Щойно добігли трояни до броду ріки вирової,До струменистого Ксанту, що Зевс породив несмертельний,їх розділив там Ахілл, і одних він погнав по рівниніПрямо до міста, шляхом, де за день перед тим утікалиЗ страхом ахеї, коли лютував там осяйливий Гектор.Так в сум'ятті утікали й трояни. Глибоким туманомГера їм путь застелила, щоб стримати їх. Половину жДо срібнохвилої річки і тоней глибоких притис він, -Падали в хлань вони з шумом великим, і хвилі бурхливоЗануртували, і стогін оббіг береги. А трояниЗ криком пливли тут і там, розбурханим несені виром.Як од навали вогню сарана порятунку шукаєЙ хмарою мчить до ріки, а дихання вогню нездоланнеРаптом настигне її, і вся вона падає в воду, -Так же і гнані Ахіллом мужі і повози з кіньмиКсанту глибінь вирову упереміж заповнили густо.
Він же, народжений Зевсом, на березі списа облишив,До тамариска його прислонивши, й на бога подібнийКинувсь з одним лиш мечем і, жорстоке замисливши діло,Став довкруг себе рубати, і вістрям посічених зойкиСтрашно лунали навколо, і кров'ю вода обагрилась.Як величезним дельфіном сполохані дрібні рибиниУ потаємних глибинах затоки затишної прагнутьШвидше сховатись, а він пожирає, кого лиш настигне, -Так і троянські мужі у хлані бурхливої річкиКрились під кручами. Руки свої на убивстві втомивши,З річки Ахілл дванадцять забрав юнаків ще живими,Щоб за Патроклову, сина Менойта, смерть одплатити.Витяг з води їх, од страху чмелених, мов оленів юних,Руки назад їм скрутив покроєним рівно ремінням,Що на собі вони зверху на тканих хітонах носили,Й товаришам передав одвести до човнів глибодонних,Сам же до річки вернувся, весь повен жагою убивства.
Трапився там Лікаон йому, син Дарданіда Пріама,Що вибігав із води, той самий, кого він, напавшиРаптом вночі, застав у саду його рідного батькаІ захопив у полон, тоді як той гострою міддюВіття смоковниць зрізав молодих для поруччя на повіз.Тут несподіваним лихом Ахілл надійшов богосвітлий.Бранця на Лемнос продав він тоді, збудований гарно,На корабель посадивши, - купив його син Іасона.А Етіон, із Імбрії гість, заплативши великийВикуп, звільнив і в Арісбу його відіслав богосвітлу.Втікши відтіль, незабаром дістався він отчого дому.З Лемносу так повернувшись, із друзями днів одинадцятьВін веселивсь. На дванадцятий - бог його в руки АхіллаРаптом оддав, а той його мав до оселі АїдаПерепровадити, хоч не хотів він туди відпливати.
Зразу ж помітив його прудконогий Ахілл богосвітлий,Як без щита і шолома, без списа, він зовсім був голий:Все поскидав-бо із себе, тікаючи з річки, і потомВесь знемагав він, і мліли йому від утоми коліна.З запалом мовив Ахілл до свойого відважного духу:«Леле! Великеє диво на власні бачу я очі!Знову трояни відважні, яких у бою повбивав я,Мають на ясний виходити світ із підземної пітьми,Так же, як цей повернувся, уникнувши смертної днини,Проданий мною на Лемнос священний, і сивого моряГлиб не затримав його, хоч узяв багатьох проти волі.Отже, сьогодні гострого списа мойого зазнаєВін на собі, що довідався я і упевнився серцем,Чи він повернеться знов відтіля, чи його не відпуститьЖиттєподавча земля, що й сильніших мужів не пускає».
Так він, ждучи, міркував. А той до Ахілла бентежноСам наближавсь, щоб коліна з благанням обняти, душеюПрагнув-бо смерті лихої уникнути й чорної Кери.Ратищем довгим уже замахнувся Ахілл богосвітлий,Щоб його вдарить, а той нахилився, підбігши, й колінаМіцно обняв йому. Спис пролетів над плечем і уп'явсяВ землю, порив свій жадаючи тілом наситити людським.Той же, одною рукою з благанням обнявши коліна,Другою міцно вхопив і тримав мідногострого списаІ, до Ахілла звертаючись, слово промовив крилате:
«Змилуйся, зглянься, Ахілле, тебе на колінах благаю!Перед тобою-бо, паростку Зевсів, благальник достойний:В тебе першого я споживав від дарунків ДеметриВ день, коли ти захопив мене в нашім саду врожаїстімІ, відірвавши від батька й від друзів, на Лемнос священнийБранця продавши, аж сотню биків ти за мене одержав.Нині ж я втроє б тобі заплатив. Лиш дванадцять минулоДнів як, стільки зазнавши біди, до свого ІліонаЯ повернувся. І знову мене віддає в твої рукиДоля лиха. Ненависний, як видно, я Зевсові-батьку,Що в твої руки віддав мене. Коротковічним родилаМати мене Лаотоя, дочка староденного Альта, -Альта, який войовничим правує народом лелегів,Владар в Педасі нагірнім, при березі Сатніоенту.Донька його серед інших Пріама дружиною стала.Двох вона нас породила, й обох ти життя нас позбавиш!Вже одного із нас, богоподібного ти Полідора,В лавах передніх приборкав, уразивши ратищем гострим.Нині й зі мною це станеться лихо. Уже не надіюсьРук я уникнуть твоїх, якщо бог їх до мене наблизив.Тож тобі інше скажу я, а ти це прийми в своє серце:Не убивай мене! Гектор - мій брат не єдиноутробний,Той, що твого могутнього вбив щиросердого друга».
Так до Ахілла з благанням уклінним звертався ПріамівСин світлосяйний, та в відповідь слово почув неласкаве:«Не говори мені, блазню, про викуп, облиш ці розмови!Поки Патрокла ще не настигла смертельна година,Серцю моєму було іще любо помилувать часомТрої синів, - багатьох я, узявши живцем, перепродав.
Нині ж тому не уникнути смерті, кого мені прямоВ руки віддасть божество біля мурів оцих іліонських,Був би то хто із троян чи тим більш - із нащадків Пріама.Отже, мій любий, умри! І чого це тобі так тужити?Вмер же Патрокл, а кращий од тебе він був набагато!Що ж ти, не бачиш, який я могутній та ще й уродливий?Славного батька я син, і мати у мене - богиня.Але й на мене є смерть, і Доля чигає всевладна.Буде то вранці уже, чи надвечір, чи саме опівдні, -Хтось і до мене надійде в бою й відбере мою душу,Списом ударивши гострим чи з лука сягнувши стрілою».Мовив він так. А у того і серце, й коліна ослабли.Списа свого уронив і на землю осів, розпростершиРуки обидві. Ахілл же свій вихопив меч двоєсічнийІ коло шиї в ключицю ударив, аж глибоко в тілоГострений меч увігнавсь. Лікаон повалився на землюНицьма, і чорною кров'ю навколо земля обагрилась.Тіло за ноги вхопивши, у річку Ахілл його кинувІ, похваляючись, слово до нього промовив крилате:«От і лежи там між рибами! Будуть вони невідчутноКров тобі з рани вилизувать. Мати тебе не оплаче,Опорядивши на ложі. Скамандр вировий твоє тілоВ хвилях своїх понесе аж у лоно безкрайого моря.Граючи в плесах морських, із чорної вигулькне хланіРиба, щоб білим, смачним Лікаоновим жиром живитись.Згиньте ж усі, поки ми в Іліон увійдемо священний,Я - женучи вас, а ви - утікаючи швидко від мене.Не допоможе й Потік вам, що в вирі сріблястому котитьХвилі свої, хоч би й скільки биків ви несли йому в жертвуЙ коней живими у вир йому кидали однокопитих.Всі ви загинете долею злою й заплатите вповніІ за Патроклову смерть, і за чорну загибель ахеїв,Що біля бистрих човнів, як мене не було, ви побили».
Мовив він так. І розігнавсь Потік своїм серцем сильніше,В мислях почав міркувать, богосвітлого як би АхіллаЗмусити бій припинить, од троян одвернути загибель.
Син же Пелеїв тим часом із списом своїм довготіннимАстеропея настиг, віддать його прагнучи смерті, -Сином той був Пелегона, якого на світ породилиАксій широкотечійний і Акессамена-державцяСтарша дочка Перібоя, - він з нею з'єднався в коханні.Кинувсь до нього Ахілл, а той, гострі два держачи списи,Вийшов із річки назустріч. Уклав йому в серце відвагуКсант у гніві тяжкім за загублених воїнів юних,Що вздовж ріки повбивав їх без жалю Ахілл прудконогий.Тож як, один на одного йшовши, зійшлись вони близько,Перший промовив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:«Хто і з яких ти мужів, що посмів мені вийти назустріч?Діти бездольних усі, хто з моєю відвагою стрівся».В відповідь мовив йому осяйливий син Пелегонів:«Духом великий Пеліде, навіщо про рід мій питаєш?Я із Пеонії буйнородючої, дальнього краю,Воїв пеонських при довгих списах я привів із собою,Вже одинадцятий день як прибув я до стін Іліона.Рід же мій Аксій почав, що потоком широким струмує,Аксій, що кращої річки й немає у цілому світі.Він списоборця родив, Пелегона, від нього ж, як кажуть,Я народивсь. Повоюймо ж тепер, світлосяйний Ахілле!»
Так він з погрозою мовив. І зразу ж Ахілл богосвітлийЯсен підняв пеліонський. Двома в нього кинув списамиАстеропей, бо був на обидві руки боєздатний.Списом одним йому в щит він ударив, проте не пробившиТого щита: перешкодило золото, божий дарунок.Списом же другим Ахіллові він на правиці подряпавЛікоть, і чорная бризнула кров. Та жадливе до тілаРатище гостре, над ним пролетівши, у землю вп'ялося.Зразу ж тоді і Ахілл, бистролетний свій ясен піднявши,В Астеропея метнув, щоб життя його тут же позбавить.Схибив, проте, він і вцілив у берег ріки крутобокий, -До половини встромився в те урвище спис ясеновий.Сам же Пелід від стегна свій вихопив меч гостролезийІ на троянина кинувсь. Та марно вже той намагавсяВирвати з кручі рукою могутньою ясен Ахіллів.Тричі його він розхитував, прагнучи вирвати з ґрунту,Тричі втрачав свою силу. Вчетверте хотів він зігнутиІ пополам розламать ясеновий спис Еакідів,Тільки ж раніше Ахілл з нього вирвав мечем його душу.В черево біля пупка він поцілив його, і на землюВилились нутрощі всі, і позбувсь він дихання, і пітьмаОчі йому вповила. Ахілл до грудей його кинувсь,Весь обладунок зірвав і так, похваляючись, мовив:«Так і лежи! Змагатись з потомком могутнього ЗевсаНавіть нащадкам Потоку бурхливого все ж непосильно.Ти говорив, що від бога ти широкохвилого родом,Я ж від великого батька Кроніда походженням гордий.Від Еакіда Пелея-бо я народився, численнихВолодаря мірмідонян, Еак же від Зевса походить.Скільки могутніший Зевс за потоки, що в море збігають,Стільки могутніші й Зевса потомки, ніж діти потоків.Перед тобою великий Потік, - якби міг, то за тебеВін заступився б, - та з Зевсом Кронідом змагатись нелегко.З ним не зрівняється ні Ахелой, течією могутній,Ні Океану-ріки глибохвилої сила велика,Що випливають із нього і ріки, і море широке,Води потоків, джерел, і струмків, і криниці глибокі.Але жахається й він блискавиці великого ЗевсаЙ грому страшного, коли той з небесних висот загуркоче».Так він сказав, і мідного списа із урвища вирвав.Астеропея ж, дихання позбавивши, кинув лежатиВ чистім піску, де чорная хвиля його заливала.Риби й в'юнисті угри навколо в воді метушились,Тлустощі жирні із нирок його обгризаючи смачно.
Сам же Ахілл до пеонів вирушив збройнокомонних,Що полохливо уздовж вирової ріки утікали,Щойно побачивши, як з них найкращий у січі жорстокійВпав від руки і меча безпощадного сина Пелея.Далі він ще Терсілоха й Мідона убив, Астіпіла,Мнеса і Трасія, з ними ж і Енія та Офелеста.Ще багатьох повбивав би пеонів Ахілл прудконогий,Та розгнівавсь на нього Потік тоді глибокохвилий,Постать прибравши людську, і гукнув із глибин буйнохвилих:«Гей, ти, Ахілле, від інших сильніший, в зухвальстві жахливийБільше за всіх! Тобі завжди богове сприяють безсмертні!А як Кроніон троян тобі видав тепер на поталу,В поле жени їх од мене і справу чини там жахливу.Повні-бо трупів мої привабливо лагідні води,Й течій своїх я не можу пробить до священного моря,Трупами стиснутий в гирлі, а ти все зухвало вбиваєш!Годі уже, перестань! Мене жах обіймає, владарю!»
Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«Хай буде так, як сказав ти, паростку Зевсів, Скамандре!Знищення ж високодумних троян не раніш припиню я,Ніж зажену в Іліон їх і в битві поміряю силиЗ Гектором - він подолає мене, чи його я здолаю».Мовив це й знов за троян він узявся, на бога подібний.До Аполлона звернувся Потік тоді глибокохвилий:«О срібнолукий, дитино Кронідова, що ж ти наказуЗевса не слухаєш? Він же тобі заповідував пильно,Ставши при війську троян, боронити їх, поки не зійдеСутінь вечірня і пітьмою ниви родючі не вкриє».
Так він сказав. Ахілл тоді, списом славетний, зіскочивЗ кручі в середину хвиль, і знялись вировим вони валом,Ринув потік течією бурхливою й без ліку мертвихВоїв поніс, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.Трупи на сушу потік викидав, ревучи, наче бик тойОскаженілий. Живих же, рятуючи з течій струмистих,У вировій глибочіні укрив, у безодні прозорій.Хвиля страшна круг Ахілла з бурхливим напором зняласяЙ тяжко ударила в щит його. Він на ногах своїх дужихВстоять не міг, і, за в'яз пишнолистий, великий вхопившисьМіцно руками своїми, він дерево вирвав з корінням.Раптом звалилася круча, і хвилю покрило струмистуВіття густе, бо в'яз загатив усю річку собою,В воду звалившись. Ахілл з глибочіні підвівсь вирової,Страхом охоплений, скочив на ноги швидкі й по рівниніБистро помчав. Але бог потоку великий од ньогоНе відставав; весь, стемнівши, підвівсь бойовий він спинитиЗапал ясному Ахіллові й згубу троян одвернути.Зразу ж одскочив Пелід на відстань списового лету,Швидкістю схожий своєю із ловчим орлом чорнокрилим,Що між летючих птахів наймогутніший і найбистріший.Схожий з орлом, він умкнув, лиш озброєння мідне на грудяхСтрашно бряжчало. Від течій Скамандру тікаючи, швидкоБіг він, та вслід йому мчав і потік із оглушливим ревом.Як садівник, що з криниць темноводних спрямовує струміньВ сад плодоносний, щоб кожну зросити у ньому рослину,Заступа взявши, між грядок рівчак од сміття очищає,І набігає вода, і дрібні камінці за собою,Шумно дзюркочучи, котить по схилові плідного саду,І обганяє того, хто течію чисту проводив, -Так і Ахілла тепер, хоч який він швидкий та проворний,Бурний потік настигав - боги набагато сильніші.
Скільки разів намагавсь прудконогий Ахілл богосвітлийВстояти проти води, щоб узнать, чи не всі вже погналисьВічні богове за ним, що в широкому небі домують, -Стільки ж і Зевсом напоєних хвиль вирового потокуВал величезний на плечі Ахіллові падав. З одчаюВище підскакував він, та, бурхливо розлившись навколо,З ніг його вал той збивав і пісок виривав під ногами.Й став тут благати Ахілл, на широке поглянувши небо:«Зевсе, наш батьку! Невже-бо не зглянеться хто із безсмертнихІ не врятує мене від потоку? Все потім я стерплю.Із небожителів передо мною ніхто так не винен,Як моя матінка люба, що лжею мене ошукала.Тож говорила вона, що під муром троян мідноброннихВід бистролетних лише Аполлонових стріл я загину.Чом не убив мене Гектор, із воїв тутешніх найкращий?Доблесний муж подолав би, і доблесний гідно поліг би.Нині ж безславною смертю доводиться тут загибати,Як свинопас молодий у буянні осінньому річки,Що понесла його, тільки-но став її вбрід переходить».
Так говорив він, і враз підійшли Посейдон і АфінаТа біля нього спинилися, людську прибравши подобу,Рук доторкнулись руками й словами його утішали.Став тоді так Посейдон говорити, землі потрясатель:«Сину Пелеїв, не дуже лякайся й не бійся нічого!Є неабиякі в тебе, за згодою Зевса самого,З-поміж богів оборонці - я сам і Паллада Афіна.Доля тобі не судила загинуть у хвилях потоку,Він незабаром одступить од тебе, побачиш це й сам ти.Слушну пораду тобі ми дамо, якщо хочеш послухать:Рук не складай у бою, обопільно однаково грізнім,Поки за мур Іліона славетний троян позагониш,Що утікають зі страхом. А, в Гектора подих однявши,До кораблів повертайся. Дамо тобі славу здобути!»З цими словами обоє вони до безсмертних вернулись.Він же, бадьорості з мови тієї набувши, подавсяВмить на рівнину. Усю її геть заливало водою,Плавало в хвилях багато озброєння гарного й мертвихТіл юнаків. Ахілл же, підносячи високо ноги,Прямо ішов проти нурту, й не міг його стримать широкийПлин течії, - міць у нього велику вдихнула Афіна.
Але не зменшив напору й Скамандр, і проти ПелідаГнівом ще більшим скипів, і, хвилю ще вищу на нього
Знявши, словами такими ріку Самоента покликав:«Брате мій любий! Удвох подолать цього мужа могутністьКонче нам треба, бо скоро Пріамове місто великеВін поруйнує, - в бою проти нього не встоять трояни!Допоможи ж мені швидше й з підгірних джерел і поточинЛоже глибоке наповни, бурхливу здіймаючи хвилю,Хай невгамовною повінню рине й несе деревини,З гуркотом котить каміння, й здолаємо дикого мужа,Що пересилює всіх і з безсмертними хоче рівнятись.Не допоможе, гадаю, ні врода йому, ані сила,Ані озброєння гарне: усе-бо в глибокій безодніТванню засмоктане вгрузне. Його ж я самого прикриюРинню морською, а зверху піску ще велику насиплюКупу, щоб навіть костей Ахіллових люди ахейськіНе позбирали, - під тванню такою його я сховаю.Це ж йому буде й могила, й не треба вже буде ахеямПагорб над ним насипать і землі віддавати останки».
Мовивши це, на Ахілла метнувсь він, здіймаючи хвилю,З ревом, шумуючи піною, й кров'ю, і трупами мертвих.Високо вгору знялася напоєна Зевсом багрянаХвиля, готова поглинути славного сина Пелея.
Злякано скрикнула Гера тоді, боячись за Ахілла,Щоб не втягнув у свій вир потік його глибокохвилий,І до Гефеста вона, свого любого сина, звернулась:«Встань, кривоногий, дитя моє! Силами в битві з тобоюГідним помірятись ми вирового вважаємо Ксанта.Вийди на поміч мерщій, розпали своє полум'я буйне.З заходу кликнуть Зефіра і з півдня бурхливого НотаЙду я, щоб грізною бурею з моря вони налетілиІ, неугасний роздмухавши пломінь, і голови, й зброюГеть спопелили троянам. А сам ти над берегом КсантуВинищ дерева і кинься на води з вогнем, не піддайсяАні солодким потока словам, ні суворим погрозам.І не спиняй свого шалу, аж поки сама тебе лункоЯ не покличу, - тоді лиш погасиш вогонь безустанний».
Так говорила, й Гефест роздмухав палаючий пломінь.Спеошу вогонь запалав на оівнині і без ЛІКУ меотвихВоїв спалив, що лежали їх купи, Ахіллом убитих.Висохла всюди рівнина, і знітились води прозорі.Мовби осінній Борей, що дощами зволожену нивуСушить раптово на радість тому, хто її обробляє, -Висохла так навколо рівнина, і воїнів мертвихТрупи згоріли. На річку він полум'я кинув яскраве.І зайнялися вогнем тамариски, і в'язи, і верби,Взявся і лотос вогнем, і рясні очерети, й латаття, -Все, що густо круг течій струмистих ріки проростало.Риби й в'юни, знемагаючи, ці - в вировій-глибочіні,Ті - в течії струменистій - туди і сюди метушились,Подихом биті палким велемудрого бога Гефеста.Взявся вогнем весь Потік і, озвавшись до нього, промовив:«Ні, Гефесте, ніхто із богів проти тебе не встоїть, -Годі й мені у бою з вогнедишним тобою змагатись!Киньмо борню, - хай троян хоч і зараз Ахілл богосвітлийВижене з міста! Навіщо б я їх боронив та змагався!»Так говорив він, весь в полум'ї, й світлі кипіли вже хвилі.Як над великим вогнем розігрітий котел закипаєЗ салом розтопленим вепра, якого як слід годували,Дрова палають сухі, і сало в котлі аж клекоче, -Так же і хвилі Потоку палали й вода клекотіла.
Став він і плинути далі не міг, знеможений жаром,Що велемудрий ним дихав Гефест. Із благанням до ГериВрешті звернувся Потік і слово їй мовив крилате:«Геро, чому серед інших богів лиш на мене одногоСин твій розгнівався? Перед тобою не стільки я винен,Скільки інші богове, що стали троянам на поміч.Можу-бо я, якщо так ти накажеш, її припинити, -Хай же припинить і він. Крім того, тобі я клянусяЗгубної днини од війська троянського не одвертати,Навіть коли б ненаситним охоплена полум'ям ТрояВся запалала в огні, що його запалили ахеї!»
Тільки-но Гера-богиня почула це білораменна,Мовила так до Гефеста вона, свого любого сина:«Годі, Гефесте, дитя моє славне! Адже не годитьсяБога безсмертного кривдити нам задля смертного люду!»Так говорила, й Гефест вогонь погасив божественний.Хвилі назад повернулись до течій своїх струменистих.Як вгамувалася Ксантова сила, обидва негайноБій припинили. Хоч сердилась Гера, а стримала зваду.
Та серед інших богів учинилася раптом страшеннаЗвада, - серця з їх грудей поривались у сторони різні.З шумом великим зіткнулись вони, аж земля застогналаЙ небо велике вгорі загриміло. З висот олімпійськихЗевс їх почув, і радістю серце у нього загралоВ грудях, коли він побачив, як битись богове зійшлися.Довго вони не вагалися. От розпочав тоді битвуЩитопробивний Арей, із мідяним ратищем першийКинувся він на Афіну і слово їй мовив лайливе:«Знову ти, мухо собача, на зваду богів підбиваєш,Горда й зухвала, куди завела тебе високодумність?Не пам'ятаєш хіба, як сина Тідея підбилаРанить мене, а сама спрямувала свій спис проти менеЙ перед очима усіх пройняла мені тіло прегарне.Нині ж за вчинене зло сподіваюсь тобі відомстити».Мовлячи так, по страшній, отороченій пишно егіді,Що не проб'є її й Зевсова блискавка, тяжко ударив, -В неї Арей закривавлений списом ударив великим.Трохи назад одступивши, камінь схопила АфінаЧорний, великий, пощерблений, - за давнини його в полеЦіла громада людей прикотила межу позначати.Вцілила в шию Ареєві ним і всю міць одібрала.Впавши, він вкрив сім пелетрів, скупав у пилюці волосся,Брязнула зброя на нім. Засміялась Паллада Афіна
І з похвальбою до нього промовила слово крилате:«Дурню, то й досі не знав ти, наскільки міцніша твоєїСила моя, що зважився нині зі мною рівнятись!Матері так ти своєї спокутуєш врешті прокльони, -Лиха наслала вона тобі в гніві за те, що ахеївКинув і став ти до помочі високодумним троянам».Мовивши це, одвернула Афіна ясні свої очі.
В час той Арея, що тяжко стогнав, Афродіта за руку,Зевсова донька, взяла, і з натугою він опритомнів.Щойно це Гера-богиня побачила, білораменна,Зразу ж вона до Афіни промовила слово крилате:«Горе нам, Зевса-егідодержавця незборена доню!Знову ця муха собача веде людовбивцю АреяКрізь колотнечу жорстокого бою. Жени її далі!»Мовила так, і побігла Афіна, радіючи серцем,І, Афродіту догнавши, ударила в груди рукоюДужою. В тої ж і любеє серце, й коліна зомліли.Разом лежали обоє вони на землі многоплідній,І з похвальбою Афіна промовила слово крилате:«От якби й інші богове, що стали троянам на поміч,Вийшовши разом на бій проти мідянозбройних ахеїв,Стійкі й відважні так само були, як ота Афродіта,Що проти сили моєї змагатись прийшла за Арея, -То із цією війною давно б уже ми покінчилиІ Іліон зруйнували б, прегарно збудоване місто!»Так промовляючи, Гера всміхнулася білораменна.
До Аполлона звернувсь тоді дужий землі потрясатель:«Фебе, чому це ми осторонь бою? Хіба це нам личитьВ час, коли б'ються вже інші? Була б нам ганьба до Олімпу,В Зевсову міднопорогу оселю без бою вернутись!То починай же. Ти - віком молодший. Мені ж починатиБуде негарно - й родивсь я раніш, і досвідчений більше.Блазню дурний ти із серцем безпам'ятним! Ти ж і забутиВстиг уже, скільки ми лиха зазнали навкруг Іліона,Серед богів лиш одні ми, коли повелінням од ЗевсаЛаомедонту зухвалому на рік служити взялисяЗа договірну платню, й він почав нам накази давати.Я для троян тоді мур поставив навколо їх міста,Дуже красивий, широкий, щоб місто було неприступне.Ти ж, Аполлоне, узявся повільних биків круторогихПасти на зритих ярами узгір'ях лісистої Іди.А як минув уже рік, і щедротні на радощі ОриВиплати час принесли, платню силоміць нам затримавЛаомедонт навісний і з погрозами нас одпровадив.Руки і ноги над ними погрожував нам він зв'язатиМіцно й на острів далекий продати обох у неволю.Мав він і вуха обом нам одрізати гострою міддю.Так ми від нього з обуреним серцем назад подалися,Гнівні за той заробіток, що він обіцяв та не дав нам.Ти ж його людові ласку являєш свою і не хочешНині подбать, щоб загинули високодумні трояниСмертю лихою, а з ними їх діти й шановні дружини».
В відповідь мовив йому владар Аполлон дальносяжний:«Мабуть, землі потрясателю, й сам ти мене б нерозумнимВизнав, якби я з тобою змагатись почав за нужденнихСмертних, що, мов зеленіюче листя, сьогодні безжурноПовним буяють життям, годуючись ниви плодами,Завтра ж марніють і гинуть. Отож припинімо негайноЗваду між ними оцю, - лай люди самі повоюють».Мовивши це, він назад повернувся. Було йому соромЗ батьковим битися братом, піднявши на нього правицю.
Та його рідна сестра, Артеміда, володарка звірів,З гнівом великим до нього промовила слово лайливе:«Що, дальносяжче, тікаєш? Готовий лишити звитягуВсю Посейдонові ти і віддать незаслужену славу!Нащо, дурню, оцей тобі лук, непотрібний, як вітер?Щоб я надалі не чула від тебе у батьківськім доміСлів похвальби, як раніше траплялося в колі безсмертних,Ніби спроможний ти справді в бою з Посейдоном змагатись».Мовила так, але Аполлон не сказав їй нічого.
І поважна Зевса дружина, палаючи гнівом,На стрілометну богиню напала із словом лайливим:«Ах, безсоромна ж ти суко, то вже й проти мене посмілаСтати? Але тобі важко зі мною змагатися буде,Хоч луконосна ти, й серед жінок тебе Зевс як левицюНастановив і вбивати, яку б не схотіла, дозволив.Краще по горах на звірів тобі лісових полювати,Оленів диких стрілять, ніж із дужчим за тебе змагатись.як захочеш боротись, то знатимеш скоро, наскількиСлабша од мене, щоб мірятись силами сміти зі мною».Мовила так, і лівицею в неї обидві схопилаРуки при кистях, правицею ж, лук Артеміди зірвавшиЗ пліч її, била по вухах богиню зі сміхом глузливим.Ця ухилялась всіляко. Та стріли розсипались бистрі.Ледь із плачем утекла Артеміда, неначе голубка,Що, від ненатлого яструба в нетрі скелясті умкнувши,Скрилася там, де від нього загинути їй не судилось,Так із плачем утекла й Артеміда, свій лук залишивши.
Світлий дозорець Гермес до Лето тоді слово промовив:«В битву з тобою, Лето, я не буду вступать. НебезпечноБій починати з дружинами Зевса, що хмари збирає.Отже, й ти між безсмертних богів похвалятися можеш,Ніби могутньою силою вже і мене подолала».Мовив він так. А гнутого лука і стріли, що з вихромПорозсипалися в поросі всюди, Лето позбирала.Все позбиравши, богиня за донькою вслід подалася.
Та ж до Олімпу пішла, в мідноковану Зевса оселюВся у сльозах, Артеміда на батьківські сіла коліна,Й шати нетлінні на ній трепетали. Дочку свою любуЗевс пригорнув і спитав, до неї всміхнувшись ласкаво:«Хто з Уранідів даремно зневажив тебе, моя любаДонечко, начебто явно ти лихо якесь учинила?»
В відповідь мовить вінками уквітчана діва мислива:«Скривдила, батьку, дружина твоя мене білораменнаГера, що всі через неї в безсмертних незгоди і звади».
Так між собою вони розмову провадили щиру.Феб-Аполлон після того подався у Трою священну,Він потерпав, щоб мурів міських, побудованих гарно,Всупереч долі сьогодні ж таки не розбили данаї.Решта богів вічносущих тоді на Олімп повернулись,Сповнені гніву одні, а інші пишаючись вельми,І посідали навкруг темнохмарного батька. Ахілл жеВоїв троянських і коней разив тоді однокопитих.
Так же, як густо клубами здіймається в небо широкеДим од пожару у місті, що гнівні боги запалили,Завдаючи всім труда і багато кому ще й печалі, -Так і троянам Ахілл завдавав і труда, і печалі.В час той старезний Пріам на башті стояв божественній.Бачив Ахілла він велетня, як перед ним утікалиГнані жахом трояни, - тож опору більше чинитиВже не могли вони. З вежі зійшов він, ридаючи тяжко,Й воротарям велеславним, під мурами скупченим, крикнув:«Брами мерщій відчиняйте! Та навстіж тримайте їх, покиГеть повтікають до міста трояни. Ахілл уже близькоЙ гонить шалено їх. Видно, біди не минуть нам сьогодні.А, як за муром укрившись, полегшено зможуть зітхнути,Брами відразу замкніть на вправлені щільно запори:Вельми боюсь я, щоб муж цей страхітний до міста не вдерся!»
Мовив він це, й одімкнули всі брами, й зняли всі запори, -Світло відкрили вони втікачам. І вийшов назустрічФеб-Аполлон, щоб страшну од троян одвернути загибель.Ті ж до високого муру міського, пилюкою вкриті,Сильною спрагою палені, всі стрімголов із рівниниМчали. Гнав списом Ахілл їх шалено, й невпинно кипілоЛюттю в нім серце могутнє, і прагнув він славу здобути.Високобрамну взяли б тоді Трою синове ахейські,Коб не сам Феб-Аполлон додав Агенорові духу -Син богосвітлий то був Антенора, міцний, бездоганний, -В серце снаги надихнув йому Феб, а сам біля ньогоСтав, прихилившись до дуба, густою окритий імлою,Щоб одвернути од нього ненатлої смерті обійми.
Той же, лише-но Ахілла побачивши, городоборця,Став у чеканні, і серце страшенно йому колотилось.Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:«Горе! Якщо утікать від Ахілла могутнього стануТим же шляхом я, яким усі інші біжать полохливо,Швидко мене дожене він і карка зітне боягузу.А коли їм я надам в сум'ятті утікати безладноПеред Пелідом, а сам в інший бік побіжу від цих мурівПо іліонській рівнині, аж поки дістанусь до ІдиТа між ярами її в гущині лісовій заховаюсь...А як уже звечоріє, у світлій скупаюся річці,З тіла обмию весь піт і назад в Іліон повернуся.Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?Раптом помітить мене він, як з міста помчу по рівнині,Кинеться наздоганяти, услід побіжить і настигне, -Не пощастить тоді Кер мені й смерті уникнути злої.Видимо, цей чоловік серед інших людей найсильніший.А чи не вийти мені і з ним перед містом зустрітись?Мабуть, і в нього тіло для гострої міді вразливе,В ньому одна лиш душа, і люди його називаютьСмертним, - але вшанував його славою Зевс громовладний».Мовив і, зібраний весь, дожидав він Ахілла, й відважнеСерце його поривалося битись і збройно змагатись.Наче пантера з гущавини лісу виходить сміливоМужеві взустріч мисливому, й серце її не жахнеться,І не злякається, хоч би почувши і псів валування;Хоч би й забігши вперед, - її влучить мисливий стрілою,Навіть і пройнята списом, вона не втрачає відвагиВ серці і рветься або подолать, або мертвою впасти, -Так Антенора славетного син, Агенор богосвітлийНе захотів утікать, не помірявши сили з Ахіллом.
Виставив перед собою він щит, на всі боки округлий,Списа в Ахілла націлив і голосно крикнув до нього:«Мабуть, велику надію ти мав, світлосяйний Ахілле,Місто відважних троян сьогодні ж таки зруйнувати!Дурню, багато нещасть вам випаде ще через Трою!Знайдеться в нашому місті багато ще воїв могутніх,Щоб, захищаючи любих батьків і дружин із дітками,Наш Іліон боронит. Тут тебе твоя доля настигне,Хоч войовник ти й завзятий, і навіть твій вигляд жахає!»Мовив і гострого списа важенного кинув рукою, -Втрапив, не схибивши, спис у голінку тому, під коліном,Аж забряжчала жахливо нова наголінниця, кутаЗ олова, - ратище мідне пробити її не здолалоЙ набік відскочило: божий дарунок став на заваді.
Зразу ж тоді богорівного вдарив Пелід АгенораСписом, та славою вкритись йому Аполлон не дозволив,Вихопив з бою, густим Агенора укривши туманом,І неушкодженим дав йому з битви жорстокої вийти.Сам же Пеліда лукавством одвів од троян дальносяжець,На Агенора із вигляду ставши у всьому подібним,Кинувсь тікать од Ахілла, а той став його доганяти.Довго він гнався за ним по широкому полю пшеничнім,Тиснучи в бік, де глибокохвилий Скамандр протікає.Трохи попереду біг Аполлон, все заманював ближче,І наздогнати його щохвилини Ахілл сподівався.Інші ж трояни тим часом жаданого міста добіглиНатовпом цілим, і втеклими зразу наповнився город.З них вже ніхто не насмілювавсь більш поза мурами містаІнших чекать, щоб дізнатися, хто від біди врятувався,Хто залишився убитий. І хвилею всі утікалиВ город, кого лиш могли донести туди ноги й коліна.