Так, мов пожар пломеніючий, битва між ними палала,А Антілох прудконогий із вістю прийшов до Ахілла.Той у зажурі сидів поблизу кораблів круторогих,Передчуваючи серцем своїм те, що вже відбулося.5Тяжко зітхнувши, він мовив своєму відважному серцю:«Горе! Чого це ізнов сюди довговолосі ахеїДо кораблів полохливо біжать з бойової рівнини?Чи не здійсняють боги наді мною нещастя, що серцемМати моя провістила колись і мені розказала,10Як за життя мого ще, руками троянськими вбитий,Із мірмідонян найкращий позбудеться променів сонця?Чи не загинув-бо справді Менойтів син нездоланний?О бідолашний! А я ж то наказував, пломінь відбивши,До кораблів повертатись і з Гектором сили не мірять».

15Поки в думках він таких хвилював собі розум і серце,Син славетного Нестора близько до нього підходить,Сльози гіркі проливаючи, й вість йому скорбну приносить.«Горе, Пелея відважного сину! Від мене почуєшВістку сумну, що бодай би ніколи вона не справдилась!20Смертю загинув Патрокл, і січа триває над голимТілом, озброєння ж Гектор ізняв з нього шоломосяйний».Мовив, і чорною хмарою вкрила скорбота Ахілла.Взявши в обидві руки закоптілого попелу жмені,Голову ним він посипав, прекрасне чоло сплямувавши.25Чорна зола на ньому хітон запашний забруднила,Сам же в пилу він простертий лежав на увесь велетенськийЗріст, і терзав собі кучері, та виривав їх руками.Бранки служебні, що їх полонили Ахілл із Патроклом,Серцем засмучені, з лементом повибігали з наметів30І, оточивши Ахілла відважного, били рукамиВ груди себе, аж суглоби у кожної з них умлівали.З другого боку журивсь Антілох, проливаючи сльози.Руки тримав він Ахілла, що тяжко стогнав у скорботі,В страху, щоб гострим залізом той горла собі не порізав.

35Страшно ридав син Пелея, аж мати Фетіда почула,Сидячи в темній морській глибині в свого батька старого,Й заголосила. Навкруг нереїди її оточили,Юні богині, що в хвилях глибокого моря домують.Главка була серед них, Талея, також Кімодока,40Тоя, Спейо, та Несая, та ще велеока Галія,Та Кімотоя, Актея, й за ними іще Лімнорея,Та Амфітоя, Іайра, також і Меліта, й Агава,Та Дінамена, й Дото, і Прото, і за ними Феруса,Калліанейра, також Дексамена, та ще Амфінома,45З ними - Доріда, Панопа й славетна також Галатея,Калліанасса, також Немертея та ще Апсевдея.Там і Клімена була, й Іанейра, також Іанасса,Майра, та ще Орейтія, й Аматія пишноволоса,Й інші богині, що в хвилях глибокого моря домують.50Ними срібляста печера наповнилась. Всі нереїдиБили у груди себе, й почала голосити Фетіда:

«Слухайте, сестри мої, нереїди, щоб, чувши, напевноЗнали, якою журбою тепер моє пройняте серце:Горе нещасній мені, на недолю-бо я погодилаСина свого бездоганного, поміж героїв могутніх55Найвидатнішого. Виріс він, наче той пагонець юний,Я-бо плекала його, як рослину в саду на осонні,До Іліона послала його на човнах крутобокихБитись з троянами. Та вже не стріну його я ніколи,І не повернеться вже він ніколи до рідного дому.60Поки на світі живе він і сяєво сонячне бачить,Знатиме горе, й на поміч до нього прийти я не в силі.Все ж я піду, хоч побачу я любого сина й почую,Що за біда із ним сталась, хоча він од битви й далеко».

65Мовила так і печеру покинула. Слідом за неюЙшли нереїди в сльозах. Перед ними дробились шумливоХвилі морські. Коли ж до родючої Трої дістались,На узбережжя вийшли по черзі туди, де стоялиВряд кораблі мірмідонські навколо Ахілла швидкого.70Тяжко стогнав він, коли над ним мати спинилась поважна.Синову голову з зойком болючим вона охопилаІ крізь ридання із словом до нього звернулась крилатим:«Сину, чого це ти плачеш? Яка в твоїм серці скорбота?Все розкажи, не приховуй. Тож виконав Зевс ті благання,75Що ти із ними до нього, здіймаючи руки, звертався.Вже до самих до човнів відтиснуто воїв ахейських,І відчувають без тебе ганьбу вони й скруту велику».

Тяжко зітхнувши, так відповів їй Ахілл прудконогий:«Матінко мила! Правда, що це здійснив олімпієць,80Тільки яка з того радість, коли мій загинув товариш,Любий Патрокл! Його цінував я над все товариство,Так же, як голову власну. І втратив його я. А ГекторВбив його й зняв озброєння з нього величне, прекрасне,Подиву гідне, - богів подарунок Пелеєві славний85В день, як до смертного мужа тебе посилали на ложе.Краще б лишилася ти між безсмертними німфами моряЖити, нехай би Пелей собі смертну обрав за дружину!Нині ж і ти в своїм серці безмежного горя зазнаєш,Якщо загине твій син, і не стрінеш його ти ніколи,90І не повернеться вже він додому. Мені ж не дозволитьДух мій спокійним лишатись і жити з людьми, поки ГекторПерший від списа мого не впаде і, позбувшись дихання,За обладунок Патрокла не сплатить пені дорогої!»В відповідь мовить йому, проливаючи сльози, Фетіда:95«Недовговічний же, сину, і ти, якщо це ти говориш!Зразу ж по Гекторі прийде й по тебе призначена доля».В смутку тяжкому так відповів їй Ахілл прудконогий:«Зразу б я вмерти готов, коли не встеріг я од згубиСвого товариша, й він далеко від рідного краю100Смертю поліг, допомоги від мене чекаючи марно.Вже не вернутись мені до любого рідного краю,Ні для Патрокла просвітком не став-бо я, ані для іншихТоваришів, що стільки їх Гектор побив богосвітлий.

При кораблях тут сиджу - землі тягарем безкорисним,105Той, з ким ніхто з міднозбройних ахеїв зрівнятись не зможеВ битві, хоч, правда, в пораді бувають і кращі від мене.Хай же загине навік між богів і людей ворожнечаЙ гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями.Меду солодший стікає спочатку він в груди людини,110Потім гіркішим щораз розростається димом ядучим.Так і мене прогнівив володар мужів Агамемнон.Але облишмо вже те, що пройшло, хоч болить іще дуже;Під неминучістю серце у грудях своїх приневольмо.Нині ж за голову любого друга я йду відомстити115Гектору-вбивці. Готовий і смерть я прийнять, коли схочеЗевс та інші богове мені її раптом послати.Смерті уникнуть, однак, не змогла навіть сила Геракла,Що найлюбіший з усіх був Кронідові Зевсу-владиці.Доля й його подолала і гнів невблаганної Гери.120Так же і я, якщо доля й на мене така дожидає,Мертвий поляжу. Та нині я славу здобуду велику.Тож багатьох повногрудих троянських жінок і дарданськихСльози із ніжних облич обома витирати рукамиЯ незабаром примушу і в смутку тяжкому стогнати, -125Знатимуть, що недарма спочивав я від бою так довго!Ти ж, хоч і любиш, не втримуй од битви мене, - не скорюсь я!»

Відповідаючи, мовила так срібнонога Фетіда:«Все говорив ти, мій сину, цілком справедливо. Не соромТоваришів захищати у скруті від гибелі злої.130Тільки ж в руках у троян із плечей твоїх пишне, блискучеМідне озброєння. Сам уже Гектор шоломосяйнийГордо на плечі його одягнув. Хоч не довго, вважаю,Ним величатися буде: близька-бо його вже загибель.Ти ж не спіши в колотнечу Ареєву кидатись, поки135Власними сам не побачиш очима мене біля себе.Завтра із першим сонячним променем я повернусяІ принесу тобі зброю ясну від Гефеста-владики».Мовивши це, відійшла від свого вона любого синаІ до сестер, що у морі, з такими звернулась словами:140«Йдіть і пориньте тепер у лоно широкого моря.В отчу вернувшись оселю, морського провідайте старця,Щоб розказать йому все. Я ж піду на вершину ОлімпуІ попрошу Гефеста, славетного майстра, скуватиЗ міді блискучої сину моєму озброєння славне».145Мовила так, і поринули в хвилю морську нереїди,А срібнонога Фетіда тоді на вершину ОлімпуВийшла, щоб любому синові зброю славетну здобути.

Швидко богиню несли на Олімп її ноги. Ахеї жЗ криком жахливим тікали від Гектора-мужозвитяжця150І досягли Геллеспонту й своїх кораблів глибодонних.Не пощастило, проте, в наголінниках мідних ахеямВбитого взяти Патрокла з-під стріл, що був другом Ахілла,Знову-бо тіло його настигли і люди, і коніЗ Гектаром, сином Пріама, що схожий на полум'я бурне.155Тричі за ноги хапав його Гектор шоломосяйний,Щоб волокти його в місто, і кликав троян на підмогу,Тричі обидва Еанти, охоплені запалом бурним,Гектора геть відганяли. Та, певний власної сили,То в бойову колотнечу він кидавсь, то, враз зупинившись,160Криком своїх підбадьорював. А відступати й не думав.Як зголоднілого лева рудого від тіла худоби,Вбитої в полі, ніяк пастухи відігнати не можуть,Так не могли обидва Еанти, у зброю закуті,Гектора, сина Пріама, одкинуть од тіла Патрокла.165Так би його й поволік, невимовною славою вкрившись,Та вітронога Іріда з Олімпу до сина ПелеяПотай од Зевса та інших безсмертних примчала із вістю,Щоб готував свою зброю. Сама її Гера послала.

Стала вона біля нього й промовила слово крилате:170«Встань, Пелеїде, мерщій, між воїв усіх найстрашніший,І заступись за Патрокла. Жахливий бій через ньогоПеред човнами палає. Бійці один одного гублять -Вої ахейські стоять, захищаючи вбитого тіло,Вої ж троян - за вітрами овіяний мур Іліона175Прагнуть його затягнуть, а найбільше - осяйливий ГекторРветься до того, - Патроклову голову хоче на палюВін настромити, від ніжної шиї її відрубавши.Отже, не гайся, вставай! Посоромся лиш думки, що можеТіло Патроклове втіхою стати для псів іліонських!180Вічна ганьба тебе жде, якщо тіло спотворено буде!»В відповідь мовив тоді богосвітлий Ахілл прудконогий:«Хто із безсмертних, Ірідо-богине, послав тебе з вістю?»Відповідаючи, мовить йому вітронога Іріда:«Гера послала мене сюди, Зевсова гідна дружина.185Цього не знає ні високовладний Кронід, ані іншийХтось із богів, що домують на вкритому снігом Олімпі».В відповідь знову до неї промовив Ахілл прудконогий:«Як я на битву піду? У троян-бо мій весь обладунок.Матінка люба звеліла мені не рушати на битву,190Поки не прийде сама і очима її не побачу.Гарне озброєння має вона принести від Гефеста.Тут же не знаю, який обладунок я б міг одягнути,Тільки один хіба щит Еанта, Теламоніда.Але, гадаю, він сам, змагаючись в лавах передніх,195Списом січе ворогів, захищаючи тіло Патрокла».Відповідаючи, мовить йому вітронога Іріда:«Знаємо добре і ми, що в троян обладунок твій славний.Але ж і так, підійшовши до рову, ти їм покажися, -Може, їх острах огорне, і шал войовничий припинять200Вої троянські, - хай трохи спочинуть синове ахеївВід сум'яття бойового, - недовгий в бою відпочинок».З цими словами геть одійшла бистронога Іріда.

Встав тоді Зевсові любий Ахілл. Афіна ж на дужіПлечі поклала егіду, оздоблену всю торочками.Оповила у богинях пресвітла йому золотою205Хмарою голову, пломінь навкруг осяйний запаливши.

Так же, як з дальнього острова самого неба сягаєМарево димне над містом, що рать обложила ворожа;Б'ються вони цілий день в Ареєвій битві жорстокій,210Місто своє захищаючи; й ледве закотиться сонце,Вогнища палять усюди, і вгору до самого небаСвітло здіймається їхнє, щоб бачили й дальні сусідиЙ на кораблях прибули рятувать од загибелі злої, -Так і в Ахілла з чола його сяєво неба сягало.215Вийшов за мур він і став біля рову, та з військом ахеївВін не змішався, шануючи матері мудре веління.Стоячи там, він гукнув, а здаля і Паллада АфінаКрикнула, й враз сум'яття охопило троян невимовне.Так же, як дзвінко лунають іздалеку звуки суремні220З вражих загонів, що в наступ нещадний рушають на місто,Так же дзвонисто лунав і голос гучний Еакіда.Мідний почувши іздалеку голос гучний Еакіда,Дух у троян занепав. Повернули назад пишногривіКоні свої колісниці, біду відчуваючи духом.225Жах і візничих обняв, як уздріли вогонь неугасний,Що над чолом у великого духом сина ПелеяСтрашно палав, - його ясноока світила Афіна.

Тричі над ровом страшенно Ахілл закричав богосвітлий,Тричі лякались трояни й союзники з ними славетні.230Кращих дванадцять тоді троянських загинуло воївВід колісниць і списів своїх гострих. Тим часом ахеї,З радістю із бойовища Патроклове витягти тіло,Вклали на мари. Із слізьми юрбою його оточилиТовариші. Між ними ішов і Ахілл прудконогий,235Сльози гарячі ллючи над пробитим гострою міддюВірним товаришем, що на ношах лежав бездиханний.Сам-бо недавно його з колісницею й кіньми послав вінВ битву, але не діждав, щоб той повернувся додому.

Сонце невтомне тоді велеока примусила Гера240До океанських течій спуститися проти бажання.Сонце зайшло, й відпочили тоді богосвітлі ахеїВід колотнечі війни й всім страшного однаково бою.

З другого боку, й трояни, облишивши битву жорстоку,Із бойових колісниць баских своїх випрягли коней245І на пораду зійшлись перед тим, як про їжу подумать.Стоячи, радили раду вони, і ніхто не наваживсьСісти. Обняв їх острах, тому що Ахілл прудконогий,Довго зловісних боїв ухилявшись, ізнову з'явився.Полідамант, Пантоїв розсудливий син, із них перший250Став говорити: вперед і назад-бо дививсь він єдиний.Гектора був він товариш, в одну вони ніч народились.Мовою цей визначався, а той - своїм списом могутнім.Намірів сповнений добрих, до них він звернувся й промовив:

«Добре зміркуйте усе, мої друзі! А я б вам порадив255Зараз до міста вернутись, не ждать на світань богосвітлуПри кораблях на рівнині, - від мурів своїх ми далеко.Доки у зваді той муж з Агамемноном був богосвітлим,Доти нам легше було змагатися проти ахеїв,З радістю й сам ночував я при кораблях бистрохідних,260Мавши надію ті кораблі захопить крутобокі.Нині ж я страшно боюсь прудконогого сина Пелея.Високодумності сповнений, він не захоче лишатисьТут на рівнині оцій, де досі трояни й ахеї ^Нарівно поміж собою ділили завзяття Арея.265Буде за нашу він Трою й за наших жінок воювати.В місто вертаймось. Послухайте ради. Бо так воно й буде.Нині спинила в бою прудконогого сина ПелеяНіч божественна. Якщо ж він і завтра в озброєнні вийдеЙ нас на рівнині застане, тоді не один цього мужа270Знатиме. З радістю вернеться той до священної Трої,Хто врятується втечею, та багатьох розтерзаютьПси і шуліки. Бодай би ніколи цього нам не чути!А як моїх би послухали слів, хоч і з смутком на серці,Сили свої ми на площі вночі підкріпили б, а місту275Захистом будуть і мури, і вежі, й на дужих затворахБрами широкі, обтесані гладко і стулені щільно.Завтра з світанком, озброєння всі бойове одягнувши,Станьмо на вежах міських. Тим гірше тому, хто захоче,Од кораблів одійшовши, під мурами з нами змагатись!280До кораблів він повернеться знов, хоч би й змучив даремноКоней своїх крутошиїх, під муром їх марно ганявши.В місто ж проникнути з боєм йому вже не вистачить духуІ зруйнувать його. Пси-бо раніш розірвуть його бистрі!»

Глянув спідлоба й сказав тоді Гектор шоломосяйний:285«Полідаманте! Не до душі мені те, що ти мовив.Радиш ти нам повернутись до міста і там зачинитись.А чи не досить тіснились за мурами ми кам'яними?Смертні люди раніше Пріамове місто священнеВсі називали багатим на золото й міддю багатим,290Нині ж коштовні скарби із наших домів позникали.Дуже багато в Фрігію та ще в Меонію прекраснуПродано їх з того дня, як розгнівався Зевс премогутній.Нині ж, коли мені Кроноса син гнучкомудрого славиДав при човнах тут зажити й до моря притиснуть ахеїв,295Не подавай таких рад, нерозумний, при всьому народі!Жоден з троян не пристане на те: я цього не дозволю!Краще зробіть так, як я вам кажу. Послухайте ради.Зараз вечерять сідайте, на групи розбившись рядами,Та не забудьте про варту, й хай кожен уважно пильнує.300Хто ж із троян про власні достатки тривожиться надто,Хай все збере і людям віддасть на загальний ужиток.Краще хай матимуть наші із цього користь, ніж ахеї.Завтра з світанком, озброєння всі бойове одягнувши,При кораблях глибодонних почнемо роботу Арея.305Як біля них і справді з'явився Ахілл богосвітлий,Тим йому гірш доведеться, як він того хоче. А сам яНе побіжу від злошумної битви, а навстріч до ньогоВийду, і хто зна, чи він переможе, чи я переможу.Рівний для всіх Енніалій, - і згубників також він губить».

310Мовив так Гектор, і схвально на те загукали трояни.От нерозумні! Забрала в них розум Паллада Афіна.Гектора раду підтримали всі, хоч була й недоладна,Полідаманта ж ніхто, хоч і слушна була його рада.

Сіли вечерять всім військом трояни. Тим часом ахеї315Плакали й тяжко стогнали цілісіньку ніч над Патроклом.В тузі почав Пелеїд над товариша тілом ридати,Руки мужоубивчі йому поклавши на груди,Тяжко стогнав він, подібно до того, як лев пишногривий,Що із гущавини лісу його левенят звіролови320Викрали, тужить, запізно до лігва свого повернувшись,Нишпорить скрізь між ущелин, людського шукаючи сліду,Щоб наздогнать крадія, і грізною повниться люттю.Стогнучи тяжко, Ахілл до своїх говорив мірмідонян:«Горе нам! Марне-бо слово тієї я виронив днини,325Як утішати героя Менойта узявсь в його домі.Я говорив, до Опунта повернеться син його славнийПо здобутті Іліона, із здобичі частю своєю.Але не всі виконує Зевс людські побажання.Тут же обом обагрити судилось нам кров'ю своєю330І Ту ж таки землю троянську, бо й я не вернусь у вітчизну,В домі своїм не зустріне мене ні Пелей сивочолий,Ні моя мати Фетіда, а тут же земля мене вкриє.Нині ж, Патрокле, якщо пізніш тебе піду я під землю,Не поховаю тебе я раніше, ніж голову й зброю335Гектора, гордого смертю твоєю, сюди не доставлю.Дванадцятьом перед вогнищем голови я постинаюТрої славетним синам, за твоє відомщаючи вбивство,Ти ж тим часом полежиш при кораблях крутобоких.Будуть навкруг повногруді троянські жінки і дарданські340Днями й ночами, ридаючи, сльози гіркі проливати, -Силою ми здобули їх та вістрям списів міднокутих,Як здобували багаті міста, залюднені густо».

Мовивши так, наказав своїм воям Ахілл богосвітлийМідний великий триніг на вогонь поставить, щоб швидше345Тіло Патрокла від бруду і плям кривавих омити.Ті ж троєногий над вогнищем ставлять казан для купання,Повен наливши води, і хмизу в огонь підкладають.Полум'я враз охопило казан, нагріваючи воду.Як закипіла вода над мідним триногом блискучим,350Тіло омили вони і оливою намастили.Дев'ятилітнім бальзамом криваві намазали рани,Потім на мари поклали, у легку тканину вгорнулиВід голови аж до ніг і саваном білим покрили.Протягом цілої ночі тоді з прудконогим Ахіллом355Плакали, стогнучи, всі над Патроклом сини мірмідонян.

Зевс же до Гери, сестри і дружини своєї, промовив:«От досягла ти свого, велеока володарко Геро!В бій прудконогого ти навернула Ахілла! Здається,Ніби сама породила ти довговолосих ахеїв».360Мовить у відповідь так велеока володарка Гера:«О, ти жахливий, Кроніде! Яке-бо ти слово промовив!Часом і смертному щось замислить на іншого можна,Хоч він і вмерти повинен, і задумів наших не знає.Як же то я, що найвищою серед богинь величаюсь,365Двічі шановна - з народження свого і тим, що твоєюЗвуся дружиною, - ти ж і безсмертних під владою маєш, -Як я могла б, на троян гнівлячись, їм не коїти лиха?»Так між собою тоді про все це вони розмовляли.

В дім до Гефеста тим часом Фетіда ввійшла срібнонога,370Зоряносвітлий, нетлінний, з домів небожителів кращий,В мідну оселю, що сам для себе поставив кульгавий.Біля ковальського міха, спітнілий увесь, метушивсяВін, поспішаючи двадцять триніжників мідних скінчити,Щоб біля стін поставить в спорядженій добре кімнаті.375Ще й золоте коліщатко до кожної ніжки пристроїв,Щоб на зібрання безсмертних самі вони легко в'їжджалиІ поверталися потім у дім, що очі вбирає.Майже готові були вони, тільки лишалось гарненькіВушка пристроїть, - готуючи їх, він вбивав у них цвяшки.380Тої пори, як трудивсь він над цим, все продумавши тонко,Ув опоряджений дім Фетіда ввійшла срібнонога.Вийшла назустріч до неї в блискучій намітці Харіта,Гарна собою, - їй мужем був славний митець незрівнянний.Взявши за руку й назвавши ім'я, вона так їй сказала:385«З чим, довгошатна Фетідо, прийшла ти до нашого дому,Бажана гостя шановна? Не часто у нас ти бувала.Далі заходь, щоб могла гостинно тебе я прийняти».Мовлячи так, у дім повела у богинях пресвітлуЙ посадовила її у срібноцвяховане крісло,390Гарно оздоблене, ще й подала їй під ноги підставку.Потім Гефеста вона, славетного майстра, гукнула:«Йди-но, Гефесте, сюди! Тебе бачити хоче Фетіда».Відповідаючи, мовив їй славний митець на всі руки:«Справді прийшла до нас гідна пошани богиня могутня,395І [То врятувала мене із біди, коли з неба упав я, -Скинула мати мене безсоромна, втаїти хотівшиТе, що кульгавий я. Лиха тоді я багато зазнав би,Коб не Фетіда безсмертна до лона мене пригорнулаТа Еврінома, дочка Океану, що світ обпливає.400Дев'ять я років кував їм усякі прикраси коштовні -Пряжки, зап'ястя та застібки гнуті, сережки й намиста,Сидячи в гроті глибокім. Навкруг Океан обпливаєСвіт весь у пінних нуртуючих хвилях. Не знав там про менеЖоден з богів невмирущих і жоден із смертного люду,405Лиш Еврінома з Фетідою, ті, що мене врятували.Нині прийшла вона в дім наш, і я пишнокосій ФетідіМаю свій борг за життя урятоване гідно сплатити.Отже, постав перед нею тепер частування гостинне,Я ж тим часом і міх відкладу свій, і всяке начиння».410Мовивши це, закульгав від ковадла свого вогневладнийВелет, лиш литки тонкі під тілом страшним миготіли.Міх від огню він одсунув і, все позбиравши начиння,

Що майстрував ним, сховав у срібну шкатулку дбайливо,Губкою потім обличчя й обидві руки собі витер,415Грубу й міцну свою шию та груди свої волохаті.Потім, хітон одягнувши і палицю взявши грубезну,Вийшов у двері, кульгаючи. Поруч із ним поспішали,Наче дівчата живі, дві служниці, із золота куті.Мали і розум у грудях вони, і мову, і силу,420І від безсмертних богів усякої праці навчились.Поряд з володарем так поспішали вони, а він ледвеДошкутильгав до Фетіди, що в кріслі блискучім сиділа.

Взявши за руку й назвавши її на ім'я, він промовив:«З чим, довгошатна Фетідо, прийшла ти до нашого дому,425Бажана гостя шановна? Не часто у нас ти бувала.Що ти бажаєш, скажи? Тож серце здійснить закликає,Якщо здійснити я можу, якщо взагалі це здійсненне».В відповідь мовить йому, проливаючи сльози, Фетіда:«Чи хоч одна, о Гефесте, з богинь, що живуть на Олімпі,430Стільки зазнала гіркої гризоти у серці своєму,Скільки послав лиш одній мені тяжкого горя Кроніон?З-поміж усіх нереїд лиш мене підкорив він людині,Сину Еака Пелеєві, й мужове ложе терпілаЯ проти волі своєї. Пригнічений старістю злою,435В домі лежить він своєму. Та інша є в мене турбота.Сина мені породити й зростити дав Зевс, між героївНайвидатнішого. Виріс він, наче той пагонець юний,Я-бо плекала його, як рослину в саду на осонні,До Іліона послала його на човнах крутобоких440Битись з троянами. Та вже не стріну його я ніколи,Більш не повернеться вже він ніколи до рідного дому.Поки на світі живе він і сяєво сонячне бачить,Знатиме й горе, й на поміч до нього прийти я не в силі.Дівчину ту, шо в дарунок йому присудили ахеї,445Вихопив силою в нього із рук володар Агамемнон.Смуток за нею труїв йому серце. А воїв ахейськихАж до човнів одтіснили трояни і виходу в полеїм не давали. З благанням до сина звертались аргейськихВоїв старійшини й гойні дарунки йому обіцяли.450Хоч він одмовився сам їх тоді од біди захищати,Та, Патроклові давши свої одягнуть обладунки,В битву послав його, війська великий загін спорядивши.От цілий день вони билися там, біля Скейської брами,Й місто взяли б того дня, якби Аполлон на Патрокла,455Що завдавав тоді лиха троянам у лавах передніх,Смерть не послав, бойову приділивши для Гектора славу.Тож до твоїх я колін припадаю, чи зволиш моємуКоротковічному синові щит із шоломом зробити,Панцир міцний, наголінники гарні, до них приладнавши460Й пряжки. Його обладунок згубив йому вірний товариш,Вбитий троянами. Сам він лежить із засмученим серцем».

В відповідь славний сказав на всі руки митець незрівнянний:«Будь бадьоріша! Хай серця твого ці думки не турбують.О коли б міг я від смерті жахливої так же укрити465Сина твого, коли доля настигне його невблаганна,Як спорудити озброєння можу йому, що із смертнихКожен, хто тільки побачить його, дивуватися буде?»Мовивши так, залишив він Фетіду й до кузні вернувся.Зразу ж міхи скерував на вогонь і звелів працювати.470Всі вони разом - аж двадцять було їх - задихали в горнаРізноманітним диханням, що сильно вогонь роздувало,Й допомагали то швидше кувати, а то повільніше,Як того волив Гефест, щоб виконать працю найкраще.Міді незламної й олова досить він в полум'я кинув,475Цінного золота й срібла додавши. Ковадло великеВін приладнав до підставки ковальської міцно, в правицюМолот узяв величезний, тримаючи в лівій обценьки.

Приготував він насамперед щит - міцний і великий,Гарно оздоблений всюди, ще й викував обід потрійний,480Ясноблискучий, та ззаду посріблений ремінь приладив.Щит той з п'ятьох був шарів шкіряних, а поверх він багатоВирізьбив різних оздоб, до дрібниць все продумавши тонко.Землю на нім він зобразив майстерно, і небо, і море,Сонця невтомного коло, і срібний у повені місяць,485І незліченні сузір'я, шо неба склепіння вінчають,Посеред них і Плеяди, й Пади, і міць Оріона,Й навіть Ведмедицю - інші ще Возом її називають.Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, -Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

490Вирізьбив ще на щиті він для смертних людей два прекрасніМіста. В одному із них - весілля та учти справляють,Юних дівчат при світлі ясних смолоскипів виводятьЗ їхніх світлиць і ведуть через місто під співи весільні.Жваво кружляють в танку юнаки, і лунають довкола495Флейти й формінги дзвінкі, а жінки, стоячи на порозіВласних осель, на юні веселощі з подивом зирять.Сила народу на площі міській гомоніла. Знялась тамБуча бурхлива - двоє мужів про пеню сперечалисьЗа чоловіка убитого. Клявся один при народі,500Що заплатив, а той - заперечував це при народі.Врешті звернулись вони до судді, щоб зваду скінчити.Гомін стояв навкруги: свойого підтримував кожен.Люд вгамувати старались окличники. Колом священнимСіли старійшини всі на обтесанім гладко камінні,505Берла у руки взяли від окличників дзвінкоголосихІ, встаючи із сидінь, вирікали по черзі свій вирок.А посередині в них золоті два лежали таланти,Щоб їх віддати тому, хто докаже, що має він слушність.

Друге з тих міст оточили навколо численні два війська510В зброї блискучій. Та в раді військовій вони розділились -Чи зруйнувати все, силою взявши, чи скарби коштовні,Що так багато їх в місті прекраснім, навпіл поділити.Ті ж не здавались і засідку потай нову готували.Вийшли на мури міські боронить їх і любі дружини,515Й діти маленькі, й мужі, яких уже старість зігнула,

Вої ж пішли. На чолі їх - Арей і Паллада Афіна,Йшли золоті вони та в золотому одінні обоє,Збройні, величні, прекрасні, як справжні богове, усюдиЗразу помітні: багато-бо нижчі від них були люди.520Швидко дійшли вони місця, де мала їх засідка бути,Біля ріки, куди ходять стада усі до водопою.Там заховались вони, блискучою міддю укриті.Двоє підглядачів спереду йшли, окремо від війська,І дожидали приходу овець та биків круторогих.525От підійшли вони; два пастухи їх спокійно гонили,Нагруючи на сопілках, - ніякого лиха не ждали.Ті ж, лише-но здаля їх побачивши, кинулись раптомІ зайняли срібнорунних отару овець і великуЧереду гарних корів, пастухів же обох повбивали.530Гомін і шум біля стада почули іздалеку в стані,Сидячи в раді військовій, і зразу на коней рисистихСкочили всі, і, миттю до берега річки домчавши,У бойовому порядку у бій з ворогами вступили,І один одного мідними били завзято списами.535Звада тіснилася там з Сум'яттям і погрозлива Кера;Ранених то ледь живих, то й неранених Смерть забирала,То волочила за ноги убитого труп з бойовища, -Шати на плечах її червоніли від крові людської.Воїни, наче живі, у бою тім тіснилися й бились,540І один в одного трупи убитих старалися вирвать.

Далі родючих ланів змалював він широкі простори,Зорані тричі, й багато на них орачів із плугамиВпряжених в ярма волів туди і назад поганяли.А як, дійшовши межі на ріллі, завертать уже мали,545Келих вина, наче мед той солодкого, в руки щоразуМуж подавав їм. І борозну знову вони повертали,Щоб якнайшвидше родючі лани до кінця доорати.Наче поорана нива, рілля іззаду чорніла,Хоч була з золота вся. Таке-то він вирізьбив диво.

550Далі лани змалював владареві. Достигле колоссяСкрізь по тих нивах женці гостролезими жали серпами.Падали густо на землю колосся важкі оберемки,їх снопов'язи тоді перевеслами туго в'язали.Три снопов'язи стояли оподаль. А хлопчики ззаду555Зжате збирали колосся й, його охопивши обіруч,їм подавали ретельно. І тут же, радіючи серцем,Мовчки стояв на межі володар, на берло обпершись.Далі під дубом окличники учту уже готували,В жертву принісши бика, й навкруги метушились; а жони560Борошном ячним його приправляли женцям на вечерю.

Далі він вирізьбив ще обважнілий від грон виноградникЗ золота, - кетяги сині, аж чорні, по ньому рясніли;Віття його на срібних підпорах трималось надійно;Ровом він темним обведений був, а навкруг олив'яний565Тин височів, лиш одна пролягала крізь нього стежинаДля носіїв, що проходили нею на збір винограду.Стежкою тою дівчата і хлопці, веселощів повні,В плетених кошиках грона несли, наче мед той, солодкі.Хлопчик, між ними йдучи, награвав на дзвонистій формінзі570І про прекрасного Ліна виспівував пісню чудовуГолосом ніжним. А ті, його співам вторуючи дружно,Тупали в лад їм ногами, і весело всі танцювали.

Далі він череду вирізьбив дужих биків круторогих.Деякі з золота, інші із олова їх поробив він.575Голосно мукали всі, ідучи із кошари на берегРічки бурхливої, густо порослий гнучким очеретом.Четверо йшло золотих пастухів по боках проводжатиЧереду, й бігало дев'ять за ними собак прудконогих.Спереду раптом два леви жахливі на стадо напали580Й поволокли вже бика, що ревів і мукав страшенноВ лев'ячих кігтях, а пси й юнаки поспішали на поміч.Леви ж тим часом, зідравши з бика величезного шкуру,Кров його й нутрощі хтиво ковтали. І марно старалисьїх одігнать пастухи і псів нацькувать прудконогих.585Ті ж, боячись підійти і в левів зубами вчепитись,Часом наблизяться, й гавкають тільки, і тут же тікають.

Пастівень вирізьбив далі кульгавий митець незрівняннийІ білорунних отару овець в тій чудовій долині,Криті хліви, й курені, і кошару, й повітки пастуші.

590Далі ще змалював на всі руки митець незрівняннийМісце для танців, подібне до того, що в Кносі просторімСлавний Дедал Аріадні колись спорудив пишнокосій.В розквіті сил юнаки й багатьом жадані дівчата,Міцно за руки побравшись, кружляли у танці веселім.595В легких одіннях дівчата були, юнаки ж у хітонах,Шитих з тонкої тканини й ледь маслом для блиску натертих.Ті - у віночках чудових були, а ці - на ремінніСрібному мали ножі, із щирого золота куті.В жвавому танці на звиклих ногах вони легко кружляли,600Наче той круг у руках гончаревих, коли забажаєВін перевірити тільки, як круг обертатися буде,То розійдуться рядами й одні нападають на одних.Юрмами купчились люди навколо й втішалися вельмиТим хороводом. Співаючи звучно, співець божественний605Грав серед них на формінзі, й під музики тої звучанняДва скоморохи стрибали в середині людного кола.

Далі він вирізьбив хвилі могутні ріки ОкеануЗ самого краю щита, що його змайстрував так старанно.

А як скінчив уже щит той кувати, міцний і великий,610Викував панцир йому, яскравіший за полум'я буйне,Викував з міді шолом, що до скронь прилягав найщільніше,Гарно оздоблений, пишний, на ньому із золота гребінь;Викував ще й наголінники з гнутого олова майстер.Приготувавши цей обладунок, митець незрівнянний615Тут же Ахілловій матері все передав шанобливо.Та ж, наче сокіл, злетіла із сніжних верхів'їв Олімпу,Зброю ясну несучи, Гефестом уславленим куту.