Як, утікаючи з поля, трояни рів з частоколомВже перейшли й багатьох приборкали руки данайські,При колісницях затримались трохи, бліді з переляку,Й далі тікати готові. Тим часом і Зевс пробудивсяНа верховинах ідейських біля злотошатної Гери,Швидко на ноги він став і побачив троян і ахеїв,Як ті безладно тікали, а ці - ледь встигали за нимиГнатись, і серед аргеїв уздрів владаря Посейдона;Гектора далі побачив, що в полі лежав,* навколоДрузі сиділи; тяжко він дихав грудьми й непритомнийКров'ю блював, - ударив його не найслабший з ахеїв.Жалем пройнявся до Гектора батько людей і безсмертних,Страшно глянув спідлоба і так він до Гери промовив:
«Все це твоя, невиправна Геро, зловредна підступність!Гектор божистий уже не боєць, і збентежене військо!Але не знаю, плоди оцієї підступності злоїТи чи не перша збереш, як громами тебе посмугую.Не пам'ятаєш ти, як з височіні повисла? На ногиЯ два ковадла тобі почепив, нерозривні на рукиПута наклав золоті, і ти поміж хмар у ефіріЗвисла. Обурились дуже боги на великім Олімпі,Та підступить і звільнити тебе не могли. Бо хапав яКожного й геть від порога жбурляв; і на землю він падавЛедве живий. Але й цим у душі безугавного смуткуЗа богосвітлим Гераклом усе ж таки я не полегшив.Ти-бо, замисливши лихо, велику із вітром БореємБурю навіяла й гнала його по безплідному морю,Поки загнала на Кос його, густо населений острів.Все ж врятував я його, хоч і лиха зазнав він чимало,І повернутись поміг йому в Аргос, на коні багатий.Це я нагадую знов, щоб підступи ти припинилаТа щоб упевнилась, чи помогло тобі любощів ложе,Що від богів віддаля ти на нього мене спокусила!»
Мовив він так. Велеока жахнулась володарка ГераЙ, тут же до нього озвавшись, промовила слово крилате:«Будьте ви свідками, земле і небо широке над нами,І під землею Стіксові води, - це клятва страшенна,Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних,І головою твоєю клянуся священною, й нашимЛожем законним, а марно ж я ним присягатись не буду!То ж не з веління мого Посейдон, землі потрясатель,Шкодить троянам та Гектору й поміч дає для ахеїв:Власний-бо дух спонукає його і до цього призводить;В скруті їх між кораблями він жалем пройнявсь до ахеїв.Я ж йому тільки одне порадити мала б сьогодні -Там лиш ходити, куди, темнохмарний, ти сам нас провадиш».
Мовила так. Усміхнувсь тоді батько людей і безсмертнихІ до дружини у відповідь слово промовив крилате:«От коли б завжди тепер, велеока володарко Геро,Згодна думками зі мною була ти на зборах безсмертних,То навіть сам Посейдон, хоч він іншого дуже бажає,Скоро бажання змінив би до мислі твоєї й моєї.Але як чесно й правдиво ти нині зі мною говориш,То поспіши до родини богів і скажи, хай ІрідаІ Аполлон славнолукий прибудуть на Іду негайно.З вістю Іріда хай мчить аж до лав міднозбройних ахеївІ владарю Посейдонові хай мій наказ перекаже, -Участь в бою припинить і негайно додому вернутись.Феб-Аполлон же хай Гектора знову на бій підбадьорить,Знов йому сил надихне й допоможе забути про болі,Що зазнає тепер його серце, й поверне ахеївЗнову до їх кораблів, полохливу здійнявши утечу.Кинуться бігти вони до човнів многовеслих Ахілла,Сина Пелея, а той замість себе поставить Патрокла,Друга свого. Під мурами Трої осяйливий ГекторСписом Патрокла уб'є й багатьох іще воїв погубитьІ серед них богосвітлого сина мого Сарпедона.Гектора вб'є за це в розпалі гніву Ахілл богосвітлий.Але тоді лише від кораблів я влаштую суцільнийВідступ троянського війська, коли опанують ахеїТрої високу твердиню, послухавши ради Афіни.Гніву, проте, не вгамую свого і нікому з безсмертнихДопомагати данаям також не дозволю раніше,Ніж Пелеїдове сповнено буде бажання, що сам яПообіцяв йому, схвально кивнувши на те головоюДня ще того, як Фетіда мені обнімала коліна,Просячи шани вділити Ахіллові-городоборцю».
Мовив він так, і білораменна послухалась Гера,Та й із ідейських висот на великий Олімп подалася.Так наче лине уява в людини, що світу багатоБачивши, землі розумною думкою всі уявляє -«Там би я й там побував!» - і багато що іншого мріє, -Із бистроплинню такою ж полинула владарка Гера.Швидко добігла Олімпу високого й в Зевсовім доміЗібраних разом застала безсмертних, їй взустріч боговеСкочили з місць і, чаші піднявши, її привітали.Інших минувши, проте, в гарнолицьої діви ФемідиЧашу взяла вона, та-бо назустріч їй кинулась першаІ, до богині озвавшись, промовила слово крилате:«Геро, чого ти прийшла? Ти наче налякана дуже!А чи не Кроносів син налякав тебе так, чоловік твій?»Відповідаючи, білораменна їй мовила Гера:«Ти не розпитуй, Фемідо, про це. Сама-бо ти знаєш,Серце у нього яке - і суворе, і високодумне.Учту почни із богами, однаково кожному рівну,Й серед безсмертних тоді ти почуєш, яке безголів'яЗевс нам готує. Ніхто із безсмертних і смертного люду,Думаю я, не радітиме з цього у серці своєму,Хоч би й який він сьогодні не був на цій учті веселий».
Мовила так і сіла на місце володарка Гера.Всі тут обурились, в Зевсовім домі, боги. УсміхаласьГера губами, чоло ж над чорними в неї бровамиНе прояснилось, і мовила так, закипаючи гнівом:«От ми дурні, нарікаємо так безрозсудно на Зевса!Марно до нього підходим, його намагаючись словомСтримать чи силою. Він же байдуже сидить собі одаль,Нас і не бачить, себе над всіма він богами вважаєВищим могуттю своєю і владою беззаперечно.Тим-то й терпіть усе лихо, яке він кому посилає.От уже й нині, здається, нещастя Арея спостигло -То ж Аскалаф, його син, із смертних усіх найлюбіший,В битві поліг, - велетенський Арей величавсь його батьком».
Мовила так, і Арей, по міцних своїх стегнах рукамиЛяснувши, аж розридався уголос і в розпачі скрикнув:«Не прогнівіться на мене, Олімпу осельники вічні,Як до ахейських човнів поспішу я за сина помститись,Хоч би й судилось мені, побитому Зевсовим громом,В поросі, змішанім з кров'ю, між трупів на полі валятись!»Мовивши так, наказує Жахові й Остраху коніВін запрягати, а сам одягає озброєння світле.Мабуть, з новою, ще більшою злобою й гнівом страшнішим,Ніж перед тим, був би вибухнув Зевс на богів олімпійських,Але Паллада Афіна, злякавшись за долю безсмертних,Кинулась враз до порога із крісла, в якому сиділа,Миттю зірвала шолом з голови, а з плечей у Арея
Щит його й, вирвавши з рук, поставила мідного списаНабік і з словом звернулася до роз'ярілого бога:«Ти збожеволів, пропав ти, шалений! Чи є іще в тебеВуха, щоб слухати? Наче ти й розум, і сором утратив!Наче не чув ти, що білораменна казала нам Гера,Від олімпійського Зевса недавно сюди повернувшись?Чи захотілось, самому багато ще лиха зазнавши,Знов на Олімп силоміць повернутися в смутку гіркому,Ще й на інших безсмертних тяжкого накликати лиха?Зевс-бо відразу ж ахеїв покине й троян веледумнихІ на Олімп поспішить, щоб на нас свою лютість зігнати,І похапає підряд, чи винний хто є, чи невинний!Тим-то облиш, тобі раджу, свій гнів за убитого сина!Скільки від сина твого і міццю, й руками не гіршихВже полягло, а ще скільки поляже! Адже неможливоВсі покоління, людський увесь рід врятувати від смерті!»
Мовивши, в крісло садовить вона роз'ярілого бога.Гера ж покликала вийти із дому в той час АлоллонаЙ разом Іріду, вісницю бистру богів олімпійських,І, до обох їх звертаючись, мовила слово крилате:«Зевс наказав вам обом якнайшвидше з'явитись на Іду.Отже, з'явившись туди й перед Зевсовим ставши обличчям,Все учиніть, що накаже він вам і чого зажадає».Мовила так і, назад повернувшись, володарка ГераСіла у крісло. Ті ж двоє, схопившись, у путь подалися.
Іди діставшись багатоджерельної, матері звірів,Широколунного Зевса знайшли, що сидів на вершиніГаргару, - хмара його запашна, мов вінок, огортала.Разом удвох підійшли й перед Зевсом вони хмаровладнимСтали. А він, побачивши їх, не розгнівався серцем:Скорий-бо послух явили вони його любій дружині,І до Іріди він першої слово промовив крилате:«Швидше біжи, прудконога Ірідо, звістити наказ мійДо владаря Посейдона, - вістунко, не будь неправдива!Скажеш йому, щоб негайно війну він і січу облишивІ повертався на збори богів або в море священне.А не послухає слова мого і не зважить на нього -Розумом хай тоді сам і духом своїм поміркує,Чи пощастить йому, хоч і який він міцний, проти менеВстояти. Й силою я-бо, здається, за нього міцніший,І за народженням перший. Невже не вагається серцемВін і зі мною рівнятись, кого усі інші страшаться?»
Мовив він так, і в путь подалась вітронога ІрідаЙ до Іліона священного з гір полетіла ідейських.Наче той град льодянистий або снігова хуртовинаСипле завійно в диханні ефірянороднім Борея,Із бистроплинню такою ж помчала проворна ІрідаДо земледержця й промовила так, перед ним зупинившись:«З вістю до тебе, землі потрясатель наш темнокудрий,Я прилетіла сюди від егідодержавного Зевса.Він наказав, щоб негайно війну ти і січу облишивТа повернувся на збори богів або в море священне.А не послухаєш слова його і не зважиш на нього,То він погрожує сам появитися тут і з тобоюВ битву вступить. Та руки його дужої він тобі радитьВсе ж уникати, бо й силою він за тебе міцніший,І за народженням перший. Невже не вагаєшся серцемНавіть із тим ти рівнятись, кого усі інші страшаться?»Гнівно у відповідь мовив їй славний землі потрясатель:«Горе! Хоч і могутній, та надто зухвало він мовить!Навіть мене, рівногідного, силою стримати хоче!Троє братів є, що нас породила від Кроноса Рея:Зевс і я, а третій - Аїд, над підземними владар.Все ми на трьох поділили, і кожен дістав, свою часткуЖеребкуванням. Дісталось навіки мені в володінняСивеє море, Аїдові - мороку темна оселя,Зевсові ж небо в ефірі і хмарах дісталось широке.Спільні для нас земля і високий Олімп залишились.Тим-то не житиму я по Зевсовій волі. Спокійно,Хоч і могутній, своєю третиною хай володіє.Силою ж рук не злякає мене він, немов боягуза.Краще своїми суворими хай научає словамиВласних синів і дочок своїх, що від нього родились,Слів-бо його хоч-не-хоч, а вони таки слухать повинні!»І Відповідаючи, мовила так вітронога Іріда:«Отже, таку ось, землі потрясателю наш темнокудрий,Відповідь Зевсові маю нести непривітну й сувору?Може, ти зміниш її? Поступливі сильнії духом.Знаєш ти й сам, що Ерінії завжди обстоюють старших».І В відповідь знов Посейдон тоді мовив, землі потрясатель:«Слушне, богине Ірідо, ти зараз промовила слово.Дуже то добре, як вісник доречну висловлює думку.Але страшний мені серце і душу охоплює смуток,Що рівноправного Зевс і однакій підлеглого доліТак зневажати образливим словом собі дозволяє.Все ж, хоч і гнівом охоплений, нині йому поступлюсь я.Але скажу тобі я і дотримаю цеї погрози, -В разі противно мені і Афіні, що здобич дарує,Всупереч Гері, й Гермесові, ще й владареві Гефесту,Він Іліона високі щадитиме мури й не схочеїх зруйнувати, даруючи силу велику аргеям,Знає хай - виникне з ним ворожнеча у нас невигойна».Мовив це й лави ахейські покинув землі-потрясатель,В море глибоке поринув на жаль для героїв ахейських.
До Аполлона почав тоді мовити Зевс громовладний:«Фебе мій любий, піди-но за Гектором мідянозбройним!Он подивись - земледержець, могутній землі потрясатель,В море священне сховавсь, уникаючи грізного гнівуНашого. Всі-бо інакше про битву велику почули б,Навіть підземні боги, що з Кроносом разом домують.Краще, проте, набагато й для мене, й для нього самогоСталось, що перед моїми руками він навіть у гнівіВсе ж відступив: не без поту-бо справа тоді б закінчилась.В руки візьми торочками оздоблену славну егідуІ, потрясаючи нею, полохай героїв ахейських.А про осяйного Гектора сам ти подбай, дальносяжче!Силу велику піднось в його серці, допоки ахеїДо кораблів утікать не почнуть і до хвиль Геллеспонту.Ну, а тоді я вже сам і ділом подбаю, і словом,Щоб від трудів бойових відпочили нарешті ахеї».
Так він сказав. Аполлон не відмовив непослухом батьку,Швидко з ідейських висот, наче сокіл, злетів легкокрилий,Згуба швидка голубів, із небесних птахів найбистріший.Гектора зразу знайшов він, божистого сина Пріама, -Вже не лежав, а сидів той: до нього вертала свідомість,Товаришів пізнавав він навколо, і легше він дихав,Не обливаючись потом, із волі егідодержавця.Став біля нього і мовив йому Аполлон дальносяжний:«Гекторе, сину Пріамів, чом ледве живий ти оподальІнших лежиш? І що за недоля тут сталась з тобою?»Так, ледве дишачи, вимовив Гектор шоломосяйний:«Хто ти, з богів найдобріший, що тут розмовляєш зі мною?Чи ти не чув, як в той час, коли перед човнами ахеївЯ побивав їх, у груди мені Еант гучномовнийКаменем тяжко ударив і буйної сили позбавив?»
Я вже гадав, що, напевно, в оселі Аїдовій ниніМертвих побачу, останнього-бо позбувавсь я дихання».Відповідаючи, мовив йому Аполлон дальносяжний:«Більше відваги! Могутнього-бо посилає КроніонЗ Іди заступника нині на поміч тобі й допомогу, -Феб-Аполлон я з мечем золотим, увесь час і ранішеОберігав я й самого тебе, й твоє місто високе.Отже, снаги надихни численним комонникам вашимГнати швидких своїх коней до вражих човнів глибодонних.Я ж перед ними піду і шляхи перед їхніми кіньмиВсюди рівнятиму, втечі піддавши героїв ахейських».Мовив і силу велику вдихнув у керманича люду.
Наче застояний кінь, відгодований в яслах ячменем,Віжки порвавши, копитами вчвал тупотить по рівниніДо струменистої річки, де звик на привіллі купатись,Гордий. Підносить він високо голову, грива по плечахВ'ється за вітром, - своєю пишається він красотою.Мчать його ноги швидкі на знайомії пастівні кінські.Так же і Гектор ногами й коліньми орудував бистроЙ наглив до бою кінноту, лиш голос богівський зачувши.Так же, як дику козу чи рогатого оленя гонятьЗграї мисливських собак і загони селян-звіроловів,Поки гущавина їх лісова або скеля урвистаНе порятує, й мисливцям догнать звірину неможливо;А на той гомін із хащі виходить до них на дорогуЛев пишногривий, і от вже завзяті ловці утікають.Так і данаї, що досі на ворога тисли юрбоюІ перед себе мечами й списами двогострими гнали,Ледь спостерігши, як Гектор до лав своїх збройних підходить,Перелякались, і раптом душа їм у ноги упала.
Син Андремонтів Тоант звернувся тоді до аргеїв,Доблесний муж етолійський, досвідчений як списоборецьІ рукопашний боєць, та й мало хто з юних ахеївПеремогти його міг у словеснім на зборах змаганні.Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:«Леле! Велике я диво побачив своїми очима!Смерті лихої уникнувши, знову постав перед намиГектор! А кожен із нас уже духом своїм сподівався,Що погубив безперечно Еант його, син Теламонів.Хтось із богів, проте, визволив та врятував від напастіГектора, що багатьом вже данаям розслабив колінаІ багатьом іще, мабуть, розслабить. Адже не без ЗевсаВін громоносного став перед лавами, прагнучи бою.Отже, послухайте всі і вчиніть, як я зараз скажу вам.До кораблів ми накажемо війську всьому відступити,Ми лиш самі, між ахейськими воями найсміливіші,Тут лишимось: може, нам пощастить мідяними списамиЗразу його зупинить. Хоч який він до бою завзятий,Дужого натовпу воїв данайських, проте, побоїться».Мовив він так, і охоче послухали всі його ради.Ідоменея-вождя обступили вони та Еанта,Тевкра, Мегеса, Ареєві рівного, ще й Меріона,Приготувались до бою й закликали найсміливішихВідсіч троянам і Гектору дати. А ззаду тим часомДо кораблів своїх військо ахейське уже відступало.
Лави зімкнувши, трояни ударили: вів-бо їх ГекторКроком широким. Попереду йшов, свої плечі укрившиХмарою, Феб-Аполлон, в руках він тримав ясносяйну,Буйну егіду страшну, пелехату, Гефест її, мідник,Зевсові дав у дарунок, для остраху людям носити.В руки цю взявши егіду, провадив він військо троянське.Лави зімкнувши, їх ждали аргеї. І крики шаленіВраз залунали обабіч. Із пружних тятив полетілиСтріли стрімкі і з відважних долонь їх списи незліченні,Прямо в тіла юнаків войовничих одні устромлялись,Інших багато між тим, не торкнувшися білого тіла,В землю встрявали навкруг у жадобі насититись тілом.Доки егіду в руках тримав Аполлон нерухомо,Доти і стріли літали обабіч, і падали люди.А як поглянув лише бистрокінним данаям в обличчя,Нею потряс і голосно крикнув, то раптом у грудяхДухом охляли вони і забули про запал одваги.Так же, як череду цілу корів чи отару овечуХижі два звіри женуть у темряві чорної ночі,Раптом напавши, коли не стояла сторожа на місці, -Так з переляку тікали ахеї. Нагнав на них страхуФеб-Аполлон, дарувавши троянам і Гектору славу.
Муж проти мужа змагався, йшла битва розсипаним строєм.Аркесілая і Стіхія вбив тоді Гектор осяйний.Перший начальником був беотійських мужів міднозбройних,Другий соратником був Менестея, великого духом.Зброї позбавив Еней Медонта й з ним разом Іаса.Сином побічним Медонт божистому числивсь Ойлею,Братом Еантові рідним. Осельником був він Філаки,Втікши з своєї вітчизни: убив-бо він рідного братаМачухи Еріопіди лихої, дружини Ойлея.А богорівний Іас вождем був афінського війська,Сином вважався він Сфела, що сам народивсь од Букола.Полідамант умертвив Мекістея, Політ же - ЕхіяВ першім бою, а Клонія вбив Агенор богосвітлий.Ззаду ударив Паріс Деїоха в плече, як тікав тойВ лавах передніх, аж гостра навиліт проскочила зброя.З мертвих озброєння стали знімати вони. А ахеї,Крізь частокіл і рів прориваючись, бігли безладноХто куди міг і мусили швидше за мури ховатись.
Гектор кричав до троян, закликаючи голосом дужим:«До кораблів поспішіть, скривавлену здобич облиште!Тільки побачу, що хтось кораблі обминає ворожі,Смертю він тут же загине, і вже не брати і не сестриСпалять померлого тіло погребним вогнем, а собакиТрупа його шматуватимуть тут, перед мурами міста!»Мовив він і батогом із розмаху хльоснув по конях,Лави троянські окликнувши гучно. У відповідь воїРазом гукнули й своїх в колісниці запряжених конейЗ гуркотом грізним погнали. А Феб-Аполлон перед нимиЛегко обрушив ногами краї глибоченного рову,Грузом засипав середину й вирівняв воям дорогуДовгу, завширшки таку, як спис пролетіти здолає,Кинутий мужем, який свою випробовує силу.Рушили шляхом тим лави троян. Аполлон перед нимиНіс неоцінну егіду, і вал зруйнував він ахейськийЛегко так само, як часом на березі моря дитинаЩось у безвинній забаві з піску побудує сипкогоЙ, граючись, ніжками потім чи ручками геть поруйнує.Так же, осяйливий Фебе, і ти зруйнував без зусилляТруд і старання аргеїв, самих же примусив тікати.
Лиш кораблів досягнувши, в утечі вони зупинилисьІ один одному дух бадьорили, підносячи рукиДо всемогутніх богів, і кожен з них щиро молився.Нестор моливсь найщиріш староденний, опора ахеївПевна, обидві руки піднімаючи в зоряне небо:«Зевсе, наш батьку, як в Аргосі хто, на пшеницю багатім,Палячи тучнії стегна биків чи овечок, моливсяПро поворот свій додому, й ти схвально кивнув головою, -Це спогадай і день згуби від нас одверни, олімпійче,
Не дозволяй тим троянам украй подолати ахеїв».Так він молився, і голосно Зевс загримів велемудрий,Вчувши палкі молитви староденного сина Нелея.Щойно трояни почули егідодержавного ЗевсаГуркіт, згадали про бій і натисли ще більш на аргеїв.Так, наче вал величезний широкопросторого моряВище облавків зліта корабельних під тиском могутнімБуйного вихру, що хвилі високі валами здіймає, -Так і трояни з оглушливим криком крізь мур пробивались,Коней баских женучи, і при самих кормах вже точивсяБій на двогострих списах рукопашний, - ці з повозів били,Ті ж вибігали на верх кораблів своїх чорних і звідтиКидали ратища з мідними вістрями довгі й великі,Що в кораблях для бою морського на дні зберігали.
Поки ахеї з троянами ще перед муром змагались,Від кораблів бистрохідних далеко, Патрокл у наметіПри Евріпілі хороброму сидячи, лагідним словомСерце йому утішав і сипав на рану пекучуЛіки цілющі, щоб чорні йому заспокоїти болі.А як побачив троян, що вони вже на мур насідаютьЮрмами, вої ж данайські тікають з розпачливим криком,В грудях не стримав ридань і, долонями гучно по стегнахЛяснувши, смутком глибоким охоплений, став говорити:«О Евріпіле, не можу я далі з тобою лишатись,Хоч я й потрібен тобі, - там бій розпочавсь вирішальний.Хай твій товариш тебе розважає, а я до АхіллаЙти поспішу, до участі в битві його спонукати.Може, хто зна, при помочі божій слова мої збудятьДух його: тільки до доброго дружні вмовляння призводять».Мовив він так, і вперед понесли його ноги. Ахеї жОпір троянам чинили; проте, хоч було тих і менше,Від кораблів не здолали ворожу навалу відбити.Та не здолали й трояни, данайські фаланги прорвавши,Аж у середину їх кораблів і наметів дістатись.Так, наче брус корабельний по шнуру вирівнюють точноРуки досвідчені вправного теслі, який бездоганноЗнає своє ремесло, перейнявши його від Афіни, -Нарівні так між троян і ахеїв точилася битва.
В час той, як воїни інші під іншими бились човнами,Проти Еанта, вповитого славою, виступив Гектор.Тяжко змагались вони при однім кораблі, але марноЦей намагавсь одігнати Еанта й човна підпалити,Той же - відбити його, бо Гектор був ведений богом.В час той Кале'тор, Клітіїв син, що вогонь вже підносивДо корабля, був Еантом списом уражений в груди.Тяжко він гримнув об землю, і з рук смолоскип йому випав.Гектор, як тільки побачив, що брат його в перших убитий,І біля чорного впав корабля, й покотився у порох,Голосно так до троян заволав і до воїв лікійських:«Гей ви, трояни, й лікійці, й дарданські бійці рукопашні!Не відступайте від бою у тісняві цій надзвичайній,Але рятуйте Кале'тора, що між човнами загинув, -Славне озброєння зняти із нього не дайте ахеям».Мовивши так, в Еанта він списа блискучого кинув,Схибив, проте, - в Лікофрона, сина Мастора, поцілив, -Що із Кітер був, товариш Еанта, і в домі у ньогоЖив після того, як мужа убив у Кітерах священних.Гектор в чоло його мідяним вістрям ударив, як порядТой із Еантом стояв. І навзнак у порох на землюВпав він з корми корабля, і суглоби у нього розслабли.
З жаху здригнувся Еант, і так він до брата промовив:«Тевкре мій любий, поліг перед нами наш вірний товариш,Той Масторід, що, прийшовши з Кітер, серед нас оселивсяЙ шани у нашому домі нарівні зажив із батьками.Гектор убив його, духом могутній. Де смертоносніСтріли твої, де лук, Аполлоном дарований Фебом?»Мовив він так, той послухав, прибіг і спинивсь біля ньогоЗ луком тугим у руках, сагайдак несучи за плечимаЗ гострими стрілами, й тут же почав на троян їх пускати.Впав від стріли його Кліт, осяйливий син Пейсенора,Полідаманта товариш, славетного сина Пантоя, -Віжки в руках він тримав, приставлений бувши до коней.В'їхавши ними у гущу ахейських фаланг найгустішу,Гектора врадував він і троян. Та небавом самомуТрапилось лихо, й ніхто не прийшов ту біду відвернути.Клітові ззаду вп'ялася у шию стріла велетужна.З повоза впав він тоді, й понесли наполохані коніЗ гуркотом повіз порожній. Це зразу ж помітив володарПолідамант, і перший назустріч він кинувся коням,їх Астіною віддав, Протіаона синові, в руки,З повозом ближче звелівши триматись і пильно глядітиКоней, а сам - у лави передні назад повернувся.Тевкр тоді другу стрілу проти Гектора в мідяній зброїВийняв, і січу спинив би при кораблях він ахейських,Тільки б найдужчого між ворогами дихання позбавив.Та не сховавсь він од розуму мудрого Зевса, що, вкрившиГектора захистом, Тевкрові слави тієї відмовив.Сплетену добре зірвав тятиву з бездоганного лукаЗевс, поки цілився той. І, блукаючи, вбік полетілаМіддю зважніла стріла, і лук із руки його випав.Тевкр аж здригнувся, і так тоді він до брата промовив:«Горе! Якесь божество зловороже всю нашу потугуЗводить нінащо! Он вирвало щойно із рук моїх лука,Ще й обірвало мені тятиву новозвиту, що вранціЯ підв'язав, щоб часті виносити здужала стріли!»В відповідь мовив йому великий Еант Теламоній:«Любий, облиш свого лука спокійно лежати з тугимиСтрілами, раз їх знесилює бог, до данаїв ворожий.Довгого списа у руки і щит захопивши на плечі,Бийся з троянами сам та й інших на те підбадьорюй.Як і здолає нас ворог, то не без труда він важкогоВізьме у нас кораблі добропалубні! Ну ж бо до бою!»Мовив він так і, лук у наметі своєму лишивши,Плечі покрив після того щитом собі четверошкурим,А на могутнє чоло шолом він насунув добірнийЗ кінським хвостом, що над гребенем страшно вгорі розвівався.Взяв іще списа міцного, окутого гострою міддю.Вийшов з намету, й побіг, і біля Еанта спинився.
Бачачи, Гектор, що Тевкрові стали безсильними стріли,Голосом дужим волав до троян і до воїв лікійських:«Гей ви, трояни, й лікійці, й дарданські бійці рукопашні!Будьте, друзі, мужами, шалену згадайте ви силуБіля човнів глибодонних. На власні-бо очі я бачив, -Зевс учинив найславнішого мужа безсильними стріли!Легко мужі пізнають могутливу Зевсову силу,Чи то найвищу їм славу звитяги він з неба дарує,Чи їх принижує, захисту їм не бажаючи дати,Як от принижує нині аргеїв, а нам помагає.До кораблів усі разом на бій! А як хто з вас поляже,Смерть і загибель від стріл чи від гострого списа прийнявши,Вмри без вагань! Не безславно йому, захищавши вітчизну,Вмерти за неї! Дружина ж і діти живі зостануться,Буде в безпеці і дім твій, і спадок увесь, як ахеїІз кораблями своїми до рідного вернуться краю!»Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.
З другого боку й Еант до свого заволав товариства:«Сором, аргеї! Тепер залишається нам - чи загинуть,Чи врятуватись, біду від своїх кораблів одвернувши.Чи не гадаєте пішки до рідного краю вернутись,Як кораблі одбере у вас Гектор шоломосяйний?Чи ви не чуєте, як заохочує воїв троянськихГектор та як кораблі нам жадає вогнем попалити?Не у танок-бо іти, а до бою він їх закликає.Кращої бути не може тепер у нас думки й поради,Як з ними руки і сили зчепити в бою рукопашнім.Краще уже чи життя зберегти, чи загинути зразу,Ніж у змаганнях жорстоких із ворогом слабшим так довгоСили виснажувать тут, біля наших човнів мореплавних!»
Мовлячи так, він у кожному силу збудив і завзяття.Схедій, фокеїв начальник, син Перімеда, був зразу жГектором вбитий. Вождь піших, славетного син Антенора,Лаодамант поліг од міцної долоні Еанта.Полідаманта рукою був От, Філеїда товариш,Зброї позбавлений, вождь хороброго війська епеїв.Глянув Мегес Філеїд і кинувсь на нього; відскочивПолідамант, і той не поцілив його. Аполлон-боСину Пантоя не дав поміж воїв передніх загинуть.Списом своїм утрапив він Кройсмові прямо у груди.Тяжко той гримнув об землю, і зняв він з плечей його зброю.
Кинувся раптом на нього Долоп, досвідчений списник,Кращий з бійців Лампетід славетний, народжений Лампом,Лаомедонтовим сином, бурхливого повен завзяття.Він Філеїда у щит посередині списом ударив,Близько підбігши. Але міцний захистив його панцир,Мідною вкритий лускою. Філей колись цей обладунокЗ міста Ефіри привіз, з узбережжя ріки Селеента,Від владаря Евфета як гість, у дарунок здобувши,Щоб на війні від ворожих бійців його захистом мати.Тож захистив од загибелі нині він синове тіло.В час той Мегес загостреним списом ударив ДолопаВ гребінь шолома його густогривого, кутого міддю;Збив із шолома шишак той гривастий, і весь він на землюВ порох упав, яскравіючи й там своїм пурпуром свіжим.Все ж, на звитягу надіючись, битись Долоп залишився.Та на підмогу Мегесу поспів Менелай войовничий,З списом іззаду спинившись, Долопа в плече він ударив.Вістря шалене навиліт прошило його і крізь грудиСпереду вийшло, і ницьма він тут же на землю звалився.Кинулись разом обидва - озброєння, міддю окуте,Зняти з плечей його.
Кревних гукнув тоді голосно Гектор,Дужому став дорікати насамперед він Меланіппу,Синові Гікетабна. Повільних корів у ПеркотіЧереду пас у той час він, коли ще був ворог далеко,А як данаї сюди в кораблях припливли крутобоких,До Іліона прийшов він і став між троян визначатись.Жив у Пріама, шанований нарівні з власними дітьми.Гектор гукнув на ім'я його й так йому став дорікати:«Так, Меланіппе, й залишимо все? Невже твоє любеНе ворухнулося серце від болю за вбитого брата?Може, не бачиш, як шарпають онде Долопову зброю?Швидше зі мною! Не личить же нам із аргеями битисьЗдалеку, тож чи ми їх наголо переб'єм, чи високийВізьмуть вони Іліон і всіх городян повбивають».
Мовив і рушив вперед, а за ним тоді й муж богорівний.А Теламоній Еант підбадьорював лави аргеїв:«Друзі, будьте мужами і в серце вкладіть собі сором.Тож один одного завжди соромтесь у битвах жорстоких.Сором хто має, той більше рятується, ніж загибає.Хто ж утікає, ні слави для того нема, ні рятунку».Мовив він так, вони ж і самі захищатись бажали.Взявши до серця те слово, свої кораблі оточилиМідяним валом. Та Зевс одваги надав і троянам.
А гучномовний в боях Менелай підбивав Антілоха:«Ані молодших за тебе в ахеїв нема, Антілоху,Ані ногами бистрішого, ні сміливішого в битві.Чом би не вийти тобі та когось із троян не вколошкать?»Мовив він так і назад відступив, а того заохотив.Вибіг юнак той з передніх рядів і, навкруг озирнувшись,Списом блискучим націливсь. І враз одсахнулись трояниПеред націленим списом. А він недарма його кинув,Синові Гікетаона попав, Меланіппові, в грудиБіля самого соска, коли воїн до бою виходив.Тяжко він гримнув об землю, й пітьма йому очі окрила.Тож Антілох тоді кинувсь на нього, як пес налітаєНа оленя молоде, що вибігло з лігвища свого,А звіролов його вцілив і зразу коліна розслабив.Так, Меланіппе, й на тебе набіг Антілох войовничийЗброю твою одібрать. Та від Гектора він не укрився:Крізь сум'яття бойове біг до нього герой богосвітлий,Та Антілох вже на нього не ждав, а що воїн був спритний,Кинувся швидко тікати, як звір той, що лиха накоїв, -Пса біля стада корів або й пастуха розірвавши,Геть утікає мерщій, поки натовпом люди не збіглись.Так утікав Несторід, а слідом трояни і ГекторЗ криком шаленим і гомоном сипали стогнучі стріли.Лиш досягнувши своїх, він став і назад обернувся.
Наче ті леви, що м'ясо сире пожирають, трояниКинулись до кораблів, сповняючи Зевса веління.Силу велику весь час в них будив він, а дух у аргеївДолу хилив, одбираючи славу, в троян же підносив.Гектору ж, сину Пріама, він славою волив окритиДух, щоб той огню невгасимого полум'я кинувНа кораблі крутобокі, - так просьба Фетіди надмірнаСповнитись мала цілком. І ждав уже Зевс велемудрийНад кораблями заграву на власні побачити очі,З тої-бо миті початись мав відступ троянського військаВід кораблів, а данаїв він славою волив окрити.З задумом цим спрямував тоді Зевс до човнів глибодоннихГектора, сина Пріама, що й сам вже туди поривався.Той шаленів, як Арей-списоборець, як полум'я згубне,Що шаленіє у горах, в дрімучій гущавині лісу.Піною вкрилися губи, з-під брів, що похмуро нависли,Блискали очі ясні, й шолом мідносяйний страшливоНад головою хитавсь в роз'ярілого боєм нещаднимГектора. Був-бо в ефірі заступник у нього могутній,Зевс, що з мужів багатьох одного його славою й честюУшанував, бо недовго йому вже на світі лишалосьЖити. Паллада Афіна уже наближала до ньогоЗгубний день, коли мав він загинуть од сили Пеліда.Він намагався-бо лави ворожого війська прорвати,Де найгустіший був натовп і зброя була щонайкраща.Але прорвать їх не міг, хоч і дуже на те намагався.Щільно зімкнувши ряди, стояли вони, мов високаСкеля міцна, що звисає над берегом сивого моряЙ твердо витримує буйні вітрів буревійних поривиІ набігаючих хвиль величезних бурхливі удари.Проти троян так стояли данаї й назад не тікали.Сяючи, наче вогонь, налітав він на юрми ахеїв,Падав на них, наче вітром підхоплена хвиля з-під хмариНа корабель наліта бистрохідний; а він аж до верху
Піною вкритий увесь, і вітру жахливе диханняСвище в вітрилах, і трепетно терпнуть серця мореплавців,Пойняті страхом: вони-бо заледве уникнули смерті.Так же тремтіли серця у стривожених грудях ахеїв.Наче той лев згубоносний на стадо корів нападає,Що у широких просторах лугів буйнотравих пасутьсяБезліку, але пастух не уміє корів круторогихОборонити як слід від нападів хижого звіра.Лев то вперед забіжить, а то опиняється ззадуЗа чередою, то вскочить в середину й вже пожираєЯлівку, інші ж усі розбігаються. Так же й ахеї,
Страхом повиті, від Гектора й Зевса, великого батька,Всі утікали. А Гектор убив одного Періфета,Сина Копрея, з Мікен, що від владаря ЕврістеяВісті приносив не раз могутній Геракловій силі.Син в цього гіршого батька родився, кращий багатоВ доблестях різних - у швидкості ніг і воєннім мистецтві,Розумом же між найперших мікенських мужів визначався.Тож і для Гектора став він великої слави причинком.Він, обернувшись назад, на обід щита наштовхнувся,Що аж до п'ят досягав та давав од списів йому захист.Він похитнувся і навзнак упав, аж на скронях страшливоМідний шолом задзвенів, коли тяжко на землю він падав.Гектор, угледівши це, до нього мерщій підбігаєЙ списа у груди стромляє йому на очах в його близькихТоваришів. Хоч смутні, не могли тут зарадить нічогоТовариші: й самі вони Гектора страшно боялись.
До кораблів повернувшись обличчям, аргеї вже біглиМіж кораблями передніми, - й гнались за ними трояни.Мусили вже й від передніх вони кораблів відступитиДалі, і аж біля самих наметів своїх зупинилисьЛавами, й не розбігались по станові: страх-бо і соромСтримував їх, одні одних невпинно вони бадьорили.А особливо їх Нестор старезний, опора ахеїв,Ревно благав, закликаючи всіх іменами їх предків:«Будьте, друзі, мужами і в серце вкладіть собі соромПеред людьми. Спогадайте-бо кожен про любу дружину,І про дітей, і про власне майно, й про батьків своїх рідних, -Чи то живуть вони ще, чи, може, уже й повмирали,їх іменами благаю я вас, хоч тут їх немає, -Стійте відважно в бою, стережіться ганебної втечі!»Мовлячи так, він у кожному силу будив і завзяття.
А од очей їх тим часом Афіна одвіяла хмаруТьми надзвичайної. Світло ясне їм відкрилось обабіч -До кораблів і до бою, однаково людям страшного.Видно було й гучномовного Гектора там і все військо -Воїв троянських, що ззаду лишались і в бій не вступали,Й лави, що билися боєм при кораблях бистрохідних.
Не до душі було мужньому серцем Еанту лишатисьТам, куди інші синове ахеїв тоді відступили.Кроком подався широким по палубах він корабельних,Довгим махаючи списом, що мав для бою морського, -Збитим міцно гвіздками, у двадцять два лікті завдовжки.Наче їздець, що правити кіньми напрочуд уміє,Четверо коней баских з табуна свого разом запрігши,З поля широкого вчвал аж до мурів великого містаШляхом жене велелюдним, і всюди дивуються з ньогоЧоловіки і жінки. А він раз у раз безугавноСкаче з коня на коня. А коні летять усе далі.Так і Еант по палубах перебігав корабельнихКроком широким, і крики його аж до неба сягали.Страшно гукав він весь час, закликаючи воїв данайськихІ кораблі захищати, й намети. Так само і ГекторНе залишався в юрбі гомінливій троян міднолатних.Наче той хижий орел на зграї птахів налітає,Що безтурботно на березі тихої річки пасуться,На легкокрилих гусей, журавлів, лебедів довгошиїх, -До темноносого так корабля пориваючись, ГекторКидавсь вперед. Рукою своєю великою ззадуЗевс направляв його, й дух усього підбадьорював люду.
Знову навкруг кораблів розгорілася битва жорстока.Так би сказав ти: два війська на битву одні проти однихВийшли нітрохи не втомлені - так вони бились завзято.Кожен з воюючих думав своє: загони ахейськіНе сподівались уникнути лиха й загибелі ждали.А у троян - надіялось серце у кожного в грудяхРаптом спалить кораблі й повбивати героїв ахейських.З цими думками вони й виступали одні проти одних.Гектор тоді за корму корабля ухопився морського,Гарного й бистрого, що перевіз через море до ТроїПротесілая, але не вернув його в рідну країну.Вколо цього корабля врукопашну ахеї й трояниВпень одні одних рубали. Ніхто з них не хтів дожидатиСтріл бистролетних здаля чи ударів загострених ратищ, -Але ізблизька, й одним пломеніючи духом завзяття,Гострими бились сокирами, бардами, ще й топорами,Лезами довгих мечів і міддю списів двоєгострих.Гарно оздоблений меч із руків'ям чорненої сталіТам не один із долоні убиваних воїнів падавАбо з плечей. І земля навколо від крові чорніла.
Гектор же, міцно за виступ оздобний корми ухопившись,Не випускав його з рук, троян закликаючи гучно:«Дайте вогню і крик бойовий піднесіть усі разом!День-бо відплати достойної Зевс нам сьогодні дарує, -Взять кораблі, що сюди прибули проти божої воліЙ стільки біди завдали завдяки боягузтву старшини.Хоч і хотів при кормах кораблів я із ворогом битись,То не пускали й мене, і всі наші загони тримали.Та якщо досі нам розум затьмарював широколуннийЗевс, то нині він сам нас веде й закликає до бою!»Мовив він це, й ще завзятіш натисли вони на аргеїв.Встоять не міг і Еант під навалою стріл безупинних.Перед загрозою смертною трохи назад він подавсяЗ палуби свого судна на приступки семиступневі.Стоячи з списом, відтіль вояків одбивав він троянських -Кожного, хто з них із полум'ям згубним лише наближався.Він увесь час до данаїв кричав, закликаючи гучно:«Любі герої данайські, Ареєві слуги відважні!Будьте, друзі, мужами, шалену згадайте ви силу!Чи сподіваємось ми іззаду союзників мати,Або стіну неприступну, щоб нас од біди захистила?Міста за нами нема із муром надійним навколо,Де б захищатись могли ми з підтримкою всього народу.Ми ж на рівнині в троян, у панцири міцно закутих,Ними до моря приперті, від рідного краю далеко.Міць наших рук - нам рятунок, не кволе в бою слабосилля!»Так він гукав і гострим завзято розмахував списом.Кожного, хто із троян наближавсь до човнів крутобокихІз пломенистим вогнем, одгукнувшись на Гекторів заклик,Зразу ж Еант убивав, поражаючи списом великим.Так врукопашну дванадцять мужів він поклав біля суден.