Наче сполохані лані, трояни, добігши до міста,Піт обтирали і спрагу питтям вдовольняли жагучу,Мовчки до визубнів муру схилившись. Тим часом ахеїВже із щитами на плечах підходили близько до муру.Гектор же, згубною долею скутий, один залишивсяПід Іліоном самим, недалеко від Скейської брами.
До Пелеона з таким Аполлон тоді словом звернувся:«Що ж це ти, сину Пелеїв, так швидко за мною женешся,Смертний - за богом безсмертним? Ти, мабуть, того і не знаєш,Що не людина, а бог я, і так розлютився шалено?Навіть не дбаєш про битву з троянами, що утікаютьЗ жахом до міста свого, а ти лише час тут марнуєш.Не сподівайся убить мене: смерті-бо я не підвладний!»Гнівом охоплений, так Ахілл відповів прудконогий:«Ти ошукав, дальносяжче, мене, із богів найхитріший,Вдаль заманивши від мурів! Без тебе троян ще багатоГризли б тут землю зубами, назад в Іліон не вернувшись!Ти мене слави позбавив великої. Тож врятуватиЛегко троян тобі: помсти в майбутньому ти не боїшся!Хоч на тобі навіть сам я помстився б, якби моя сила!»
Мовивши так, до міста він вирушив, повен одваги,Мовби із повозом кінь, що в гонах бере нагороду,Ледве землі доторкаючись, легко летить по рівнині, -Ступнями так безустанно Ахілл миготів і коліньми.Перший Пріам, староденний Ахілла помітив очима,Як по рівнині той мчав і сяяв озброєнням мідним,Наче зоря, що наприкінці літа виходить на небоЙ сяє яскраво між зір незліченних у темряві ночі, -Псом Оріона зорю ту блискучу в людей називають.Найяскравіша вона, але знаком бува лиховіснимІ вогневицю виснажливу людям нужденним приносить.Так же і мідь у героя, що мчав, на грудях блищала.
Заголосив староденний, і, високо руки піднявши,По голові себе бив, і, стогнучи, любого синаГолосно став він благати, а той перед брамою ТроїВсе ще стояв, рішучості повен з Ахіллом змагатись.Руки до сина простягши, старий йому жалісно мовив:«Гекторе, любе дитя, не чекай ти цього чоловікаСам, наодинці, бо стрінеш загибель свою незабаром,Сином Пелея подоланий, - він набагато сильніший,Ревний занадто! Коли б він безсмертним так само був любий,Як і мені, його пси й коршаки б незабаром терзалиВ полі, й скорбота страшна одлягла б од мого тоді серця.Тож багатьох одібрав він у мене синів благородних,Вбивши або у полон їх на острів далекий продавши.Навіть і зараз я серед троян, що вернулись до міста,Двох не побачив синів - Лікаона і з ним Полідора,Що Лаотоя, жінок володарка, мені породила.А як живі вони в стані ворожому, їх незабаромМіддю і золотом викупим ми, - цього в нас багато, -Досить за донькою Альт дарував мені, старець славетний.А як померли вони і зійшли до оселі Аїда, -Смуток огорне мене і матір, що їх породила.Інші ж троянські осельники той відчуватимуть смутокДуже недовго, - лиш ти б не загинув, Ахіллом підтятий.Отже, дитя моє, в мури ввійди, щоб троян і троянокУрятувати й не дати великої слави зажитиСину Пелея, та й милого б сам ти життя не позбувся.Зглянься й на мене, бездольного, нині-бо я, безталанний,Мислю ще, завтра ж пошле мені батько Кронід - на порозіСтарості - долю жахливу, й багато я лиха побачу:Любих загибель синів і дочок загнання в неволю,їхні сплюндровані спальні, маленьких діток нерозумних,В несамовитості дикій об землю розбиваних люто,Та невісток, полонених руками ахеїв жадливих.А наостанку й самого мене під дверима вхіднимиХижі терзатимуть пси, коли, вдаривши гострою міддю,Хтось мені груди пройме і вихопить душу із тіла, -Пси з підворіття, що сам при своєму столі годував я,Крові моєї нап'ються і, аж одурівши від неї,Перед дверима розляжуться. Це юнакові не сором,В битві наклавши життям під ударами гострої міді,Мертвим лежати, бо весь він прекрасний, хоч десь би й розкрився.А як чоло посивіле в убитого старця та сивуБороду й тіло його неприкрите пси оскверняють, -Що жалюгідніше може для смертної бути людини?»Так староденний благав і, вхопивши волосся руками,Рвав із чола свого, Гектора серця, проте, не схилив він.
Й мати його заридала, рясні проливаючи сльози,Лоно рукою відкрила, а другу на груди поклалаІ, проливаючи сльози, промовила слово крилате:«Змилуйся, Гекторе, сину мій, зглянься на матінку рідну,Що твої сльози колись оцими грудьми гамувала,Сину мій любий, згадай це і з ворогом лютим змагайся,Тільки з-за муру один не виходь перед лави передніРевний занадто! Як вб'є тебе він, то на смертному ложі
Вже не оплачу ні я тебе, любе дитя, моя парость,Ані дружина із посагом щедрим, тебе лиш далеко,Біля аргейських човнів, шматуватимуть пси прудконогі!»Так із сльозами обоє вони свого любого синаПалко благали, та Гектора серця, проте, не схилили.Велетня ждав він Ахілла, що вже наближався до нього.Як подорожнього хижий дракон у лігві гірському чатує,Зілля наївшись отруйного, й хижої сповнений люті,І причаївшись, із лігва свого визирає страшливо, -Так же і Гектор стояв, охоплений запалом буйним,Щит осяйний до виступу вежі іззовні схиливши.
Мовив тоді він до себе, відважним обурений духом:«Горе мені! Якщо я за цей мур чи за браму сховаюсь,Полідамант мене перший образливим словом зустріне,Що він до міста троян одвести мені радив раніше,В ніч ту злощасну, як вийшов до бою Ахілл богосвітлий.Я ж не послухав його. А було б набагато це краще!Нині ж, коли стільки люду своїм погубив я безглуздям,Сором мені і троян, і троянок у довгім одінні,Щоб не закинув хто-небудь із них тоді, гірший од мене:«Гектор наш люд погубив, на свою покладаючись силу».Так говоритимуть. Тож набагато було б мені кращеЯк не в двобої здолати Ахілла й звитяжно вернутись,То від руки його славну загибель прийнять перед містом.Чи, може, краще на землю шолом важенний покластиЙ щит свій опуклий, і, гострого списа до муру схиливши,[з бездоганним Ахіллом, Пелеєвим сином, зустрітись,[ обіцяти віддати Атрідам Єлену, й вернутиВсі скарби, що їх Александр у човнах крутобоких0,о Іліона привіз, - що й було тої звади початком, -Це повернути Атрідам. Крім того, із військом ахейськимВсі поділити скарби, заховані в нашому місті,Зобов'язав би й старійшин троянських я клятвою потім.Не затаївши нічого, на дві поділити частиниВсі ті скарби, що має їх наше уславлене місто.Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?Ні, не піду до Ахілла: моїх він благань не вшануєІ без усякого жалю і сорому, наче ту жінку,Вб'є мене, голого, щойно я з себе озброєння скину.Нам не годиться від дуба і каменя з ним починатиМарну розмову, неначе тій дівчині та юнакові, -Дівчині та юнакові, що ніжну провадять розмову.Краще нам збройно для бою рішучого швидше зійтися, -Будемо бачить, кому із нас славу воздасть олімпієць».
Так міркував він і ждав. До нього Ахілл наближався,Мов Еніалій - Арей войовничий - в шоломі гривастім.Ясень страшний пеліонський на правім рамені у ньогоЗлегка похитувавсь, мідь його зброї блищала світлистимСяйвом вогню чи промінням яскравого сонця на сході.Гектор же, щойно побачив його, затремтів. Не посмів вінЖдать його й кинувсь тікать, за собою лишаючи браму.Слідом погнався Пелід, на швидкі покладаючись ноги,Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дикуЙ мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижимШвидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муруЗ трепетом Гектор тікаючи, дужими рухав коліньми.
Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,Бігли вздовж муру міського обидва шляхом вони битим.До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниціВитоки звідти дають течії вирового Скамандру.Теплою перша струмує водою, і завжди паруєХмара над нею густа, як дим лісового пожару.Друга ж і влітку холодним як лід струменіє потоком,Наче той град крижаний або снігу завія студена.Поряд із ними - просторі, обкладені каменем гладко,Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє милиЖони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливіВ мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.Мимо промчали вони, той - рятуючись, той - здоганявши.Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багатоДужчий від нього, - не бик-бо жертовний, не шкура бичачаЦіллю була їм, як це в бігових перегонах буває, -Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода -Мідний триніг або жінка - на шану померлого мужа, -Так вони тричі оббігли навколо Пріамове містоВ дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.
Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:«Горе! На власні очі я гнаного круг ІліонаЛюбого воїна бачу, журбою за Гектора тяжкоСерце моє засмутилося! Скільки биків круторогихВін на ущелинах Іди в верхів'ях і в високоверхійТрої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий
Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,Чи врятувати від смерті його, чи дозволить ПелідуВсе ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:«Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:«Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часомІ не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, -Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.
А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.Наче на оленя юного пес по узгір'ях полює,Вигнавши з лігва, й жене по ярах та ущелинах диких,Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить.Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути.Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігтиІ заховатись під захистом міцно збудованих мурів,Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнинуЗнов одганяв його, сам же міської тримався твердині.Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа -Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, -Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,Коб Аполлон дальносяжний востаннє йому не з'явивсяНа допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?Воям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлийРатищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати,Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився.А як обидва вони до джерел учетверте добігли,Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши,Кинув на шальки два жереби довгопечальної смерті -Гектора, коней баских упокірника, й другий - Ахілла,І посередині взяв. Долі Гектора день похилився,Вниз, до Аїду пішов, - Аполлон одвернувся од нього.
До Пелеона ж богиня прийшла, ясноока Афіна,Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:«Зевсові любий Ахілле ясний! Сподіваюся, ниніДо кораблів принесемо з тобою велику ми славу,Гектора, хоч і який він неситий в бою, подолавши.Не пощастить відтепер йому більше від нас ухилятись,Не допоможе і Феб дальносяжний, хоч як би старавсяЙ повзав у Зевса в ногах, у егідодержавного батька.Тож зупинись на часину й спочинь! А сама я подамсяДо Пріаміда й схилю його вийти на бій із тобою».Так говорила Афіна, і радо Ахілл їй скорився.От зупинивсь він і сперся на ясен свій мідяногострий.
І до божистого Гектора миттю вона поспішила,Постать Дейфоба прибравши і голос його неослабний,Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:«Любий, як тяжко Ахілл утісняє тебе прудконогий,Гонячи швидко навкруг священного міста Пріама.Отже, спинімось, заждім його й будемо вдвох боронитись!»В відповідь Гектор великий промовив їй шоломосяйний:«Тож і раніше мені, Дейфобе, ти був найлюбішийЗ рідних братів моїх, котрих Гекуба й Пріам породили.Нині ж тебе я повинен тим більш поважати душею,Що, мене в скруті на власні побачивши очі, ти зваживсьВийти з-за мурів, тоді як інші за ними сховались».В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:«Любий мій брате! Наш батько, й шановна матінка наша,Й товариші всі один перед одним уклінно благалиВ місті лишатись: таким-бо вони переповнені страхом!Тільки ж за тебе тривогою там моє серце смутилось.Ну-бо, сміливо ставаймо до бою й списів не щадімоВ січі завзятій, - побачимо ще, чи Ахілл прудконогийНас повбива й поволочить озброєння наше кривавеДо кораблів глибодонних, чи ти його списом здолаєш!»Мовила так і підступно його повела за собою.
А як, один проти одного ставши, зійшлись вони близько,Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний:«Більш я не буду, Пеліде, як досі, тебе уникати.Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівшиСтріти твій напад. А зараз - дух мій мене спонукаєСтати грудьми проти тебе - здолаю чи смертю загину.Але звернімось до вічних богів: вони кращими будутьСвідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягуДасть мені Зевс, і душу із тіла твого відберу я.Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле,
Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш».Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:«Не говори мені, Гекторе клятий, про жодні угоди!Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних,Як між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, -Так і між нами не бути любові, не бути ніякимКлятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляжеЙ крові його Арей не нап'ється, боєць войовничий.Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливоСписником бути несхибним і дужим бійцем войовничим.Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада АфінаСписом моїм подолає тебе. Спокутуєш ниніСум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!»
Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списаКинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши,В землю уп'явся. Вирвавши спис той, Паллада АфінаПотай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу.
Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив:«Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле,Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився.Був балакун ти, словами готовий мене ошукати,Щоб з переляку я сили позбувся й снаги бойової!Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину!Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тількиДасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережисяМідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєюСмертю. Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списаКинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердивсьГектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно.
Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,Щоб йому ратище дав, а того не було уже й близько.Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:«Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!Ось вже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неїНе утекти. Як видно, давно уже це до вподобиЗевсу й його дальносяжному синові, котрі ранішеДопомагали мені. І от доля уже настигає.Але нехай уже не без борні, не без слави загину,Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»
Мовивши так, він з піхов загострений вихопив меч свій,Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний,Що на рівнину раптово із темної падає хмариНіжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, -Кинувся так же і Гектор, підносячи гострений меч свій.Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглимГарного виробу, а на чолі красувався блискучий,Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотистаГрива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночіГеспер, що в небі немає від нього яснішої зірки,Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла,Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихоІ виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу.Там лиш, де кості-ключиці поєднують шию з плечима,Горло біліло, - найшвидше душі там сягає загибель, -Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий,І пройняло його вістря те ніжную шию навиліт.Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки,Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами.
В куряву впав він, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:«Гекторе, вбивши Патрокла, - невже врятуватись самомуТи сподівався? Й мене не страшився, бо я був далеко?Дурню ти! На допомогу йому набагато сильнішийЗзаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишався -Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзаютьПтахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:«Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних,Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв,Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синовеЙ жони троянські, вогнем попаливши, його поховали».Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:
«Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м'ясоРвав би із тебе й сирим пожирав би, - таке ти накоїв!Нині ніхто вже від псів голови не врятує твоєї,Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більшийВикуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки,Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінитиСин Дарданів Пріам, - і тоді твоя мати шановна,Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, -Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!»
Смертю конаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:«Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагавсяПереконати, бо серце у грудях у тебе залізне!Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за менеВ день, коли славний Паріс і Феб-Аполлон дальносяжнийВб'ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий».Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила,Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда,З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу,А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:«Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, якЗевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!»
Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списаЙ набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми,Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейськіІ дивувались, красу споглядаючи й постать могутнюГектора. Й жоден із них не минув його списом кольнути.Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:«Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м'якший,Аніж коли на човни до нас полум'я кидав палюче!»Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти.
Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий,Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники мудрі!Нині, коли мені вічні богове дали подолатиМужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом,Спробуймо збройно на місто ударить, щоб знати напевно,Що у троян тих на думці і що вони мають робити -Чи покидать по загибелі Гектора місто високе,Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання,Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живимиПеребуваю і поки мене мої носять коліна.Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,Свого товариша любого й там пам'ятатиму завжди!Нині ж, пеан заспівавши, вернімось, юнацтво ахейське,До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.Слави сягли ми великої - Гектор поліг богосвітлий,Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!»
Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилляВ п'ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши,Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли.Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилосьЧорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругуЗевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.
Пилом бруднилась його голова. А мати, на синаГлянувши, стала ридати й, далеко від себе жбурнувшиСвітлу намітку свою, виривать почала свої коси.Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколоПлач і сумне голосіння лунали по цілому місту.Схоже було це найбільше на те, ніби Троя високаПолум'ям вся невгасимим од верху до низу палала.Ледве стримать старого могли, що в нестямі шаленійВийти із міста крізь браму Дарданську кудись поривався.В бруді дорожнім валяючись, всіх наоколо благав він,Кожного з них на ім'я називаючи в тузі жалобній:«Друзі, пустіть! Не журіться ви мною, дайте із містаВийти мені і мерщій до човнів перебігти ахейських!Там нечестивого буду благати злочинного мужа,Може, хоч роки мої пошанує й на старість нещаснуЗглянеться? Тож і на нього такий же старий дожидаєБатько Пелей, що родив його й викохав всім на загибельЛюдям троянським, найбільше ж із них на горе для мене -Скільки синів у квітучому віці моїх повбивав він!Та ні за кого, хоч всіх мені жалко, я так не журюся,Як за одного, що жаль за ним вгонить мене до Аїду, -Гектора любого! Чом на руках не помер він у мене?Слізьми тоді і риданням наситили б ми своє серце -Матінка, що породила його, бідолашна, і сам я!»Мовив крізь сльози він так, і плакали з ним городяни.Заголосила у тузі гіркій між троянок Гекуба:
«Сину мій, нащо бездольній у муках нестерпних без тебеЖити мені! І днями й ночами по цілому містуГордістю був ти моєю, був захистом нашій твердині,Нашим троянам усім і троянкам, які, наче бога,Теж шанували тебе, великою славою був їм,Поки ти жив. Але доля і смерть тебе нині настигли!»
Мовила так у сльозах. Дружина ж не знала, що сталосьЗ Гектором. Ще не прийшов-бо вісник до неї правдивий,Щоб сповістить, що за муром поліг її муж біля брами.В дальнім покої високого дому багряну тканинуТкала подвійну вона, в ній гаптуючи квіти взористі.В домі вона на вогонь пишнокосим звеліла служницямМідний поставить великий триніг, щоби вчасно готоваГектору тепла купіль була, тільки-но вернеться з бою.їй не спадало й на думку, дурній, що яке тут купання, -Гектора вбила руками Ахілла богиня Афіна.Зойки почула вона й голосіння сумне біля вежі,Й тілом усім затремтіла, і човник із рук її випав.До пишнокосих служебниць вона тоді знову звернулась:«Дві хай зі мною ідуть. Побачити треба, що сталось.Голос свекрухи шановної чую, і серце у грудяхБ'ється, аж вискочить хоче до уст, аж коліна у менеГнуться, - лихо якесь над синами Пріама нависло.Хай ці слова не досягнуть до вух, але вельми боюся,Щоб могутньому Гектору нині Ахілл богосвітлийДо Іліона шляху не відтяв і, рівниною гнавши,Згубного шалу й безтямної зваги навік не позбавив.Не дожидає-бо ворога Гектор, сховавшись у натовп,А виступає вперед, у відвазі ніхто з ним не рівний».Мовивши так, із покоїв побігла вона, як менада,З трепетом серця, й за нею слідом поспішали служниці.
Щойно дісталась до вежі й мужів, що юрбою стояли,Вибігла швидко на мур і побачила здалеку тілоМужа, від міста нещадно волочене. Бистрії коніМужа її волокли до ахейських човнів глибодонних.Темної ночі імла повила їй зволожені очі,Навзнак, зомлівши зненацька, упала вона непритомна.Світлу пов'язку зірвала з чола свого й плетену сіткуІз обручем і від себе далеко відкинула й бинду,І покривало, що в дар їй дала золота АфродітаДнини тієї, як Гектор повів її шоломосяйнийВід Етіона, численні віддавши за неї дарунки.Та навколо ятрівки й зовиці її оточилиЙ ледве живу її, в серце уражену, спільно тримали.
А як лише опритомніла, й дух в її серце вернувся,Гірко вона заридала і мовила серед троянок:«Гекторе, горе мені! Для однакої долі обоєМи народились - ти в Трої високій, Пріамовім домі,Я ж у підгір'ї лісистого Плака, у Фівах славетних,В домі вождя Етіона, що виховав, сам нещасливий,Доньку нещасну, - було б мені краще на світ не родитись!Нині зійшов ти в оселю Аїдову, в темні глибини,Що під землею, мене ж удовою в невтішному горіВ домі своєму лишив. Ще й наше мале немовлятко,Що породили на світ ми, бездольні! Ні ти йому, мертвий,Гекторе, ані тобі він на захист не стане ніколи.Навіть якщо многослізних боїв він уникне ахейських,Все ж у майбутньому тільки труди і печалі на ньогоЖдатимуть. Межі відсунувши, лан його візьмуть чужії.День сиротинства позбавить хлопчину й ровесників ігор.Завжди похнюплений він і з заплаканим ходить обличчям.Часом в нужді бідолашний до батькових звернеться друзів -Того торкне за хітон, а того - за верхнє одіння.Рідко хто зглянеться з них і кухля подасть сиротині,Й той лише вмочить уста, а вже піднебіння й не встигне.Інший товариш, в якого є й батько, і мати, із учтиВижене, й боляче вдарить, і словом глузливим облає:«Геть відціля! Немає отут, серед нас, твого батька!»Весь у сльозах до матусі вдовиці повернеться хлопецьАстіанакс, що до цього часу на колінах у батькаМозок лиш їв він з кісток із баранячим лоєм поживним.А коли сон його брав і втомлявся од ігор дитячих,Солодко він засинав у постільці, у няні в обіймах,В ліжку м'якому, із серцем наповненим радощів ніжних.Нині ж натерпиться горя, коханого батька позбувшись,Астіанакс, як трояни його називали. Один-боТи захищав у них, Гекторе, брами і мури високі.При кораблях крутобоких, далеко від рідного домуїстиме труп твій черва, коли пси вже наситяться голимТілом твоїм, хоч багато одінь і тонких, і ошатнихВ домі у тебе лежить, жіночими тканих руками.Але одіння тонке в огнистім спалю я багатті,Користі з нього ніякої, в нім-бо тобі не лежати, -Хай же на славу тобі все згорить між троян і троянок!»Мовила так крізь ридання, й навколо жінки голосили.