Зевс, допустивши троян і Гектора близько до суден,Там же і злигоднів їм, і труднощів безперестаннихДав їм зазнати, а сам повертає ясні свої очіУ далину, споглядаючи землі фракіян комонних,Місян, кулачних бійців, гіппемолгів, які з-під кобилиП'ють молоко, ще й абіян, людей справедливістю славних.Трою ж уже помічать перестали ясні його очі.Не сподівався-бо серцем своїм, щоб хтось із безсмертнихВийшов троянам іще допомогу подать чи данаям.
Та не сліпий спостерігач - могутній землі потрясатель.З подивом він на війну поглядав і на січу кривавуІз верховини найвищої лісом укритого СамаВ горах фракійських; виднілась відтіль перед ним уся їда,Видно й Пріамове місто було, і човни всі ахейські.Вийшовши з моря, сидів він там, повен жалю до ахеїв,Що їх тіснили трояни, і гнівався дуже на Зевса.
Раптом устав і пішов із скелястої він верховиниКроком швидким. І ліси навкруги, і високії гориПід Посейдона важкою ходою усі затремтіли.Тричі ступив він і, з кроком четвертим мети досягнувши,В Еги ввійшов, де в глибинах затоки стояла славетна,З золота вся, осяйна, його вічно нетлінна оселя.В дім увійшовши, запріг в колісницю він міднокопитихКоней своїх бистролетних, що гриви у них золотії,В золото й сам одягнув своє тіло, майстерно обшитийЗолотом взяв свій батіг і, ставши в ясну колісницю,Коней по хвилях погнав. І заграли морськії страхіття,Виплили з лігвищ усюди, свого владаря упізнавши.Радісно хвилі під ним розступились. А коні так швидкоМчали по морю, що мідної осі й вода не кропила.До кораблів до ахейських учвал понесли його коні.Є у глибокому глибі морському печера великаМіж островами Тенедом та Імбром суворо-скелястим.Стримав там коней своїх Посейдон, землі потрясатель,Випрягши їх з колісниці, божистого дав їм оброкуїсти й на бистрії ноги їм пута наклав золотії, -Що ні порвать, ні розбити, - щоб, стоячи тут же, на місці,Ждали державця, а сам подався до стану ахеїв.
Вої ж троянські навально, як полум'я буйне, як буря,Гектору вслід, Пріамідові, рушили всі з безустаннимКриком і шумом шаленим у певній надії ахейськіВзять кораблі й до ноги перебить оборонців хоробрих.
Та Посейдон-земледержець, могутній землі потрясатель,Вийшовши з хлані морської, бадьорість підносив аргеям;Постать Калхаса прибравши і голос його неослабний,Передусім він Еантів гукнув і без того хоробрих:«Ви лише двоє, Еанти, врятуєте військо ахеїв,Не про страхітливу втечу, про міць пам'ятаючи власну.В іншому місці в бою троянських я рук не боявся бНепереборних, хоч юрми їх мур перейшли наш великий,Всіх-бо їх зараз зупинять красивоголінні ахеї.Але страшенно боюсь, щоб не скоїлось з нами нещастяТам, де подібний до полум'я, провід веде навіженийГектор, тим гордо-пишний, що син він могутнього Зевса.Хай же на серце і вам покладе із безсмертних хто-небудьТвердо стояти самим і інших в бою укріпляти.Від кораблів бистрохідних його, войовничого, швидкоВи відігнали б, хоч би й бадьорив його сам олімпієць».Мовивши так, земледержець, могутній землі потрясатель,Берлом ударив обох і надав їм потужної сили,Й стали гнучкі в них суглоби, невтомливі руки та ноги.Сам же, немов бистрокрилий той яструб, що, знявшись з високихСкель, лише козам доступних, на крилах повисне в повітрі,Щоб у погоні за птахом якимсь на долину упасти, -Так Посейдон відлетів од них швидко, землі потрясатель.
Бистрий Еант, син Ойлеїв, тоді упізнав його першийІ до Еанта звернувся, що був Теламонові сином:«Мабуть, Еанте, це хтось із богів, що живуть на Олімпі,Постать прибрав віщуна й при човнах нам наказує битись, -Не боговіщий Калхас, що з пташиного льоту віщує.З руху гомілок його, по слідах його ніг я іззадуЛегко впізнав, хто відходить, - неважко богів упізнати.В грудях-бо любих у мене також стрепенулося серце,Більш ніж коли воювать воно й з ворогом битися прагне.Ноги і руки над ними бажанням до бою палають».Відповідаючи, так йому мовив Еант Теламоній:«В мене так само до списа жагою тремтять уже рукиНепереборні, і сила зростає, і ноги на місціВстоять не можуть. Хоч би й сам на сам я битись готовийЗ Гектором, сином Пріама, що прагне до бою шалено».Так один з одним тоді розмовляли вони між собою,Раді сназі бойовій, що бог поклав їм на серце.
А земледержець тим часом бадьорість будив у ахеїв,Що спочивали позаду біля кораблів своїх бистрих.Зовсім охляли в них любі тіла від тяжкої утоми.Смуток жахний їм серця огорнув, як троян вони вздріли,Що звідусіль через мур їх великий прорвались юрбою.Це споглядаючи, сльози вони із-під брів проливали,Не сподівались-бо лиха уникнуть. Але земледержець,Легко в їх лави ввійшовши, зміцнив їх в могутні фаланги.Перших він Тевкра й Леїта закликав, до них підійшовши,Потім бійця Пенелея, за ним Деїпіра, й Тоанта,Ще й Меріона гукнув з Антілохом, закличників бою.їх підбиваючи в січу, він слово їм мовив крилате:«Сором вам, молодь аргейська! А я сподіваюся, що, взявшиУчасть в бою, ви нашим дасте кораблям порятунок!А якщо будете ви небезпеки війни уникати,То настає, видно, день, коли від троян ми загинем!Горе нам! Диво велике на власні побачив я очі,Диво страшне, що, гадав я, повіки йому не здійснитись.До кораблів наших ринуть трояни, які ще недавно,Наче ті лані були полохливі, що бродять по лісі,Кволі, безпомічні зовсім, себе захистить неспроможні,Здатні в поживу лише леопардам, вовкам та шакалам.Досі й трояни не важились стать проти сили ахеїв,Проти могутності рук їх вони виступати не сміли.Нині ж від міста далеко, біля кораблів, вони б'ютьсяТільки з провини вождя і недбалості вашого війська, -Гнівне на нього, воно кораблів своїх бистрих не хочеОборонять і воїв дає біля них убивати.Але хоча таки справді провинний у лихові всьомуЄ лиш Атрід, герой Агамемнон широкодержавний,Що бистроногого сина Пелея так тяжко зневажив, -Нам через це ухилятись від бою ніяк не годиться!Отже, поправмось мерщій! Виправні серця благородних.Дуже негарно-бо вам забувать войовничу відвагу,Найсміливішим з ахейського війська! Не сперечався бЗ мужем я тим, що з кривавого поля війни утікаєІз боягузтва. На вас же я цілим обурений серцем.Ох і ледачі! Ще й гіршого ви тут наробите лихаЧерез недбалість свою і на себе накличете, певно,Сором і осуд людський! Починається битва велика!Біля самих кораблів гучномовний вже Гектор воюєДужий, він браму розбив і зірвав з неї засув великий!»Так підмовляючи, дух земледержець підносив ахеям.
Біля Еантів обох тоді стали збиратись фалангиДужі, що ані Арей їм нічим би не міг докорити,Ні Афіна, що кличе до бою. Добірні, найкращіВоїни тут на троян і божистого Гектора ждали -Спис біля списа, щиток при щитку нерозривно зімкнуті,Щит до щита, шолом до шолома й до воїна воїн.Гребені тих конегривих шоломів стикались при кожнімРусі, так щільно один біля одного вої стояли.Грізно щетинились гострі списи у долонях відважнихВоїв, - вони уперед поривалися, прагнучи бою.Лавами йшли і трояни. Сам Гектор їх вів за собою, -Рвавсь уперед він,, як камінь округлий, що з дикої скеліХвилі напором у повінь ріка його скинула врешті,Виром бурхливим підмивши основи жахливої скелі.Котиться він, ще й підскакує, й лунко тріщить по дорозі
Праліс густий, а він далі летить, не спиняючись, покиАж до рівнини сягне і не котиться більш мимоволі.Так же і Гектор - спочатку грозив, що до самого моряЛегко він шлях прокладе крізь човни і намети ахейські,Всіх побиваючи; а, на густі наштовхнувшись фаланги,Мусив спинитись. Назустріч-бо вийшли синове ахейські,Вдарили вістрями грізних мечів і списів двоєгострихІ відігнали його, й похитнувсь він, і став одступати.Голосно крикнув тоді, щоб навкруг його чули трояни:«Трої сини, і лінійці, й дарданські бійці рукопашні,Стійте усі! Не надовго мене зупинили ахеї,Хоч і зімкнулись у лави вони, наче мур, непохитні,Та перед списом моїм, сподіваюсь, відступлять, як справдіБог верховний веде мене, Гери муж громоносний».Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.
Вийшов тоді наперед Деїфоб, гордовитий ПріамівСин, перед себе тримаючи щит, звідусіль рівнобокий;Кроком легким він ішов, тим щитом прикриваючи тіло.В нього тоді Меріон вже націлився списом блискучим,Кинув, але промахнувсь і попав йому в щит рівнобокий,Шитий із шкір; але не пробив - ще раніше зламалосьВістря на ратищі довгого списа. Злякавшися летуСписа шаленого, в бік одвернув Деїфоб свій обшитийШкірою щит. Меріон же назад повернувся у лавиТоваришів, роздратований страшно на те і на друге -Що й перемоги позбувсь, і зламав свого списа міцного.До кораблів він подався тоді і наметів ахейськихСписа великого взять, що лишився у нього в наметі.
Битва тим часом тривала, і гомін лунав неугасний.Тевкр Теламоній відважного перший убив списоборцяІмбрія, Ментора сина, на коні багатого мужа.Жив у Педеоні він до приходу загонів ахейськихЗ Медесікастою в шлюбі, бічною Пріама дочкою.А як данаї до Трої прийшли в кораблях крутобоких,До Іліона прибув він, але від троян відрізнявся.Жив у Пріама, тримав його той як власного сина.Син Теламона під вухо його своїм списом довженнимРанив і вихопив списа назад. Той упав, наче ясен,Що на вершині гори височів, звідусюди помітний,Міддю ж підрубаний, свіже схилив до землі своє листя, -Так він упав - і брязнула зброя, що сяяла міддю.Кинувся Тевкр уперед, щоб озброєння з Імбрія зняти.Гектор же кинувсь до нього й націлився списом блискучим.Той це помітив і ледве од мідного встиг ухилитисьСписа. І в груди уп'явсь Амфімахові, сину КтеатаАкторіона, той спис, коли він на битву виходив.Тяжко він гримнув об землю, аж зброя на нім забряжчала.Гектор же кинувся знов - в Амфімаха, великого духом,Зняти шолом з голови, до скронь його щільно прилеглий.Кинув тієї ж хвилини Еант своїм списом блискучимВ Гектора, тіла ж його не торкнув він: грозливою міддюВсе воно вкрите було. Посередині в щит він ударив,І Пріаміда так сильно штовхнув, що той мусив вернутись,Трупи обидва лишивши, щоб їх волочили ахеї.А Амфімаха взяли Менестей богосвітлий і Стіхій,Воїв афінських вожді, й понесли до загонів ахейських,Імбрія ж - двоє Еантів, завзяття взірці бойового,Наче два леви козу із-під варти собак гостроіклихВикравши, разом несуть, крізь густі пробираючись хащіЙ високо в пащах свою над землею тримаючи здобич,Так же й Еанти озброєні, високо трупа піднявши,Лати із нього знімали. З маху від ніжної шиїГолову в гніві за смерть Амфімаха відсік син ОйлеївЙ, мов кругляка, до троян через юрми густі перекинув.Гектору прямо до ніг крізь пилюку вона покотилась.
Гнівом у серці своїм запалав Посейдон за онука,За Амфімаха, що смертю поліг у січі жорстокій.До кораблів він подався тоді і наметів ахейськихДух піднімати в данаїв, троянам готуючи лихо.
Ідоменей по дорозі зустрівсь йому, списник славетний.Йшов од товариша він, який перед тим незадовгоЗ бою вернувсь, у коліно поранений гострою міддю, -Винесли друзі із битви його. Лікарям його здавши,Він до намету пішов, вернутись бажаючи швидшеВ бій. До нього звернувся тоді земледержець могутній,Голос прибравши Тоанта, який Адремона був сином, -Що в Калідоні високім владарив і в цілім ПлевроніНад етолійцями, й люди, як бога, його шанували:«Ідоменею мій, крітян пораднику, де ж ті погрозиДілись, що Трої синам колись так грозили ахеї?»Ідоменей тоді, крітян владар, йому в відповідь мовив:«О Тоанте, ніхто із ахеїв, наскільки я знаю,В цьому не винен: усі-бо ми стійко уміємо битись,Ні малодушним ніхто не охоплений ляком, ні з боюДосі ніхто не тікав боягузливо. Мабуть, КронідуВельмимогутньому так до вподоби припало - безславнуЗгубу далеко від Аргоса людям наслати ахейським.Але, Тоанте, і сам ти був досі душею завзятий,Вмів підбадьорити й іншого ти, занепалого духом,Не підступайся тепер, клич кожного мужа з собою».В відповідь так Посейдон йому мовив, землі потрясатель:«Ідоменею, хай муж той додому уже не повернеЗ Трої, хай краще забавою стане собакам той воїн,Що утікати б сьогодні із поля посмів бойового!Ну-бо до зброї, й зі мною ходімо! Пора вже до боюНам поспішать! Хоч і двоє нас, будемо й ми чимсь корисні!Навіть і кволії люди, з'єднавшися, Здатні на доблесть,Ми ж таки можемо вдвох і з сильнішими стати до бою».Мовив це бог і знов до людської борні повернувся.
Ідоменей же подавсь до напнутого гарно намету,Лати красиві на тіло надів і, вхопивши два списи,Кинувсь з намету, подібний на блискавку ту, що Кроніон,Взявши в долоню свою, з світлосяйного кинув Олімпу -Людям знамення, - й сліпучим вона все освітлює сяйвом.Так у героя, що біг, мідні лати на грудях блищали.Неподалік од намету Молід Меріон йому стрівся,Славний супутник його, - приходив він мідного списаВзяти. До нього звернулася Ідоменеєва сила:«Як це ти тут, Меріоне, товаришу мій прудконогий,Нащо війну ти покинув і січі кривавої поле?Чи не поранений ти, і стріли тебе зморює вістря?Чи ти із вістю по мене прийшов? Та я й сам не збираюсьТут, у наметі, сидіти, а йду до кривавого бою».В відповідь так Меріон до нього розсудливий мовив:«Ідоменею мій, крітян пораднику мідянозбройних!Йшов я гострого списа, якщо він лишивсь у наметі,Взяти. Той, що був досі у мене, в бою поламав я,В щит Деїфоба ударивши, високодумного мужа».Ідоменей тоді, крітян владар, йому в відповідь мовив:«Знайдеш списів, як схочеш, не тільки один, а двадцять,Поряд в наметі стоять при стіні вони ясноблискучій,В Трої з побитих я їх познімав, не вважаю-бо гідним,Стоячи здалеку десь, із мужами ворожими битись.Тим-то списів і горбатих щитів є у мене багато,Панцирів, сяючих ясно, та ще й конегривих шоломів».В відповідь так Меріон до нього розсудливий мовив:«В мене самого в наметі, та ще й в кораблі моїм чорнімЗдобичі досить троянської, йти лиш по неї не близько.Правду сказати, і я не забув ще про доблесть воєнну:В перших-бо лавах на січу, де слави мужі набувають,Й я виступаю, як тільки-но звада воєнна почнеться.Може, кому невідомо з ахейських мужів міднозбройних,Як я тримався в бою, а ти ж мене, думаю, знаєш».Ідоменей тоді, крітян владар, йому в відповідь мовив:«Знаю я доблесть твою! Навіщо про це й говорити?Хай би нас, найсміливіших, біля кораблів тут послалиВ засідку, в ній-бо найкраще мужів виявляється доблесть,І боягуза і мужню людину тут легко пізнати.Тож боязкий всечасно міняється весь на обличчі,Всидіть спокійно йому не дає його дух полохливий,
То на одну він, а то на обидві ноги присідає,В грудях його боязливих страшенно колотиться серце,Смерті одної він жде й цокотить мимоволі зубами.Мужній в обличчі не міниться, трепет його малодушнийНе обнімає, хоч би він у засідку вперше виходив,Просить лише, щоб у січу жорстоку чимшвидше втрутитись.Не зневажав би ніхто там ні рук, ані сили твоєї.А як в бою ти стрілою чи списом поранений був би,То не в потилицю втрапила б зброя тобі і не в спину,Тільки у груди або у живіт ти удар той прийняв би,Сміло йдучи уперед на розмову із ворогом збройну.Годі, проте, гомоніть нам, як діти оті нерозумні,Стоячи марно, щоб хтось нам ізгорда не став дорікати.Але ходім до намету, міцного там вибереш списа».
Так він сказав. Меріон же, на бистрого схожий Арея,Кинувся вмить до намету і взяв собі мідного списа.Ідоменеєві вслід він побіг, пориваючись в битву.Як людовбивця Арей, вирушає до грізного боюЙ разом і син його любий, безтрепетний Жах нездоланний,Що й витривалий в боях войовник його серцем жахнеться.Разом збройно летять із Фракії вони на ефірівЧи на флегіян хоробрих, але не зважають на просьбиДвох цих сторін, і тільки одній вони славу дарують.Ідоменей з Меріоном, керманичі крітського люду,Кинулись так же у битву в блискучім озброєнні міднім.
Перший тоді Меріон таке йому слово промовив:«Де б ти хотів, Девкаліде, із ворогом стати до бою?Де ти, чи з правого вийдеш крила, чи з середини війська,Чи, може, з лівого краю? Ніде-бо як тут, я вважаю,Не потребують так помочі довговолосі ахеї».Ідоменей тоді, крітян владар, йому в відповідь мовив:«Інші в нас є, посередині наші човни захищати -Двоє Еантів і Тевкр, найкращий в ахейському станіЗ лука стрілець, відмінний також і в бою рукопашнім.Можуть жадобу вони вдовольнити неситого в битвахГектора, сина Пріама, який він не є премогутній.Буде нелегко йому, хоч би й як поривався він битись,Щоб подолати відвагу і силу їх рук незборенних,Нам підпалить кораблі, - хіба громовладний КроніонКине палаючу сам головню в кораблі наші бистрі.Та не уступить людині Еант Теламоній великий,Як смертородна вона і годується зерном Деметри,Й міддю її чи камінням можна великим убити.Навіть Ахіллу, мужів переборцю, в бою рукопашнімВін не уступить, дарма що у русі зрівнятись не може.Станьмо ж обидва на лівім крилі, щоб побачити швидше,Хто кому славу придбає, - чи ми кому-небудь, чи нам хтось».Так він сказав. Меріон же, на бистрого схожий Арея,Рушив із місця, й дійшли вони лав, про які говорив той.
Ідоменея уздрівши, на полум'я схожого міццю,Разом з супутцем, в озброєнні міднім тонкої роботи,З криком трояни на них усі кинулись натовпом цілим.І заклубочився вир бойовий при кормах корабельних,Мов буревій, що у посвисті буйних вітрів шаленієВ спеку страшну, коли пилом глибоким покрито дорогиЙ куряви хмари здіймаються вгору від вихорів стрічних, -Так завихрилася й битва між воїв, що прагнули буйноВ січі вбивать один одного й гострою нищити міддю.Поле-бо людоубивчого бою наїжилось лісомДовгих списів, що проймають тіла. Засліпилися очіСяєвом мідних шоломів, яскравих щитів та блискучихПанцирів, ясно начищених лат на могутливих плечахВоїв, що в битву ішли. І лише загартований серцемНе засмутився б, на їх поглядаючи труд, а радів би.Кронові ж дужі сини, своє замишляючи кожен,Вже готували героям мужам жахливі нещастя.Зевс-бо троянам і Гектору волив послати звитягу,Щоб прудконогого вславить Ахілла. Але не бажав вінЛюд ахейський цілком погубить біля стін Іліона,Тільки Фетіду хотів вшанувать з її сином хоробрим.А Посейдон, між ахеїв проходячи, дух їм підносив,Потай із сивого випливши моря. За них він журився,Доланих військом троянським, і гнівався дуже на Зевса.Хоч і обидва одного були вони племені й роду,Перший, проте, між них Зевс народився і більше міг знати.Саме тому Посейдон ухилявсь помагати одвертоЙ потай, у постаті людській, підносив їм дух войовничий.Линву війни й ворожнечі для всіх обопільно страшної,Кожен із свого кінця зав'язавши, боги натягали,Линву міцну і тривку, що розслабила многим коліна.
Саме тоді данайських загонів вожай напівсивийІдоменей на троян налетів і нагнав на них жаху.Отріонея убив він, що, в Трою з Кабеса прибувши,Слави воєнної щойно іще сподівався зажити.Прагнув без викупу він найкращу Пріамову доньку,Юну Кассандру, за себе узяти, за те обіцяв вінРіч немалу - од Трої ахейських синів одігнати.Згодився старець Пріам, кивком голови обіцявшиДоньку за нього віддати, і той у цій бився надії.Щойно він виступив гордо, як списом у нього блискучимІдоменей, замахнувшись, поцілив. Не стримала міднаБроня удару, і спис посеред живота йому влучив.Тяжко він гримнув об землю, а той, похваляючись, крикнув:«Отріонею, тебе над усіх я вславлятиму смертних,Якщо насправді все зробиш оте, що вчинить похвалявсяТи Дарданіду Пріаму, - то ж він обіцяв тобі доньку.Ми тобі теж обіцяли б таке і дотримали б слова -Видати заміж за тебе найкращу Атрідову доньку,З Аргоса взявши, і вас одружили б, якщо допоможешНам Іліон зруйнувати, це густо заселене місто.Йдімо ж зі мною мерщій, укладім при човнах мореплавнихШлюбну угоду. В розмовах про викуп скупими не будем».Мовивши так, за ногу його поволік з бойовищаІдоменей.
За вбитого месником виступив Асій,Пішки йдучи перед кіньми, які йому прямо у спинуВажко хропли, візничим-товаришем ведені. ПрагнувІдоменея убити, та той ухитривсь його списомПід підборіддя ударить, і мідь пройняла йому горло.Впав він на землю, як падає дуб, чи тополя срібляста,Чи струнковерха сосна, що їх теслі у горах зрубаютьГострим своїм топором, готуючи брус корабельний.Так перед кіньми і повозом він лежав, розпростертий,Стогнучи тяжко і землю хапаючи, кров'ю залиту.Та й у візничого розум, що мав він, цілком помутився:Не здогадався-бо коней баских він назад повернути,Рук щоб уникнуть ворожих. Тоді Антілох витривалийВ нього загостреним списом поцілив. Не стримала міднаБроня, і спис посеред живота йому влучив.Він захрипів і скотився із повоза, збитого міцно.Нестора духом великого син Антілох його конейШвидко погнав од троян до мідноголінних ахеїв.
А Деїфоб у той час, підійшовши до Ідоменея,В смутку за Асія, списом у нього поцілив блискучим.Вчасно помітивши це, ухилився од мідного списаІдоменей і укрився за щит, на всі боки округлий.Зроблений був він з волової шкіри й блискучої міді,Зшитий майстерно, з двома руків'ями, щоб добре тримати.Весь він зігнувсь під щитом і уник міднокутого списа.Щит загудів лише глухо, зачеплений з самого краюСписом. Але недарма із важкої руки полетів він,Вп'явсь Гіппасідові він Гіпсенору, людей вожаєві,Під передсердя, в печінку і зразу розслабив коліна.Вельми пишаючись цим, Деїфоб тоді голосно крикнув:«Не без відомсти тут Асій лежить. Тепер, підійшовшиАж до Аїда, могутнього стража підземної брами,Буде, гадаю, радіти він: дав-бо йому я супутця».Так похвалявся, і прикро од слів його стало аргеям,Та в Антілоха відважного серце найбільш схвилював він.Хоч і в скорботі, той не покинув убитого друга,Але підбіг і щитом прикрив холодіюче тіло.
І, під померлим зігнувшися, двоє близьких його друзів,Ехіїв син Мекістей і Аластор із ним богосвітлий,До кораблів крутобоких несли його, стогнучи тужно.
Ідоменей же на силі не здав і весь час поривавсяАбо когось із троян похмурою ніччюг покрити,Або упасти самому, відбивши біду від ахеїв.Так був подоланий ним Есіета, паросток Зевса,Любий син Алкатой, що Анхісові зятем доводивсь, -Гіпподамею-бо, старшу дочку його, взяв за дружину,В домі ж ізмалку всім серцем любив її батько й поважнаМати. Красою-бо, розумом світлим, умінням в роботіЗ-поміж ровесниць вона вирізнялась. Тому й за дружинуВзяв її найславетніший муж на всю Трою простору.Ідоменея рукою його Посейдон обезсилив,Очі затьмивши ясні і скувавши світлясті суглоби.Ні ухилитися вбік він не встиг, ні назад утікати,А як той стовп непорушний чи дерево високоверхе,Гордо стояв, і прямо у груди його своїм списомІдоменей влучив, пробивши на них світлосяйнийМідний хітон, що від згуби не раз рятував його тіло.Глухо тепер забряжчав він, загостреним пройнятий списом.Тяжко той гримнув об землю із списом, що вп'явся у серце,Ще трепетало воно, а з ним разом тремтіло і древкоСписа. Та врешті могутній Арей його сили позбавив.
Вельми пишаючись, Ідоменей тоді голосно крикнув:«Що ж, Деїфобе, чи можна за гідну відомсту вважати,Трьох за одного поклавши? А ним же ти так похвалявся!Спробуй, нещасний, і сам і вийди назустріч до мене, -Знатимеш добре, який я прийшов до вас, Зевсів нащадок.Першим Міноса-бо Зевс породив, володаря Кріту.Сина Мінос породив - бездоганного Девкаліона,Девкаліон же мене, владаря над численним народомВ Кріті просторім. Тепер же сюди я приплив з кораблямиЛихо тобі принести, твому батькові й іншим троянам».
Так він сказав. Деїфоб між двох гадок тоді завагався, -Чи відступити й когось із троян собі, духом великих,Взяти товаришем, чи до двобою одному хоч стати.Поміркувавши отак, він визнав тоді за найкращеКликнуть Енея на поміч. Іззаду стояв той в останніхЛавах. Давно на Пріама він богосвітлого гнівавсь,Доблесний серед мужів, у Пріама не мав він поваги.Близько він став біля нього і слово промовив крилате:«Славний Енею, троянський пораднику, слід захиститиЗятя, коли хоч би трохи тебе його лихо турбує.Отже, ходім захистім Алкатоя. Давно колись, ставшиЗятем тобі, ще хлоп'ятком виховував він тебе в домі.Ідоменей, уславлений списом, ізняв з нього зброю».Мовивши так, зворушив він Енеєві серце у грудях.
Ідоменеєві вийшов назустріч він, прагнучи бою.Ідоменей же його не злякався, як пещений хлопчик,А дожидав, наче вепр той, що, сили власної певен,Жде на ватагу шумливу численних мужів-звіроловівВ місці пустинному, в горах, щетиною їжачи спину.Полум'ям блискають очі, погрозливо ляскають гостріІкла, - готов одігнать він собак і мужів-звіроловів.Так непорушно чекав на відважного в битвах ЕнеяІдоменей-списоборець і друзів гукав, АскалафаТа Афарея шукаючи оком, а з ним Деїпіра,Ще й Меріона гукнув з Антілохом, закличників бою.Їх підбиваючи в січу, він слово їм мовив крилате:«Друзі, на поміч, сюди! Я один боюся страшенно, -Це прудконогий Еней нападає на мене шалено!Вельми могутній, бо вміє мужів у бою убивати,Юністю ще він цвіте, а сила у ній величезна.Будь ми однолітки - так же, як з ним ми відвагою рівні,Скоро мені він, чи я йому славу приніс би велику».Так він сказав, і овіяні в серці однаковим духом,Лавою стали вони, над плечима щити нахиливши.Товаришів своїх теж почав і Еней закликати,Дивлячись, де Деїфоб, де Паріс, Агенор богосвітлий -Воєначальники війська троянського. Слідом за нимиРушили вої, як вслід баранові з лугів поспішаютьДо водопою овечки, й чабан цілим серцем радіє, -Так і Енеєві радістю повнилось серце у грудях,Бачачи, скільки народу на бій вслід за ним вирушає.Круг Алкатоя списами великими бій врукопашнуРозпочали вони, й мідь на могутливих грудях героївСтрашно бряжчала, бійці ж в сум'ятті один з одним шаленоБились. З них два бойовим перевершили інших завзяттям -І Ідоменей та Еней, подібні в бою до Арея,Прагли нещадною міддю пройнять один одному тіло.
В Ідоменея Еней тоді перший метнув свого списа.Вчасно це вгледівши, встиг той від мідного списа умкнути,Вістря ж загострене, з розмаху вбік пролетівши, у землюВткнулося, кинуте марно міцною Енея рукою.Ідоменей Еномая в живіт посередині вдарив,Панцир опуклий пробивши, й в утробу пройшла йому міднаЗброя, і впав той у порох, руками хапаючи землю.Ідоменей же з убитого враз довготінного списаВихопив, та із плечей його гарно оздоблені латиЗняти не встиг: навколо-бо стріли його обсипали.Вже не було у ногах його давньої пружності руху -Бігти за списом або щоб ворожої зброї уникнуть.Міг ще, на місці він стоячи, пагуби день одганяти.З бою ж тікать - не могли уже швидко нести його ноги.Ратищем світлим у нього метнув Деїфоб, коли звільнаСтав відступать той, бо завжди ненависть він мав проти нього.Схибив і він, проте ратищем тим Аскалаф був убитий,Син Еніалія, - наскрізь плече простромив той могутнійСпис, і упав він у порох, руками хапаючи землю.
Ще не дізнавсь гучномовний могутній Арей про загибельСина, що смертю недавно поліг серед січі страшної, -Волею Зевса затриманий, в хмарах сидів золотавихВін на високім Олімпі, де й інші тим часом сиділиВічні богове, не сміючи в січу страшенну вмішатись.Круг Алкатоя уже розпочавсь тоді бій рукопашний.От Деїфоб з голови Аскалафа зірвав світлосяйний,Мідний шолом. Меріон же, подібний в бою на Арея,Списом йому, налетівши, пройняв передрам'я, й на землюЗ брязкотом з рук його випав шолом з заборолом дірчастим.А Меріон, налетівши, як яструб, удруге, відразу жВихопив із передрам'я бійцевого спис той могутнійІ відступив до загону свого. Політ тоді, ріднийБрат Деїфоба, за стан обнявши його обережно,Вивів із згубного бою туди, де на нього чекалиКоні баскі, оподаль війни і жорстокої січі,Разом з візничим його при оздобній його колісниці.Прямо до міста його повезли, і від бою страшногоТяжко стогнав він, а з рани свіжої кров струмувала.
Так же билися й інші, і гамір зчинився невгасний.На Афарея Еней тоді кинувсь, Калетора сина,Й ратищем гострим пройняв йому горло, як той обернувся.Голову набік схилив він, і щит із шоломом на землюРаптом упали, і смерть душогубна його огорнула.А Антілох, спостерігши, що задом Тоон повернувся,Скочив і, списом ударивши в спину, розсік йому жилу,Що, по хребту пробігаючи, карка самого сягає.Враз розсік він її, і навзнак упав той на землю,В порох, обидві руки до своїх простягаючи друзів.Скочив тоді Антілох і знімати з плечей його зброюСтав озираючись. Раптом його оточивши, трояниВ щит його били широкий, барвистий, але не здолалиНіжного тіла в бійця Антілоха нещадною міддюНавіть дряпнуть. Посейдон-бо, землі потрясатель, над любимНесторідом чував і від стріл боронив його гострих.Від ворогів не тримався далеко, але поміж нимиВін обертавсь, і не був його спис непорушним, всечасноНим потрясав він, лише у думках намічаючи власних,Чи віддаля ним метнути, чи краще ударити зблизька.Поки він так міркував, його серед юрми помітив
Асіїв син Адамант і в щит його гострою міддю,Близько підбігши, ударив. Та ратища вістря знесиливСам Посейдон темнокудрий, бійцеві життя захистивши.Наче жердина обсмалена, списа того половинаВ щит Антілоха вп'ялась, а друга упала на землю.Швидко од друзів одбіг Адамант, уникаючи смерті.Та Меріон наздогнав його й списом в те місце між пупомІ соромітними ранив частинами, де для бездольнихСмертних Арей себе найболячіше дає відчувати.Списом туди він ударив. Подавшись за ратищем слідом,Кидався він, наче бик, що, у горах його наздогнавши,Путами в'яжуть мерщій пастухи і силою гонять.Пройнятий списом, так кидавсь і він, але тільки недовго,Поки герой Меріон, підійшовши, не вихопив раптомСписа із тіла його, і тьма йому очі окрила.
В час той Гелен Деїпіра ударив у скроню фракійськимДовгим мечем і шолом з голови його збив конегривий.Впав той на землю шолом, забряжчавши, і хтось із ахеївПерехопив його враз, як у воїв між ніг він котився.А Деїпірові ніч безпросвітна вже очі окрила.
Та гучномовного жаль охопив Менелая Атріда.З криком погрозливим вийшов він проти Гелена-героя,Списом махаючи гострим. А той натягнув свого лука.Щойно зійшлися вони, й цей загостреним ратищем кинувПрямо на ворога, той же у нього - із лука стрілою.Спершу попав Пріамід Менелаєві в груди стрілою,В панцир опуклий, та зразу ж гіркеє відскочило вістря,Як на просторім току від віял стрибають широкихТемно-смагляві боби чи горох, коли їх молотникЗ розмахом кидає дужим під вітру шумливе дихання, -Так від броні Менелая, повитого славою мужа,Брязнувши тільки, далеко гіркеє відскочило вістря.А гучномовного гострений спис Менелая АтрідаРуку Гелена пробив, що тримав у ній точений лук свій,І прип'яло її міцно до лука тим мідяним списом.Швидко до друзів одбіг тоді він, уникаючи смерті,Звісивши руку, й за нею тягнув ясенового списа.Великодушний тоді Агенор із руки його вирвавІ обв'язав йому пращею руку, з овечої шерстіЗвитою, - мав її завжди супутник керманича люду.
Стрівши Пісандр Менелая, вповитого славою мужа,Прямо на нього пішов, - лиха йому доля судилаВпасти в страшному бою від твоєї руки, Менелаю.А як зійшлись вони близько, один проти одного йшовши,Схибив Атрід, своїм гострим убік десь поціливши списом;В час той Пісандр Менелая, вповитого славою мужа,Вдарив у щит, але міді, проте, не спромігся пробити:Щит її стримав широкий, і ратище трісло під самимВістрям. А серцем уже він радів - сподівавсь перемоги.Витягши з піхов свій срібноцвяхований меч, на ПісандраКинувсь Атрід: а той з-під щита свого вихопив гарнуМідну сокиру з важким топорищем з міцної оливи,Тесаним гладко, - і разом один проти одного вийшли.Ворога спершу ударив Пісандр у шолом конегривий,Прямо під гребінь. Але як надбіг він, Атрід йому влучивВ лоб над самим переніссям, і хруснула кість, і обидваОка, скривавлені в порох, до ніг його впали, на землю.Він похитнувсь і зваливсь. І, на груди йому наступивши,Зняв Менелай з нього зброю, і так, похваляючись, мовив:«Так покинете ви й кораблі бистрокінних данаїв,Трої зухвалі сини, у битві страшній ненаситні!Мало ще сорому вам і ганьби, що колись уже нимиТак ви, собаки презренні, зганьбили мене, коли серцемНе побоялись гостинного Зевса, що в громі ширяє,Гніву тяжкого, - бодай зруйнував би вам місто високе!Ви-бо і шлюбну дружину мою, і багатства великіВзявши ґвалтовно, втекли, хоч вона прийняла вас привітно.Нині ж бажаєте ви у наші човни мореплавніКинути згубний вогонь і убити героїв ахейських.Стриматись вам доведеться, хоч повні ви шалу Арея.Зевсе, наш батьку! За всіх ти розумом, кажуть, найвищий, -І за богів, і за смертних, усе-бо від тебе залежить.Нащо ж занадто зухвалим ти воям сприяєш троянським?Навіть одвага злочинна у них, і ніколи не ситіШалом війни вони, всім однаково людям страшної.Всім-бо людина насититись може - і сном, і коханням,Співом солодким, та іграми, й плавністю рухів танкових, -Прагнемо більше від цього і ми насолоду здобути,Ніж од війни. А трояни - ті завжди в бою ненаситні».Мовивши так і скривавлене з тіла озброєння знявши,Товаришам до рук передав Менелай бездоганний,Сам же пішов і в лави передніх бійців замішався.
Зразу ж на нього там кинувся син владаря Пілемена,Гарпаліон, - за батьком він любим подавсь воюватиВ Трою, але у батьківську не повернувся країну.Отже, Атрідові він в його щит посередині списомЗблизька ударив, та міді, проте, не спромігся пробити.Швидко до друзів одбіг тоді він, уникаючи смертіТа озираючись часто, щоб хто його міддю не ранив.А Меріон навздогін мідногострою вцілив стрілою, -В праву сідницю утрапив йому і тією стрілоюНаскрізь міхур сечовий простромив під лобковою кістю.Враз похиливсь і, віддавши свій дух на руках у скорботнихТоваришів, розпростертий лежав він, упавши на землю,Наче той черв, і чорная кров орошала ту землю.Великодушні тоді оточили його пафлагонці,На колісницю поклали його й повезли у скорботіДо Іліона; слізьми умліваючи, йшов між них батько, -Та не така мала бути за вбитого сина відомста!
Гнівом великим за смерть його сповнилось серце Паріса,Гостем-бо в нього бував він не раз у краю пафлагонськім.Дуже розгнівавшись, він мідногострою кинув стрілою.Був там іще Евхенор, провісника син Поліїда,Знатний і дуже багатий, оселю він мав у Корінфі.На корабель він сідаючи, знав свою долю нещасну.Вже-бо не раз говорив Поліїд йому, старець розважний,Що як не в домі своїм од хвороби умре він страшної,То при ахейських човнах від рук загине троянських.Але уник він зараз і докорів важких од ахеїв,І навісної хвороби, щоб зайвого болю не знати.В ухо зазнав він удару й під щелепу. І тої ж хвилиниВийшла із тіла душа, і страшна його пітьма окрила.
Так вони бились завзято, на полум'я схожі вогнисте.Гектор же, Зевсові любий, не знав ще того і не відав,Що лівобіч кораблів од аргейської зброї багатоЛюду загинуло, й скоро здобуть сподівались ахеїСлаву звитяги, адже земледержець, землі потрясательДух у аргеїв підносив і силою сам помагав їм.Гектор стояв, де за мур він пробився крізь браму спочатку,Силою лави густі щитоносних данаїв прорвавши, -Де кораблі свої, з сивого витягши моря на берег,Протесілай із Еантом поставили. Мур в тому місціНижче збудований був, ніж деінде, - в страшній завірюсіВоїв і коней битва точилася там найзавзтіш.Там беотійців загони і довгохітонних іонян,Локрів, і фтійських мужів, і славою вкритих епеївВід кораблів ледь відбили, та зовсім прогнать не здолалиСвітлого Гектора: був-бо на полум'я ясне він схожий.В лавах афінян стояли добірні мужі, на чолі їхСин Петеоя ішов Менестей, услід за ним СтіхійЗ Фейдом та Біас відважний; епеїв вели за собоюМегес, Філеєва парость, та Дракій з вождем Амфіоном;Фтіян очолив Медонт з витривалим у битвах Подарком.Був той Медонт богорівного сином нешлюбним Ойлея,Братом Еанта вважавсь однокровним, та жив у Філаці,Від батьківщини своєї далеко, бо рідного братаМачухи Еріопіди убив він, дружини Ойлея.Що ж до Подарка, то він Філакіда був сином Іфікла.Разом були на чолі у фтіян вони войовничих.І, кораблі захищаючи, вряд з беотійцями бились.
Ні на хвилину тим часом Еант, син Ойлея проворний,Не одступав од Еанта, що був Теламонові сином.Так, наче двоє рудавих волів на новій ораниці,Рало міцне із зусиллям однаковим тягнуть, і рясноПіт виступає у них з-під коріння закручених рогів;Тесаним гладко ярмом розділені поміж собою,Йдуть борозною вони й до межі усю зорюють ниву, -Так же й Еанти обидва пліч-о-пліч у битві стояли.Та з Теламоновим сином багато було і хоробрихТоваришів його вірних, - коли від утоми і потуМліли коліна йому, то й щит вони в нього приймали.Локри ж не йшли за могутнім душею Ойлеєвим сином:До рукопашного бою-бо серце у них не лежало.В них не було конегривих шоломів, що блискають міддю,В них не було й заокруглих щитів і списів ясенових,Лиш покладались на лук і на пращі, з овечої вовниСплетені вміло, й, до стін Іліона із ними прийшовши,Часто стріляли й троянам ряди бойові проривали.Ті, що попереду йшли, при зброї, оздобленій гарно,Билися з військом троянським і з Гектором мідянозбройним.Локри ж стріляли, сховавшись в тилу. Й забували трояниПро бойовеє завзяття, - їх часті бентежили стріли.
Від кораблів і наметів ахейських з утратами малиВже в Іліон, овіяний вітром, вертатись трояни,Коб не сказав тоді Полідамант, перед Гектором ставши:«Гекторе, ні на чиї умовляння ти зважить не здатний!Раз дарував тобі здібності бог у воєнному ділі,То і в пораді хотів би за інших ти бути мудрішим.Та чи під силу ж людині одній це усе сполучити?Тож одному дає здібності бог у воєнному ділі,Іншому - хист танцювати, ще іншому - співи й кіфару,Іншому Зевс громовладний вкладає у груди кмітливийРозум, що користі ним багатьом той немало приносить,Та багатьох і рятує, й найбільш його сам розуміє.Але скажу тобі те, що мені видається найкращим.Полум'я бою вінком тебе звідусіль оточило.Духом могутні трояни, укріплений вал перейшовши,Осторонь збройно усі поставали, а інші ще б'ються, -Менший загін проти більших, розсипавшись між кораблями.Тож, відійшовши від бою, вождів поскликай щонайкращих -Спільною радою ми тоді обміркуємо разом,Чи несподіваним наступом брать кораблі многовеслі,Тільки б дав силу нам бог, чи негайно назад повернутисьВід кораблів, поки ми іще цілі самі. Та боюсь я,Щоб ті завзяті ахеї вчорашнього нам не вернулиБоргу: біля кораблів у них є ненаситний у битвіМуж, що, гадаю, не схоче без бою лишатися довго».Мовив він так, і Гектор те слово розумне вподобав,Із колісниці в озброєнні зразу ж зіскочив на землюЙ Полідамантові в відповідь слово промовив крилате:«Полідаманте, тримай біля себе бійців щонайкращих,Сам же подамсь я туди, у загальну вмішаюся битвуІ повернуся назад, розпорядження давши належні».Мовив це, й вирушив він, до гори снігової подібний,І полетів до троян і союзників їхніх із криком.Зразу тоді почали всі збиратись до сина Пантоя,Полідаманта відважного, Гектора заклик почувши.
Гектор же йшов по передніх рядах і шукав, чи не знайдеВін Деїфоба, силу могутню державця Гелена,Асія, сина Гертака, і сина його Адаманта.Хоч і знайшов, та не всі вони цілі були і здорові:Ті під кормами ахейських човнів простяглись нерухомо,Душі згубивши свої від безжальної зброї аргеїв,Інші ж за муром міським, поранені тяжко, лежали.Потім по лівому краї від битви, що сльози приносить,Він Александра знайшов, пишнокосої мужа Єлени, -Товаришів підбадьорював той, закликаючи битись.Гектор спинивсь біля нього і слово образливе мовив:«Горе-Паріс, женолюбе, хоробрий лиш з вигляду звабник!Де Деїфоба шукать тепер, силу державця Гелена,Асія, сина Гіртака, і сина його Адаманта,Й Офріонея? Сьогодні увесь Іліон загибаєВисоковерхий, сьогодні й на тебе чекає загибель!»Відповідаючи, мовив йому Александр боговидий:«Гекторе, знати тебе - безвинного ти винуватиш!Може, колись ухилявсь я від битви, а нині ж тримаюсьСтійко: не вкрай полохливим-бо мати мене породила.З дня, коли друзів на бій ти зібрав біля суден ворожих,З дня того тут стоїмо і чинимо опір данаямМи безустанно. Друзі ж, яких називав ти, убиті.Знаю, що лиш Деїфоб та сила державця ГеленаЗ битви вернулись, великими в руку обидва списамиТяжко поранені, - сам врятував їх од смерті Кроніон.Нині ж веди нас туди, куди серце і дух твій спрямує.Радо ми підемо всі за тобою. Відваги, я певен,Не бракуватиме нам, аби лише сил вистачало.А понад силу, хоч як би хотів, воювать неможливо».
Мовивши так, заспокоїв герой свому братові серце.Кинулись разом туди, де бій розгорівся і січа.Круг Кебріона-вождя, й бездоганного Полідаманта,І Поліфета божистого, й Пальмія, Фалька й Ортая,Й Гіппотіона синів - Аскалія й Морія славних,Що із Асканії плідної вдвох прибули лише вчораВоям на зміну, і Зевс одразу ж послав їх у битву.Ринули в бій вони, наче той вихор з вітрів противійних,Що налітає з Зевсовим громом із неба на землю,З ревом страшенним у хлань поринає морську й піднімаєХвилі бурхливі з глибин вирових многошумного моряПінявобілі, горбаті і котить одна їх на одну.Так і загони троян один набігали за однимВ мідному блиску озброєнь, вождями керовані вправно.Гектор їх вів, син Пріамів, на мужоубивцю АреяСхожий, на грудях тримаючи щит, на всі боки округлий,З щільно позшиваних шкур, та міцною обкладений міддю;Ясноблискучий шолом з-понад скронь красувався у нього.Пильно вдивлявся він, перед ворожі виходячи лави,Чи не удасться, щитом прикриваючись, десь їх прорвати.
Духу у грудях, проте, не збентежив одважним ахеям.Перший до нього Еант, величаво ступаючи, крикнув:«Ближче, шаленцю, підходь! Чи ти віддаля лиш аргеївВзявся лякати? І ми ж бо не неуки в ділі воєннім.Зевсів лиш бич нещадимий приборкав нас нині, ахеїв.Але невже сподівався ти нам кораблі мореплавніЗнищити? Тож і у нас-бо є руки, щоб їх захищати.Але певніше, проте, що ваше залюднене місто,Нашими взяте руками, дощенту зруйноване буде.Вже недалеко й для тебе той день, як, тікаючи з бою,Батькові Зевсу та іншим молитися будеш безсмертним,Щоб пишногриві бистріш соколів твої коні летіли,Куряви хмари здіймаючи ввись по дорозі до міста».Мовив він так, а праворуч злетів у саме піднебессяВисоколетний орел, і скрикнули люди ахейські,Тому знаменню радіючи, й мовив осяйливий Гектор:«Що ти, Еанте, дурниці плетеш, хвастовитий бугаю!Хай би так сином вважавсь я егідодержавного ЗевсаЦіле життя, хай від Гери-владичиці я б народився,Хай шанували б мене, як Афіну або Аполлона, -Як безперечно, що день цей загибель несе вам, аргеї,Всім до останнього. Ляжеш і ти поміж них, як посмієшЖдати на спис мій могутній, що ним тоді тіло лілейнеЯ розпорю. І троянських собак, і птахів ти наситишЖиром і м'ясом своїм, під човнами упавши в ахеїв».Мовив він так і пішов. За ним і вожді подалисяЗ криком шаленим, а вслід їм все військо іззаду кричало.З другого боку, й аргеї кричали, своєї відвагиНе забуваючи, й нападу ждали троян войовничих.Крики їх спільні сягали ефіру і сяєва Зевса.