли було взято цей острів Ахіллом,Нестор одержав її, Арсіноя відважного доньку,В дар від ахеїв за те, що порадами всіх перевищив.Спершу поставила стіл перед ними вона дуже гарний,Із темно-синіми ніжками, струганий рівно, й на ньому -630В мідному блюді закуску до того напою - цибулі,Жовтого меду й священного борошна ячного досить.Келих чудовий дала їм, то Нестор привіз його з дому,Золотом весь поцвяхований, мав на собі він чотириВушка, й при кожнім мов зерна клювали по двійко голубок,635З золота кутих; глибокі два дна було в келесі тому.Кожен його по столі ледь-ледь пересунути міг би,Повен вина, та легко старий піднімав його Нестор.Дівчина та, до богині подібна, прамнейського влившиВ келих вина, натерла козиного сиру на мідній640Терці і білого борошна ячного ще домішала.Приготувавши напій, їх пити вона запросила.А як питвом прохолодним жагу вони вже вдовольнили,В щирих розмови словах почали утішатись взаємно.Раптом у дверях з'явився Патрокл, на безсмертного схожий.645Щойно зустрів його старець, із крісла підвівся ясного,Й, взявши за руку, веде, і запрошує гостя сідати.Але одмовивсь Патрокл і так йому став говорити:«Зараз не час, не проси мене, Зевсів паростку сивий!Гідний пошани і остраху муж мене вислав дізнатись,650Хто той, кого ти пораненим віз. Я й сам уже знаю,Бачу-бо зараз людського я тут вожая Махаона.Тож поспішаю назад, щоб про це сповістити Ахілла.Знаєш і сам-бо ти, Зевсів паростку сивий, який вінМуж цей страшний - звинуватити легко й безвинного може».

655В відповідь Нестор до нього промовив, їздець староденний:«Нащо Ахілл так би мав за синів турбуватись ахейських,Стрілами ранених? Досі хіба йому ще невідомеЛихо, якого військо зазнало? Із нас-бо найкращіНа кораблях полягли, побиті й поранені тяжко.660В ранах від стріл Діомед, Тідея нащадок могутній,Зранений теж Одіссей-списоборець і з ним - Агамемнон,Рани страшної зазнав у стегно й Евріпіл войовничий.От і цього юнака ледь вихопив я з бойовища -Був він стрілою поранений. Тільки Ахілл благородний665Не відчуває жалю і не журиться лихом данаїв.Чи дожидає він, щоб при даремних зусиллях аргеївБистрі їх судна на березі моря вогнем запалали,їх же самих перебито було до останку? У менеСил вже нема, що колись у тілі буяли гнучкому.670О, коли б юність мою і колишню могутність вернутиЗ днів тих, коли з елеянами виникла в нас ворожнечаЧерез крадіжку корів і сина я вбив Гіпероха,Дужого Ітімонея, що жив у славетній Еліді.Череду викрав я в них, щоб помститись, а він, захищавши,675Був тоді списом моїм у першому шерезі вбитий;Тільки упав він - і всі відразу розбіглись селяни.Здобич велику із поля тоді ми до себе погнали -Черід корів п'ятдесят і отар стільки само овечих,Стільки ж свинячих гуртів і розкиданих вільно козиних.680Сто й п'ятдесят іще коней буланих тоді ми відбили -Дужих кобил, в багатьох були ще до того й лошата.Ночі тієї ж усю ми цю здобич у Пілос пригнали,Місто Нелеєве, й серцем мій батько Нелей звеселився,Глянувши, скільки, ще зовсім юнак, у поході здобув я.685Ледве світать почало, окличники вийшли скликатиВсіх, у кого борги на священній лишались Еліді.От позбирались вожді пілоського люду і сталиЗдобич ділить, багатьом-бо епеї лишалися винніЗ днів, коли ми, малолюдні, у Пілосі злидні терпіли.690Зла нам багато вчинила Гераклова сила могутняВ роки минулі - кращі тоді з нас загинули люди.Славних дванадцять синів Нелей породив бездоганний,З них я зостався один: усі-бо загинули інші.Тим-то, пишаючись, так міднозбройні знущались епеї,695Нас зневажали і всякої кривди чинили багато.Череду гарних корів і велику отару овечуВзяв собі сивий Нелей, по триста голів, з пастухами.Заборгували чимало й йому на священній Еліді:Четверо коней, у гонах звитяжні, із повозом разом700Мали прибуть на змагання тоді й за триніжок коштовнийУчасть узять в перегонах. Та Авгій, воїв керманич,їх захопив, відпустивши візничого в смутку без коней.Тим-то словами його і ділами розгніваний старецьВзяв собі долю достатню, а решту віддав для народу,705Ділячи так, щоб ніхто не лишився без рівної частки.Кожного так наділивши, приносить ми стали по містуЖертви священні богам. Та вже третього ранку епеїРазом усі - й піхотою, і однокопитими кіньмиВийшли на нас. Із ними - озброєні два Моліони,710Підлітки ще, з військовою справою мало знайомі.

Місто в нас є Тріоесса, стоїть на узгір'ї високім,Окрай пілоських пісків і від річки Алфею далеко.Прагнучи місто розбить, облягли його раптом епеї.Та лиш рівнину вони перейшли, як з Олімпу Афіна715Миттю вночі прилетіла вістункою й стати до зброїНам наказала. Охоче зібрались до Пілоса люди:Рвались до бою вони. Мій батько Нелей не дозволивСтати до зброї мені і сховав мій повіз і коні.Він-бо вважав, що я досвіду в справах військових не маю.720Я ж, хоч і піший пішов, але й між комонників нашихВже визначався, - так повела нашу битву Афіна.Є в нас ріка Мініей, недалеко від міста АрениВ море впадає, - зорі там божистої ми дожидали,Вої пілосців комонні, туди напливала й піхота.725Разом з'єднавшися там і озброєння все одягнувши,Ми добулися опівдні до течій священних Алфею.Там премогутньому Зевсові жертви ми склали прегарні,Також Алфею бика і так само бика Посейдону,А ясноокій Афіні - з черід щонайкращу корову.730Потім вечеряти стали, розсівшися скрізь по загонах,І полягали до сну, з плечей не знімаючи зброї,Над течією ріки. А тим часом зухвалі епеї,Прагнучи місто розбить, навкруги вже його обступили.Але велике на них дожидало ще діло Арея.735Тільки-но бо світлосяйне з'явилось на обрії сонце,Бій почали ми, з молитвою Зевса призвавши й Афіну.Зразу ж, як тільки з епеями бій в пілосян розпочався,Першим я Мулія-списника вбив і здобув його коніОднокопиті. Зятем державному Авгію був він,740Старшої доньки його, Агамеди русявої, мужем,Знахарки зіль лікувальних, що родить земля їх безкрая.Мідним я списом ударив його, коли він наближався, -В куряву так і зваливсь. Я ж, стрибнувши в його колісницю,Став поміж воїв передніх. Тим часом зухвалі епеї745Кинулись врозтіч усі, побачивши вбитого мужа,Воїв комонних вождя, що був у боях наймужніший.Вслід я за ними помчав, до чорної бурі подібний,Взяв п'ятдесят колісниць, і з кожної воїнів двоє,Списом моїм переможені, землю гризли зубами.750Був би я вбив тоді Актора юних синів, Моліонів,Та їхній батько, землі потрясатель широкодержавний,Виніс із бою обох, густою окутавши млою.Сили великої все ж надав тоді Зевс пілосянам.Гнали-бо ми ворогів по широких просторах рівнини,755їх убивали нещадно й озброєння гарне знімали.А як в Бупрасій дісталися ми, на пшеницю багатий,До Оленійської скелі, до пагорка, що АлесійськимЗветься, то звідти назад наше військо вернула Афіна.Там я останнього ворога вбив і покинув. Ахеї ж760Знову з Бупрасія бистрих погнали до Пілоса коней.Славили Зевса усі між богів і Нестора в людях.

Був я такий, якщо був ним колись, між мужами. Ахілл жеВтіху волів лише сам із доблесті мати своєї.Ще він заплаче, боюсь, коли весь народ наш загине.765Друже мій любий, згадай, що Менойт тобі сам заповідавВ день, коли з Фтії тебе виряджав він до сина Атрея.В домі якраз ми були тоді - я й Одіссей богосвітлий.Отже, ми чули усе, що тобі того дня він повідав.Бо у залюднений дім приходили ми до Пелея,770В військо скликаючи люд по ахейській землі многоплідній.Там ми застали тоді героя Менойта у домі,Також тебе і Ахілла. Пелей же, їздець староденний,Жирні палив громовладному Зевсові стегна бичачіВ себе в подвір'ї. Чашу тримав у руках золоту він775І іскрометним вином поливав палаючу жертву.М'ясо бичаче ви вдвох готували, а ми з ОдіссеємСтали при вході. Здивований кинувсь Ахілл, і, за рукуВзявши, повів нас до себе, і, сісти обох запросивши,Нас пригощати почав, як то для гостей подобає.780Потім, коли вже їдою й питтям ми усі вдовольнились,Став я до вас говорити й запрошував їхати з нами.Згодні були ви обидва, а інші - поради давали.Старець Пелей наказував синові свому АхіллуДоблесним бути в боях і тим перевищувать інших.785Саме тоді і Менойт тобі, Акторів син, заповідав:«Сину мій любий, тебе Ахілл перевищує родом,Хоч ти і старший роками. Зате він багато сильніший.Допомагай же йому порадою й словом розумним,Будь йому прикладом, він до доброго завжди прихильний».790Так заповів тобі старець, а ти вже й забув. От і ниніСлово промов до Ахілла - розумний він, мусить послухать.Може, тобі, з допомогою бога, його й пощастило бПереконати, бо завжди порада нам дружня до речі.А як боїться душею якогось богів віщування,795Чи сповіщала від Зевса про щось йому мати поважна -Хай відрядить хоч тебе й мірмідонян ще й інших з тобоюШвидше пошле, - чи не станеш ти світлом рятунку данаям.Хай свою зброю ясну дозволить тобі одягнути, -Може, за нього прийнявши тебе, хоч трохи ахеї800Січу зупинять, і легше зітхнуть войовничі ахеї,Втомлені боєм важким, - на війні відпочинок короткий.З свіжими силами від кораблів і наметів ви легкоПід Іліон відженете знеможене військо вороже».

Мовив це й тим схвилював він у грудях Патроклові серце, -805Вздовж кораблів той помчав до Ахілла, до внука Еака.До кораблів Одіссея божистого бігши, діставсяШвидко Патрокл до місця, де збори і суд учинялиЛюди, і де олтарі збудували вони для безсмертних.Паросток Зевсів йому, Евріпіл, там поранений стрівся,810Син Евемона, - в стегно уражений злою стрілоюЙшов він із бою, кульгаючи, й піт обливав йому рясноГолову й плечі, і чорная кров струмувала невпинноЗ рани страшної, та дух залишався у нім непохитний.

Глянув Менойтів син веледужий і жалем пройнявся,815І з співчуттям щиросердим він слово промовив крилате:«Ах ви, нещасні вожді і порадники війська данаїв!От доведеться вже вам од вітчизни і друзів далекоТіл ваших жиром лискучим під Троєю псів годувати!Але скажи, Евріпіле-герою, годованцю Зевсів,820В силі затримати Гектора міць величезну ахеїЧи упадуть і загинуть, його переборені списом?»Відповідаючи, так Евріпіл йому ранений мовив:«Жодного, паростку Зевсів, Патрокле, рятунку ахеямБільше нема, - побіжать до човнів вони чорних небавом!825Найхоробріші вої, що досі були поміж нами,При кораблях полягли, стрілою троян або списомВбиті нещадно. А сила ворожа зростає всечасно.Тож порятуй мене зараз, веди до човнів чорнобоких,Вийми стрілу із стегна і теплою змиєш водою830Чорную кров, а рану добірним посиплеш вигойнимЗіллям, що ти його, кажуть, навчивсь пізнавать від Ахілла,Той - від Хірона, що був справедливіший серед кентаврів.Що ж до своїх лікарів - Подалірія та Махаона,То, як здається, із раною той десь лежить у наметі835І бездоганного лікаря сам потребує, а другийДесь на троянській рівнині змагається з лютим Ареєм».В відповідь мовив до нього Менойтів син веледужий:«Що ж воно буде? І що нам робить, Евріпіле-герою?Я побіжу до Ахілла відважного слово повідать,840Як староденний звелів мені Нестор, захисник ахеїв.Але й тебе не покину самого я тут знемагати».З словом цим, груди обнявши, повів він керманича людуАж до намету. Служник розстелив йому шкури волові.Там він лягає, й Патрокл із стегна йому гостропекуче845Вістря ножем вирізає і, теплою змивши водоюЧорную кров та коріння гіркеє руками розтерши,Зілля вигойного сипле на рану й загоює зразуВвесь її біль, і рана присохла, і кров зупинилась.