Так сумували трояни у цілому місті. Ахеї ж,До кораблів підійшовши й до хвиль Геллеспонту, спішилиКожен на свій корабель, і всі порозходились інші,Крім мірмідонян, що їм розійтися Ахілл не дозволив.Товаришам війнолюбним своїм тоді так він промовив:«Любі друзі мої, мірмідоняни бистрокомонні!Не випрягаймо із повозів коней ми однокопитих,На колісницях під'їдемо ближче до тіла Патрокла,Щоб оплакать його: остання то почесть померлим.А як. жалобним риданням своє ми наситимо серце,Повипрягаємо коней і разом вечеряти сядем».
Мовив Ахілл і заплакав, і вслід йому всі заридали.Тричі об'їхали тіло вони пишногривими кіньмиЗ плачем, - рясні їм сльози з очей викликала Фетіда.Сльози росили пісок, росили озброєння мужніхВоїв, - так за вождем страховійним вони сумували.Плач голосний розпочав Пелеїд, на груди холодніСвого товариша руки поклавши свої мужозгубні:«Радуйся, любий Патрокле, і в темних оселях Аїда!Все я для тебе роблю, як раніше тобі обіцяв я:Гектора труп приволікши, віддам його псам у поживу,Біля багаття твого полонених дванадцять заріжуТрої славетних синів, щоб твою відомстити загибель».
Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:В порох обличчям його перед марами сина МенойтаКинув. А вої, озброєння мідноблискуче із себеЗнявши, із повозів випрягли коней, що голосно ржали,Й круг корабля прудконогого внука Еака юрбоюВсі посідали: до щедрої тризни-бо він запросив їх.Буйних багато волів під залізом ревло, нещадимоРізаних, мекало кіз і овець густорунних багато;Також багато свиней білоіклих, лисніючих салом,Смажилось там, над Гефестовим полум'ям зверху простертих.Всюди круг мертвого кров багряними бігла струмками.
В час той ахейські вожді прудконогого сина ПелеяДо Агамемнона в стан повели, до божистого мужа,Ледве умовивши серце товариша, повне скорботи.А як прийшли у намет Агамемнона владарі славні,Зразу ж звеліли вони окличникам дзвінкоголосимМідний поставить великий триніг, чи не вдасться ПелідаВмовити плями криваві із тіла свойого обмити.Він же рішуче відмовився й клятвою тяжко зарікся:«Зевсом клянусь, найвищим з безсмертних богів, найсильнішим, -Що не раніш на чоло мені води вмивання проллються,Аніж Патрокла віддам я вогню, і могилу насиплю,Й зріжу волосся своє. Удруге такої скорботи,Доки я серед живих, не прийдеться серцем зазнати.Ну, а тепер сумовитій віддаймо увагу трапезі.А на світанку, владарю мужів Агамемноне, скажешЗ лісу дерев навезти й приготовить все інше, належнеМертвому, що вирушати у темряву має підземну.Хай же від наших очей його тіло вогонь безутомнийСкриє мерщій і до діла свого хай повернуться люди».
Так він сказав, і, те чуючи, всі улягли його слову.Спільну вечерю вони спорядили, і, сівши до неї,Всі учтували, й ні в чім не було на тій учті нестатку.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Сном відпочить по похідних наметах своїх розійшлися.
Сам же Пелід, на березі лігши шумливого моря,Тяжко стогнав, недалеко громади своїх мірмідонян,В місці затишнім, де хвиля плескалася об узбережжя.Там його сон огорнув, що розв'язує серця тривоги,Неподоланно міцний, - він втомив своє тіло світлисте,Гектора гонячи круг Іліона, обнятого вітром.Враз перед ним Патрокла душа бідолашного встала,Постаттю схожа на нього цілком, і ясними очима,Й голосом, навіть в те саме одіння була вона вбрана.Ставши йому в головах, таке вона мовила слово:«Спиш ти спокійно, за мене ж і зовсім забув ти, Ахілле!А до живого байдужий не був, як до мертвого нині.Швидше мене поховай, щоб пройшов я Аїдову браму!Душі-бо, тіні спочилих, від брами мене відганяютьІ не дають переплисти ріку мені разом із ними, -Й марно блукаю круг широкобрамного дому Аїда.В смутку моїм простягни мені руку. Ви спалите тіло,Й більше сюди із дому Аїда я вже не вернуся.Сидячи одаль від друзів, не будемо більше з тобоюРадити раду живі. Мене-бо поглинула КераЗгубна, яка від народження долею стала моєю.Суджено все ж і тобі, на безсмертних подібний Ахілле,Біля твердині багатих троян осягнути загибель.Інше тобі я скажу і послухать прошу мого, слова.Кості мої поховай од твоїх не окремо, Ахілле.Разом, як ми в вашім домі зростали, нехай спочивають.З дня, коли хлопчиком батько Менойт мене із ОпоентаВ дім ваш привіз, - убивство вчинив-бо я там з безголов'я:Сина Амфідаманта убив я тоді ненавмисно,Через нерозум дитячий, в грі в кості із ним посварившись, -Радо прийняв мене в дім свій Пелей, комонник славетний,Виростив, ще й твоїм супутцем у битвах поставив.Хай же і кості нам спільна обом золота двоєручнаУрна ховає, що мати шановна тобі дарувала».Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«Нащо сюди, моя голово люба, до мене прийшов тиЙ так докладно говориш? Усе-бо тобі учиню я,Як ти велиш, у всьому послухаю, що ти накажеш.Ближе до мене підходь! Обнімім один одного міцноЙ хоч на хвилину болючим уп'ємося щирим риданням!»Мовивши так, простягнув він товаришу любому руки,Та не обняв, - душа його зникла, як дим той, під землюЗ шелестом тихим. Скочив на ноги Ахілл, здивувавшись,Журно руками сплеснув і з жалем глибоким промовив:«Леле! То навіть в оселі Аїдовій мають прожитокТінь людини й душа, хоч снаги в них нема життьової.Цілу-бо ніч біля мене стояла в журбі і риданніТінь мого друга, Патрокла бездольного, дивно на ньогоВиглядом схожа, й зі мною докладно отут розмовляла».
Мовив він так, і плакати всім розбудив він бажання.Отже, умитих слізьми їх застала Еос розоперстаКруг бездиханного тіла. Володар мужів Агамемнон,Мулів тим часом зібравши й людей із наметів, звелів їмДров привезти для багаття. Очолював їх благороднийМуж Меріон, товариш одважного Ідоменея.Рушили в ліс, дроворубні сокири у руки узявшиЙ сплетені міцно вірьовки, а мули ішли перед ними.Вгору й в яри, уздовж і впоперек довго ходили,Поки дійшли до узгір'я багатоджерельної Іди.Високоверхі дуби вони там гостролезою міддюСтали завзято рубать, і з хряскотом дужим дереваПадали долі. На дрова усе розколовши, ахеїМулів вантажили ними, й, копитами риючи землю,Ті на рівнину крізь хащі ледь з вантажем продирались.Та й дроворуби несли по колоді важкій, як звелів їмМуж Меріон, товариш одважного Ідоменея.
На узбережжі вантаж поскладали, де пагорб могильнийПриготувати намислив Ахілл для Патрокла й для себе.А як нарубаних дров доволі у стос наскладали,Сіли трохи спочити. Тим часом Ахілл богосвітлийВже наказав війнолюбним своїм мірмідонянам міднеПідперезати озброєння й до колісниць запрягатиКоней. Усі підхопилися, зброю свою надягнули,Скочили спритно на повози - разом бійці і візничі.Рушили спершу комонні, за ними пішли і піхотиТисячі. Тіло Патрокла несли посередині друзі.Кучері кожен із себе зрізав, і ними все тілоВкрили йому. Підтримував журно Ахілл богосвітлийГолову ззаду - в Аїд проводжав бездоганного друга.А як до місця при морі дійшли, що Ахілл показав їм,Тіло на землю спустили і дрова взялись укладати.Інше замислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий.Ставши оподаль багаття, він кучері зрізав русяві,Змалку рощені для річкового бога Сперхея,Глянув на хлань винно-темну і в прикрім засмученні мовив:«Марно, Сперхею, мій батько Пелей тобі дав обіцянку,В разі до рідної я повернуся своєї вітчизни,Кучері зрізать мої й принести у святій гекатомбі,В жертву овнів нехолощених аж п'ятдесят заколотиНад джерелом, де дільниця твоя і вівтар запашистий.Так обіцявся старий, але ти не здійснив заповіту.Нині, коли я до рідної вже не вернуся вітчизни,
Кучері дам я Патроклу-героєві взяти з собою».Мовив він так і поклав свої кучері любому в рукиСвому товаришу, й плакати всім розбудив він бажання.Так би вони сумували й до заходу сонця ясного,Та, підійшовши, тим часом Ахілл Агамемнону мовив:«Сину Атреїв, слова твойого синове ахейськіБільше послухають, - встигнем плачем ще наситити серце.Хай від багаття розходяться, краще звели їм вечерюПриготувати. А ми, що найбільше сумуєм за вмерлим,Зробимо все, що потрібно. Вожді хай лишаються з нами».Щойно слова ці почувши, володар мужів АгамемнонЛюдям звелів розходитись до кораблів рівнобоких.Тільки лишилися ті, що ховали, й усі поскладалиДрова у стос по сто ступнів завдовжки вони і завширшки,Й в тузі сердечній на вогнище мертвого зверху поклали.
Жирних багато овець і повільних биків круторогихРіжучи біля вогню, вони білували. А, знявшиЖир з них, Патрокла Ахілл обіклав ним, душею могутній,Від голови аж до п'ят, тут же кинув і туші обдерті.Порозставляв він і дзбани з оливою й медом дворучні,їх прихиливши до мар. Крутошиїх аж четверо коней,Тяжко зітхаючи, вправно поклав він в огонь пломенистий.Дев'ять собак від столу Ахілла-вождя годувалось,Двох з-поміж них забивши, також він на вогнище кинув;Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,Гострою міддю зарізав, лихе учиняючи діло.Давши на них випасатися полум'я силі залізній,Сам заридав і крізь сльози товариша любого кликав:«Радуйся, друже Патрокле, і в темній оселі А'іда!Все я для тебе роблю, що тобі обіцяв я раніше.Воїв троянських дванадцять одважних, душею могутніх,Разом з тобою вогонь пожере. Тільки сина Пріама -Гектора - я у поживу оддам не вогню, а собакам».Так він з погрозою мовив. Та пси не торкнулися тіла,Бо ж відганяла тих псів Афродіта, Зевсова донька,Вдень і вночі і нетлінним мастила трояндовим масломГектора тіло, щоб, хоч і волочене, цілим лишилось.Чорную хмару із неба над ним простелив у долинуФеб-Аполон і нею те місце покрив, де лежалоВбитого тіло, щоб променів сонця палючого силаВисушить жили й суглоби на нім не могла передчасно.
Не розгорівся, проте, вогонь над Патроклом померлим.Інше намислив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:Осторонь ставши багаття, двом він вітрам помолився -Разом з Бореєм Зефірові, жертв обіцяючи гарних.Із золотого келиха творячи їм узливання,Швидше благав прилетіти, щоб дрова палали палкішеЙ полум'я трупи мерщій охопило. Тим часом Іріда,Вчувши благання його, до вітрів подалася із вістю.Разом зібрались вони в буревійного домі ЗефіраЙ учту справляли. Вбігши до них, зупинилась ІрідаНа кам'яному порозі. Вісницю щойно уздрівши,З місць повставали усі і запрошував кожен до себе.Та ж відмовилась сісти й таке до них мовила слово:«Часу не маю сидіти, - до течій спішу океанських,В край ефіопів, де мають приносить вони гекатомбиВічним богам, - хотіла б із ними я учтувати.Але Ахілл і Борея, й Зефіра бурхливого проситьДопомогти йому, жертв принести обіцяючи гарних,Тільки б роздмухали полум'ям вогнище ви, на якомуМертвий Патрокл опочив, що за ним усі плачуть ахеї».Мовивши так, відлетіла Іріда. Вітри ж підвелисяЙ ринули шумно, хмурні перед себе вигонячи хмари.Подихом несамовитим до моря сягнули, й бурхливаХвиля на ньому знялась. Як дістались родючої Трої,Впали на тліюче вогнище, й полум'я аж застогнало.Так цілу ніч вони вдвох над багаттям вогонь роздувалиЗ свистом пронизливим. Так цілу ніч і Ахілл прудконогийГлеком дводонним вино із чаші черпав золотої,І, узливання вчиняючи гойні, зволожував землю,Й душу Патрокла він кликав, свого бідолашного друга.
Так же, як батько сумує над вогнищем мертвого сина,Що до одруження ще тяжкого завдав йому горя,Так сумував і Ахілл над вогнищем мертвого друга,Й тяжко зітхаючи, кроком повільним багаття обходив.Променем ясним уже світлоносець зійшов над землею,В шатах шафранних Еос над хланню морською простерлась,Став притухати вогонь, і багаття поволі погасло.Знову знялися вітри і додому назад полетілиМорем Фракійським, і спінені хвилі його застогнали.А Пелеїд одійшов од багаття і, зморений тяжко,Ліг одпочити, й солодкий сон огорнув йому тіло.Інші ж тим часом круг сина Атрея усі позбирались.Гомін і кроків їх тупіт Ахілла від сну розбудили,Сів він, прокинувшись раптом, і слово таке до них мовив:«Сину Атрея славетний та інші вожді всеахейські!Перш за все полум'я швидше вином погасіть ви іскристимВсюди, де сила вогню ще таїться. Потім зберімоКості Патрокла, що був Менойта славного сином, -їх відібравши з-між інших, адже розпізнать їх неважко:Він-бо лежав посередині вогнища, інші ж оподаль -Коні і люди - з країв того полум'я всуміш горіли.Кості складемо в фіал золотий, обгорнувши подвійноЖиром, аж поки і сам я зійду до оселі Аїда.Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, -Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї,Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене,Насип могильний над нами широкий зробіть і високий».Мовив він так, і погодились всі з прудконогим Пелідом.Перш за все вогнище зразу ж вином погасили іскристимСкрізь, де ходило ще полум'я, й густо посипався попіл.Потім, товариша милого білії кості зібравши,Склали в фіал золотий і, в жир обгорнувши подвійно,Все віднесли до намету й лляним покривалом накрили.Місце належне одміряли, тут же заклали основиВ межах багаття і зразу ж насипали пагорб могильний.
Пагорб насипавши, мали вже йти. Та Ахілл богосвітлий,Стримавши їх, посадив на широкім для ігор загоні,Із кораблів нагороди приніс - казани і триноги,Мулів пригнав сюди, й коней баских, і биків міднолобих,І підперезаних гарно жінок, та ще сиве залізо.Перш за все кращим комонникам визначив він нагороди -Жінку привів, у тонких рукоділлях досвідчену вельми,Ще й у додачу триніжок у двадцять дві міри двоухий -Першому; а шестирічну кобилу, яка не бувалаВ запрягу, мулом жеребну, для другого він приділяє;Третьому - гарний казан, що вогонь його ще не торкався,Білий, іще не задимлений, місткістю в міри чотири;Золота два таланти четвертому він приділяє;П'ятому - дзбан двоєручний, який на вогні не бував ще.Встав після того Ахілл і так до аргеїв промовив:«Сину Атрея і всі в наголінниках гарних ахеї!Ось перед нами звитяжцям у гонах лежать нагороди.В іншого пам'ять якби ми змагалися нині, ахеї,Першу б я нагороду приніс до свойого намету.Знаєте ви, що швидкістю всіх перевершують іншихКоні безсмертні мої: Посейдон їх привів у дарунокБатьку моєму Пелею, а той вже мені передав їх.Та не змагатимусь я й мої коні однокопиті.Славного втратить візничого їм довелося, що стількиЛаски вділяв їм, так часто оливою змащував ніжноГриви густі, у чистій воді їх старанно омивши.Тим-то й стоять непорушно, до самого долу спустившиГриви густі, і тяжко своїми сумують серцями.Ви ж починайте змагання, - хай участь в них візьме з ахеївКожен, хто певен у конях своїх і міцних колісницях».Так говорив Пелеїд, і вершники стали збиратись.Виступив перший Евмел, численного люду володар,Син славетний Адмета, у кінських змаганнях умілий.Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідея могутній, -В запряг колись під ярмо запровадив він Тросових коней,Взятих в Енея, коли той врятований був Аполлоном.А після нього Атрід Менелай русокудрий підвівсяБогонароджений, - коней баских він у ярма впровадив -Агамемнонову Ету із власним у парі Подаргом.Анхісіад Ехепол Агамемнону дав у дарунокЕту, щоб з ним не пливти у вітрами обвіяну ТроюЙ, дома лишившись, у радості жить, де велике багатствоДав йому Зевс, Ехепол же в просторому жив Сікіоні.Впріг у ярмо Менелай цю кобилу, що рвалася бігти.
Коней гривастих четвертим тоді Антілох запрягає,Нестора, високодумного володаря Неле'щаСин знаменитий. Проворні, народжені в Пілосі коніМчали його колісницю. А батько старий, надійшовши,Став юнакові поради давать тямовитому й мовив:«Хоч, Антілоху, ти ще молодий, а тебе полюбилиЗевс з Посейдоном і в кінських змаганнях навчили всілякихЗасобів. Отже, не дуже-то й треба мені тебе вчити.Знаєш ти й сам, як на закруті стовп об'їжджать. Але коніНадто повільні у тебе. Боюсь, як би лиха не сталось.Коні в суперників наших жвавіші. Самі ж анітрохиНе розумніші за тебе і вигадать щось незугарні.Тож постарайся, мій любий, усю свою вияви спритністьВ засобах гонів, щоб часом не вислизла з рук нагорода.Вмілістю більше, ніж силою рук, лісоруб устигає,Вмілістю свій корабель і стерник в винно-темному моріСміло по хвилях веде під пориви бурхливого вітру;Вмілістю й в гонах візничого перемагає візничий.Інший занадто на коней своїх покладається й повізІ безрозсудно туди і сюди відхиляється з ними,Й коні безладно по полю біжать - ними він не керує.Той же, хто знається в гонах, хоч гіршими гнатиме кіньми,Бачить той стовп увесь час, і спритно його об'їжджає,Й не забуває, як треба натягувать віжки ремінні.Міцно трима й за переднім візничим пильнує невпинно.Знак я виразний тобі покажу - ти його не забудеш:Онде стирчить аж на сажень дерева всохлого стовбур -Дуба чи, може, сосни - не згнив він іще під дощами.Білих сіріє два камені стовбура того обабіч,Де завертає дорога, а поле навкруг усе рівне.Може, то знак надмогильний раніше померлого мужаЧи поворотний то стовп, тут людьми установлений здавна,Й от для змагань його взяв прудконогий Ахілл богосвітлий,Тож, під'їжджаючи, ближче спрямуй до стовпа свої коні,Сам же міцніше тримайся у кузові, сплетенім гарно,Вліво схилившись, і сильно по правому хльосни коневіЗ криком гучним, і ремінні в той час попусти йому віжки.Лівий же кінь хай тримається ближче стовпа, щоб здавалось,Ніби на всьому бігу об нього черкне неминучеКолеса вісь. Стережися, щоб каменя не зачепити,Бо покалічиш ти коней і повіз ущент поламаєш -То була б радість для інших усіх, а для тебе самогоТільки ганьба! Будь же, друже, обачливий та обережний!А як на закруті стовп удасться тобі обігнути,Не обжене тоді в гонах ніхто вже тебе й не настигне,Хоч би погнавсь за тобою і сам Аріон богосвітлий,Кінь прудконогий Адраста, що рід од богів свій виводить,Чи в Іліоні годовані Лаомедонтові коні».Мовивши так, сів Нелеїв син Нестор на місці своємуВ крісло, коханому синові давши свої настанови.
П'ятий тоді Меріон пишногривих виставив коней.Вийшли на повози всі й жеребки у шолом, поскидали.Ними Ахілл потрусив, і перший припав Антілоху,Нестора синові, другий за ним - владареві Евмелу,Третій діставсь Менелаєві, славному списом, Атріду;Гнати за ним довелось Меріонові; врешті останнійБув Тіде'щ, найкращий в умілості гнатись на конях.Стали всі вряд. Показав їм Ахілл вдалині поворотнийЗнак серед рівного поля й послав уперед він дозорцемФенікса, рівного богу, що батьковим був зброєносцем,Щоб наглядав за змаганням і правду усю повідомив.
Всі батогами ураз на коней вони замахнулись.Хльоснули віжками лунко і окриком грізним погналиВчвал їх. І коні вперед подались по широкій рівниніВід кораблів бистрохідних. І хмарою ніби чи вихромКурява в них з-під грудей аж до самого неба сягала.Й гриви у коней швидких розвівалися з вітром диханням.Повози ж їх то землі многоплідної ледве торкались,То у повітря злітали. І, стоячи на колісницях,Правили кіньми візничі, й звитяги жадобою кожнеБилося серце, і коней своїх підбадьорював коженКриком, і, куряву знявши, летіли вони по рівнині.
Тільки коли вже кінчалися гони й до сивого моряКоні вертали швидкі, почала виявлятися здатністьКожного, й швидкості коні тоді наддали. І помчалиФеретіадові перед всіма прудконогі кобили,Зразу ж услід Діомедом керовані огирі мчали -Тросові коні - так близько за ним, що от-от вже, здавалось,Мали в Евмелову раптом ускочить вони колісницю,Плечі і карк гарячим диханням йому обдавалиЗзаду і, голови зовсім на нього поклавши, летіли.Вже б він його обігнав чи принаймні із ним порівнявся,Але, розгнівавшись Феб-Аполлон на сина Тідея,Раптом блискучий батіг в ту хвилину із рук його вирвав.Бризнули сльози з очей Діомедових, щойно побачив,Як почали віддалятись від нього Евмелові коніЙ як без бича усе більш відстають жеребці його власні.Та від Афіни не вкрилось, що сину Тідея накоївФеб-Аполлон, подалась вона вмить за керманичем люду,В руки дала батога й надихнула снаги його коням.Потім у гніві вона за Адметовим сином помчалаЙ ярма над кіньми зламала у нього. Метнулися коніВ різні боки від дороги, і дишель на землю звалився.Сам же Евмел з колісниці злетів і, під колесо впавши,Лікті подряпав собі, закривавив і губи, і ніздрі,Лоба розбив над бровами, й рясними йому налилисяОчі слізьми, і дзвінкого він голосу раптом позбувся.Вмить Тідеїд обігнав його однокопитими кіньмиЙ інших далеко усіх за собою лишив, бо АфінаКоням снаги надихнула і славу йому дарувала.
Слідом за ним син Атрея промчав, Менелай русокудрий.А Антілох до баских гукнув тоді батькових коней:«Ну-бо, наддайте і ви! Й біжіть якомога жвавіше!Я не наказую вам з отими змагатися кіньми,Що Тідеїд ними, серцем одважний, керує, - АфінаШвидкості їм надала і славу йому дарувала.Коней Атрідових лиш доженіть, лиш од них не відстаньте!Отже, мерщій уперед, щоб соромом вас не окрилаЕта кобила! Чого ж ви відстали, мої найдорожчі?От що тепер я скажу, й неодмінно це сповнитись має:Ласки від Нестора, люду керманича, вже вам надаліНе сподіватись, - одразу вас гострою міддю зітне він,Тільки-но гіршу взяли б через лінощі ми нагороду.Мчіть же мерщій навздогін, летіть якомога жвавіше!Якось уже примудрюсь я в найвужчому місці дорогиМиттю прорватись вперед, - од мене тоді не втече він!»Мовив він так, і вони, господарів окрик почувши,Бігли проворніше деякий час. Але серед дорогиЗвуження шляху нерівного вздрів Антілох войовничий.В грунті вибоїна там утворилась, де води зимовіЗемлю розмили й місцевості тої поглибили рівень.Щоб не зіткнутися, там керував Менелай обережно.А Антілох тоді коней погнав своїх однокопитих,Збочивши трохи, і мчав що є духу над краєм дороги.Остраху повний тоді Менелай Антілохові крикнув:«Не шаленій уже так, Антілоху! Вгамуй своїх коней!Надто ж дорога вузька! Обганятимеш далі, де ширше!Лихо нам буде обом, як зчепляться тут колісниці!»Мовив він так, а той, вдаючи, ніби слів тих не чує,Коней ще швидше погнав, батогом їх шмагаючи сильно.Скільки простору закинутий з розмаху диск пролітає,Пущений з рук юнака, що свою випробовує силу, -Стільки неслись вони поруч. Та врешті позаду лишилисьКоні Атрідові. їх поганяти вже й сам перестав він,Щоб на вузькім не зіткнулися коні їх однокопиті,Не перекинули б повозів, сплетених міцно, самі ж боЩоб не попадали в пил, пориваючись до перемоги.Крикнув з обуренням гнівним тоді Менелай русокудрий:«В цілому світі чи є, Антілоху, вредніший за тебе!Мчись же! А досі розумним вважали й тебе між ахеїв!Та без клятви тепер не здобути тобі нагороди!»Мовивши так, Менелай до коней звернувся і крикнув:«Не відставайте, хоч серцем засмучені їм, не баріться!Адже раніше в тих коней потомляться ноги й коліна,Аніж у вас: давно-бо обом їм минулася юність!»Так він гукнув, а вони, владаревим настрашені криком,Швидше побігли і коней передніх небавом дігнали.
В час той аргеї на зборах сиділи народних і пильноСтежили, як, піднімаючи куряву, коні змагались.Ідоменей, що над Крітом владарить, їх перший помітив -
Осторонь зборів окремо сидів він на місці дозорнім.Окрик візничого вчувши, здаля він пізнав його звучнийГолос, угледів також і коня, що летів попереду:Кінь-бо на масть був каштановий весь, і тільки на лобіПляма у нього біліла, як місяць уповні, округла.Ідоменей тоді встав і так до аргеїв промовив:«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду!Чи то лиш я розрізняю там коней, чи й ви так же само?Тож наперед уже інші, здається, там вигнались коні.Тож і візничий, ввижається, інший. Затримались, видно,В полі кобили Евмелові, бігли ж вони попереду.Бачив я, як вони перші на закруті стовп обігнули,А от тепер їх не можу побачити, й марно за нимиОчі блукають мої по троянській рівнині просторій.Може, із рук у візничого випали віжки, й не встиг вінСтримати коней як слід, обгинаючи закрут невдало.Впав він, боюсь я, на землю, і повіз йому поламався,Й переполохані врозтіч розбіглися раптом кобили.Встаньте-но й ви і самі подивіться: не дуже-бо добреЯ добачаю. Здається мені, ніби мчить попередуМуж етолійського роду, аргеїв володар одважний,Славний Тідея комонного син, Діомед премогутній».
Грубо Еант відповів йому, син прудконогий Ойлеїв:«Ідоменею, ну що це ти мелеш завчасно? Ті ж саміТам прудконогі кобили біжать по троянській рівнині.Не наймолодший-бо віком ти тут серед інших аргеїв,Не найзіркіші за всіх з-під чола твого дивляться очі, -Ти ж, проте, завжди щось мелеш! Але тобі зовсім не личитьТут теревенити, - є значно кращі за тебе тут люди!Ті, що й раніше, Евмелові спереду скачуть кобилиБистрі, і сам він, із віжками стоячи, їх поганяє».Гнівом скипівши, йому відповів тоді крітян привідця:«Перший до звади, Еанте підступний, а в іншому слабшийПоміж аргеїв усіх, і вдачею ти злозичливий.Дай об заклад на триніг чи котел поб'ємось між собою,А за суддю оберім Агамемнона, сина Атрея.Знатимеш добре, програвши, чиї там попереду коні».Мовив він так, і підвівсь тоді син прудконогий ОйлеївВідповісти йому сповненим гніву образливим словом.Сварка ще гірша точилася б далі іще поміж ними,Та от підвівся Ахілл і слово таке до них мовив:«Годі лайливими кидатись вам так завзято словами,Ідоменею й Еанте, - обом це вам зовсім не личить!Іншого ви б і самі осудили, хто так учинив би.Отже, спокійно сидіть на місцях і стежте, як мчатьсяКоні. Сюди незабаром примчать вони всі у погоніЗа перемогою, й легко з вас кожен тоді упізнаєКоней аргейських, які будуть перші із них, які другі».
Мовив він так. Син Тідея ж тим часом уже наближався,Коней своїх батогом безустанно шмагаючи. КоніМчали шалено, немовби в повітрі над шляхом летіли,Й куряви хмари з-під ніг їх візничому били в обличчя.Злотом оздоблена й оловом, мчала услід прудконогимКоням легка колісниця, і ледве помітний лишалоСлід після себе в м'якому піску тонко куте обіддяБистрих коліс, - так швидко над шляхом вони пролітали.От перед зборами, врешті, спинив Діомед прудконогихКоней, і піт струмував із ший і грудей їх на землю,Сам же з блискучої він колісниці на землю зіскочивІ до ярма свій батіг прислонив. І, не гаючи часу,Вийшов могутній Стенел, щоб звитяги прийнять нагороду.Товаришам своїм гордим дав жінку вести до намету,Також триніжок двоухий внести, і випряг він коней.
Слідом за ним Антілох, внук Нелеїв, пригнав своїх коней;Не бистротою, а хитрістю він обігнав Менелая.Не набагато відстали, проте, Менелаєві коні -Тільки на відстань малу, що між кіньми і колесом бистримВ час, коли мчать колісницю вони з владарем по рівнині,Кінські ж хвости кожну мить волосками торкають обідцяКолеса; близько за ним біжить воно, й віддаль нікчемнаїх розділяє у гонах швидких по рівнині троянській.За бездоганним вождем Антілохом вже так недалекоМчав Менелай - спочатку на кинутий диск одставав він,Та незабаром догнав: наддала-бо ще більшої силиБігові ніг пишногривая Агамемнонова Ета.Тільки б ще трошечки далі продовжились їх перегони,То перегнав би Атрід і звитягу б осяг безперечну.Мчав Меріон за ним, Ідоменея соратник одважний,Списа кидком одділявсь од славетного він Менелая,Та повільні у нього були пишногривії коні,Слабший од інших і сам у кінських він був перегонах.
Син же Адмета пізніше од всіх останній з'явився,Ледве свій тягнучи повіз, баских підганяючи коней.Глянув і жалем пройнявсь прудконогий Ахілл богосвітлий,Став між аргеями він і слово промовив крилате:«Кращий їздець - останнім славетних привів своїх коней!Все ж таки гідний того він, щоб дати йому нагородуДругу. А першу нехай Діомед, син Тідеїв, одержить».Мовив він так, і ахеї усі його слово схвалили.Дав би коня він Евмелові, як ухвалили ахеї,Та Антілох тоді, Нестора парость, великий душею,Встав і Ахіллу промовив Пелідові слово правдиве:«Тяжко, Ахілле, мене ти образиш, коли доконаєшСлова свого. Відбираєш ти в мене мою нагороду,Зваживши на перепону, що повіз затримала й конейСлавному їх вожаєві. Та чом же, проте, до безсмертнихВін не моливсь? Не прийшов-бо тоді до мети він останнім.А як його тобі шкода й він любий тобі, то багатоЗолота й міді в наметі твоїм, багато є й конейОднокопитих у тебе, й овець у кошарі, й невільниць.Вибери щось і дай навіть кращу йому нагороду,Потім чи зараз, і тільки похвалять тебе всі ахеї.Цеї ж бо я не віддам. Хто б із воїв схотів її мати,Спробує хай позмагатись зі мною в бою рукопашнім!»Мовив він так. Усміхнувсь прудконогий Ахілл богосвітлий,На Антілоха милуючись, - був то друг його любий.Відповідаючи, мовив до нього він слово крилате:«Кажеш ти, мій Антілоху, щоб іншу Евмелові в доміЯ пошукав нагороду, - як хочеш ти, так і вчиню я.Дам йому панцир, у битві здобутий від Астеропея,Мідний увесь, ще й блискучим навколо оздоблений скраюОловом. Буде це шани великої гідний дарунок».Мовив він так і панцир сюди принести свого другаАвтомедонта послав. Той пішов і приніс із наметуПанцир і в руки Евмелові дав. Той прийняв його радо.
З серцем, повним гіркоти, підвівсь Менелай тоді з місця,На Антілоха розгніваний дуже. Окличник негайноБерло подав йому в руки і всіх до мовчання закликавВоїв ахейських. І муж богорівний почав говорити:«Був ти тямущий раніш, Антілоху, а що наробив ти!Доблесть мою ти зганьбив, ти затримав баских моїх коней,Власних погнавши вперед, хоч слабкіші вони набагато.Вас закликаю, аргеїв вожді і порадники люду!Нас між собою по правді обох розсудіть безсторонньо, -Щоб із аргеїв ніхто не мовив мені міднозбройних:«Тільки обманом здолав Менелай Антілоха в змаганні,Взяв в нагороду коня лиш тому, що більшу мав силуЙ гідність, хоч коні у нього і слабші були набагато».Хочете - сам розсуджу я, й ніхто із данаїв, я певен,Не докорить мені: присуд мій буде цілком справедливий.Ближче сюди підійди, Антілоху, стань, паростку Зевсів,Тут, перед кіньми і повозом, як то за звичаєм личить,В руки хвиський узявши батіг свій, що ним поганяєш,Коней торкни і клянися землі потрясателем вічним,Що не навмисно мій повіз затримав ти підступом хитрим».Відповідаючи, мовив йому Антілох тямовитий:«О заспокойсь, володарю, молодший-бо я набагато,Ти ж, Менелаю, й роками, і доблестю старший за мене.Знаєш ти й сам, як в захопленні молодь заноситься часом.Прагнення буйні у неї, а розум її нерозважний.Стримай же серце своє. Віддаю тобі сам кобилицю,Що в нагороду здобув. А бажав би із мого ти домуБільше щось мати, то краще волів би я, паростку Зевсів,Все тобі дати, ніж випасти з серця твойого назавждиІ нечестивцем назавжди лишитись в очах у безсмертних».Мовивши так, взяв коня за повіддя син Нестора славнийТа передав Менелаєві, й серце у того зраділо,Наче ранковими росами вмите колосся зернистеНа половіючій ниві, що збіжжям наїжилось густо.Так же і серце у грудях твоїх, Менелаю, зраділо.
До Антілоха звернувся Атрід із словом крилатим:«Нині я сам, Антілоху, тобі уступаю, хоч дужеГнівавсь на тебе. Ніколи ти досі не був нерозважнимЧи легкодумним. Лиш юність сьогодні твій розум здолала.Остерігайся ж надалі обманювать кращих за тебе!Переконав би не так мене скоро хтось інший з ахеїв.Ти ж задля мене багато зазнав, потрудився багато,Разом з тобою й твій батько славетний і брат благородний.Тим-то й зроблю, як ти просиш, і дам тобі я кобилицю,Хоч і належну по праву мені, щоб знали всі інші,Що не злостивий вдачею я і не високодумний».Мовивши так, Антілоху візничому дав НоемонуТу одвести кобилицю, собі взяв казан він блискучий;
А Меріон, що четвертим прийшов, два одержав талантиЗолота. П'ята лишалася ще нічия нагорода -Дзбан двоєручний. Ахілл його Нестору в руки старомуДав, через збори аргеїв пронісши, і мовив до нього:
«На ось, візьми собі, старче, - хай буде тобі цей дарунокВ пам'ять про похорон тіла Патрокла. Його не побачишТи уже серед аргеїв. Даю тобі цю нагородуПоза змаганням. Не будеш ні битися ти навкулачки,Ані боротись, ні кидати списа, ні бігти невтомноНа перегонах: важка-бо старість тебе пригнітила».Мовивши так, він вручив подарунок. Той взяв його радоІ, до Ахілла звертаючись, слово промовив крилате:«Любий мій сину, отут говорив ти цілком справедливо.В м'язах у мене вже сила не та, неміцні мої ноги,Руки у плечах ходять зі скрипом, не так, як раніше.От якби юністю й силою цвів я такою, як в давнійЧас, коли славні епеї ховали в Бупрасії тілоАмарінкея-вождя і діти державця змагались.Тож не було мені рівного ні між одважних епеїв,Ні між пілоських бійців, ні між духом стійких етоліян.Я навкулачки побив Клітомеда, сина Енопа;Легко здолав і Анкея з Плеврона, що вийшов боротись;Далі, Іфікла, славетного в бігові, теж перегнав я,А у метанні списів переміг Полідора й Філея.Акторіони, проте, на конях мене обігнали,Кількістю взявши лише у заздрій жазі перемоги,Бо щонайвищі за це лишалися ще нагороди.Двоє було їх, близнят, - з них один керував лише кіньми,Кіньми лише керував, батогом їх постьобував другий.От який був я колись. А нині нехай вже молодшіЗа нагороди змагаються. Я ж підкоритись нужденнійСтарості мушу, хоч гордо пишався колись між героїв.Та продовжуй, Ахілле, змагання на честь твого друга.Я твій дарунок приймаю охоче і серцем радію,Що не забув ти про мене, мою ти любов пам'ятаєшІ вшанував мене-гідною шаною серед ахеїв.Хай же за все це боги подадуть тобі ласку жадану!»Мовив він так. Дослухавши слово Неліда похвальне,Рушив до місця свойого Ахілл між рядами ахеїв.
Тут за важку навкулачки борню він поклав нагороди -Вивів на збори й припнув до стовпа шестирічну мулицю,Що, терпелива й уперта, до запрягу ще не давалась.А переможений мав одержати келих дводонний.Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:«Сину Атреїв і всі в наголінниках мідних ахеї!Найсміливіших мужів викликаємо двох - навкулачкиБитись за цю нагороду. І той, кому Феб дальносяжнийДасть перемогу (і згодні усі із цим будуть ахеї),Хай до намету свойого веде терпеливу мулицю.А переможений хай собі візьме цей келих дводонний».
Мовив він так. І підвівсь тоді велетень, воїн могутній,Син Панопея Епей, умілий в бою навкулачки.Він терпеливу мулицю за гриву схопив і промовив:«Ну-бо, підходь, хто хотів би хоч келих придбати дводонний!Тож не здобуде мулиці, я певен того, із ахеївЖоден, мене навкулачки здолавши, бо я тут найдужчий!Хоч поступаюсь в бою, - чи не досить? Адже неможливоВ кожному ділі майстерним однаково мужеві бути.От що скажу я тепер, і слова мої збудуться справді:Шкіру на ньому порву і геть розтрощу його кості;Ті, хто ховать його має, збирайтесь сюди й зачекайте -Труп заберете, коли мої руки його подолають».Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо.Врешті підвівся єдиний лише Евріал богорівний,Талайоніда могутнього син, владаря Мекістея.В Фіви прибувши колись, де ігри ішли похоронніВ пам'ять Едіпа померлого, всіх переміг він кадмеїв.Списом славетний Тідід супроводив його в тім змаганні,Дух бадьорив йому словом, бажаючи щиро звитяги.Спершу він пояс йому пов'язав охоронний, потомуРемені дав йому, скроєні з шкури вола польового.Підперезавшись, бійці на середину вийшли обидваІ, замахнувшись руками потужними, враз один з однимЛюто зчепились, лиш руки важкі замелькали в повітрі,Щелепів скрегіт страшенний лунав, з їх тіл ручаямиПіт опливав. Коли раптом Епей налетів богосвітлий,Вдарив в щоку Евріала, як той озирнувсь. І не встоявВін на ногах - цілим тілом лиснючим умить надломився.Наче з поривом Бореєвим з моря виплигує рибаВ трави на березі, темна ж і там покрива її хвиля, -Так Евріал від удару підскочив. Його підхопивши,Великодушний підтримав Епей. В оточенні друзів,Що повели Евріала, він ледь волочив свої ноги,Згустками крові плював, голова йому набік звисала.Поміж своїми його, непритомного зовсім, поклалиІ, повернувшись на збори, одержали келих дводонний.
Третю данаям тоді Ахілл показав нагороду,За велетрудне змагання в завзятій борні призначивши:Для переможця - великий триніг, щоб на вогнищі ставить, -Аж у дванадцять биків той триніг оцінили ахеї;А переможений мав одержати жінку, майстринюВ різних роботах, - її у чотири бики оцінили.Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:«Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!»Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,Встав Одіссей велемудрий, на хитрощі всякі умілий.Підперезавшись, вони на середину вийшли обидваІ, один одного міцно руками схопивши, сплелися,Наче ті крокви, що ними високого дому будовуТесля скріпляє славетний на захист од буйного вітру.В дужих обіймах напружених рук безнастанно тріщалиСпини могутні в обох, і піт заливав їх струмками.Смуги криваво-червоні у них на боках і на плечахПонабігали одна при одній, а вони все боролись,Прагнучи перемогти і триніг той коштовний здобути.Ні Одіссей на землю не міг повалити Еанта,Ані Еант подолати не міг Одіссеєву силу.Тож надокучило це в наголінниках мідних ахеям,І Одіссеєві мовив Еант Теламоній великий:«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!Ти підніми, чи тебе підніму я. Все ж інше - від Зевса!»Мовив він так і підняв. Одіссей, не забувши про підступ,Ззаду ударив його в підколінок і м'язи розслабив.Навзнак звалився Еант; Одіссей же до нього на грудиТакож упав. Дивились лише й дивувалися люди.Хтів і Еанта незламний піднять Одіссей богосвітлий,Та не здолав, тільки трошечки зрушив його над землеюЙ ногу підставив йому. Упали на землю обидваПоряд один біля одного й пилом тіла забруднили.Скочили б зразу вони і втретє боротися стали б,Та підвівся Ахілл і такими їх стримав словами:«Годі змагатися вам! Не трудіть свої сили так тяжко!Перемогли ви обидва, й однакова вам нагорода.Тож одійдіть, щоб і інші могли позмагатись ахеї».Мовив він так, і послухали мови тієї обидва,І відійшли, й, обтрусивши весь пил, одягнули хітони.
А Пелеїд бігунам швидконогим поклав нагороди:Ковану з срібла кратеру велику, що шість уміщалаМір, і красою рівної їй не було ще на світі, -Так сідонські митці чудово її змайстрували,А фінікійські мужі повезли через море імлисте,В гавань зайшли і Тоантові тут віддали в подарунок.Син же Язона Евней Патроклові дав ту кратеруВикупом за Лікаона, славетного сина Пріама.Нині поставив Ахілл як першу її нагородуМужу, що вийде найшвидшим у гонах на честь його друга.Другому - рослий, годований бик в нагороду мав бути,
В дар же останньому - золота визначив він півталанта.Став між аргеїв Ахілл і слово таке до них мовив:«Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!»Мовив він так, і Еант, син Ойлеїв, підвівсь, прудконогий,Встав Одіссей велемудрий і Нестора, віком старого,Син Антілох, що молодь усю подолав бистротою.Стали всі поряд. Мету показав їм Ахілл богорівний.Кинулись бігти вони. Попереду всіх опинивсяЗразу ж Еант, а за ним Одіссей поспішав богосвітлийЗовсім близенько, як ткаля ставна тримає мотушкуПеред грудьми, руками її притягнувши, тоді якНить крізь основу вона пропускає, тримаючи близькоПеред грудьми, - Одіссей за Еантом летів так же близько,В слід попадаючи швидше, ніж курява з нього здіймалась.Біг так за ним Одіссей богосвітлий і дихав жагучеНад головою його. Гукали навколо ахеї,Бачачи рвійність таку, й бадьорили його до звитяги.А як кінчалися гони, звернувсь Одіссей богосвітлийДо ясноокої діви Афіни у серці своєму:«Зглянься, богине, і доброю будь помічницею в гонах!»Мовив він так із благанням, і вчула Паллада Афіна, -Легкість дала і рукам, і ногам, і цілому тілу.Вже добігали вони, і близько була нагорода,Раптом Еант послизнувсь, - перешкоду вчинила Афіна! -Він на лайно наступив, що ревучі бики залишили,В пам'ять Патрокла Ахіллом зарізані, бистрим на ноги.В ніздрі Еанту і в рот лайно натовклося бичаче.Отже, кратеру незламний здобув Одіссей богосвітлий,Першим прибігши, бика ж одержав Еант світлосяйний.Встав він, руками за роги бика ухопив польового,Виплюнув з рота лайно і так до аргеїв промовив:«Горе! Та сама, мабуть, мені сплутала ноги богиня,Що Одіссея, як мати, давно береже й доглядає!»Мовив він так, і на вигляд його всі навкруг засміялись.А Антілох, здобувши останню лише нагородуІ усміхаючись, слово таке до аргеїв промовив:«Знаєте, друзі, й самі ви те, що вам зараз скажу я.Старших роками людей і понині шанують безсмертні.Не набагато Еант, але трохи старіший за мене,Цей же - із давнього роду, з давніше народжених смертних.Тож Одіссей ще, як кажуть, бадьорий старий, і ахеям,Крім лиш Ахілла, у швидкості з ним змагатися важко».Мовив він так в похвалу прудконогому сину Пелея.Відповідаючи, так Ахілл йому тут же промовив:«Без нагороди хвала не лишиться твоя, Антілоху,Щирого золота нині ж додам я тобі півталанта».Мовлячи так, дав дарунок йому, - й той прийняв його радо.
Виніс тоді син Пелеїв Ахілл довготінного списаІ перед зборами поряд поклав із щитом і шоломом -Всю Сарпедонову зброю, зняту із нього Патроклом.Став між аргеїв тоді і слово таке до них мовив:«Найкмітливіших мужів викликаємо двох - всеоружно,З гострою міддю в руках, що тіло навиліт проймає,Вийти і перед всіма у збройне вступити змагання.Хто супротивнику перший прекрасного тіла торкнеться,Списом крізь лати пройме і чорної крові наточить, -Срібноцвяхований дам я тому цей чудовий фракійськийМеч в нагороду, що зняв я в бою його з Астеропея.А Сарпедонову зброю поділять нехай між собою.Щедрою учтою потім в наметах обох почастуємо».Мовив він так, і підвівся великий Еант Теламоній,Зразу ж підвівся за ним Діомед, син Тідеїв могутній.А як між воїв своїх озброївся осторонь кожен,То на середину вийшли обидва, готові до бою,Зиркнувши грізно очима, і жахом окрились ахеї.Так один з одним вони, наступаючи, близько зійшлися.Кидались тричі у бій, і тричі списами стикались.Перший Еант своїм ратищем довгим пробив ДіомедівКруглий щит, не досяг, проте, тіла: спинив його панцир.Син же Тідеїв над верхом щита велетенського ціливСписа блискучого вістрям Еантові прямо у шию.Та, боячись за Еанта, притьмом зажадали ахеїБій припинить, нагороду ж порівну обом поділити.Але Ахілл Діомедові меч той віддав величезнийРазом із піхвами й ременем, скроєним з гарної шкіри.
Потім приніс Пелеїд виливаний диск із заліза, -Кидала ним ще колись Етіонова сила могутня.Та, убивши його, прудконогий Ахілл богосвітлийНа кораблі своїм диск той із іншими скарбами вивіз.Став між аргеїв Ахілл і таке до них вимовив слово:«Встаньте, хто хоче також і цю нагороду здобути!В круговороті часу не витратить він за п'ять роківЦього заліза, хоча б і найдалі лежало родючеПоле його. Не схоче пастух чи орач по залізоВ місто далеке ходити, бо знайде його й біля себе».Мовив він так, і встав Поліпет, нездоланний у битвах,І Леонтея звелась богорівного сила велика,Встав і Еант Теламоній і разом Епей богосвітлий.Стали вони у рядок, і перший Епей богосвітлийЗ розмаху кинув той диск, і усі засміялись ахеї.Другим той диск Леонтей, Ареєва парость, закинув.Третій рукою могутньою син Теламона великийКинув Еант його, й диск той попереду всіх опинився.Потім той диск запустив Поліпет, нездоланний у битвах,Наче пастух свою палицю з розмаху кидає в полі,Й над чередою корів крутіжем вона вдаль пролітає, -Так він далеко закинув, і в захваті всі закричали.Товариші Поліпета могутнього з місць підвелисяЙ до кораблів глибодонних йому понесли нагороду.
Потім для лучників виніс Ахілл темно-синє залізо -Десять двогострих сокир та десять іще однолезих.І з корабля темноносого щоглу високу поставивВін у пісок одцаля й полохливу до щогли голубкуНа мотузочку тонкім прив'язав за ніжку, звелівшиВ неї стріляти. «Хто вцілить у цю полохливу голубку,Десять двогострих сокир понесе із собою додому.Хто ж в мотузок попаде, а в пташку саму не потрапить,Той, як слабкіший стрілець, одержить лише однолезі».Мовив він так. Підвелась тоді сила володаря Тевкра,Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.В мідний шолом повкидали вони жеребки і струснули, -Перший був Тевкрові постріл. Лук туго напнувши, стрілу вінЗ силою кинув, але дальносяжцю не дав обіцянкиВ дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.В пташку не вцілив він. Феб-Аполлон відмовив у цьому.Втрапив лише в мотузочок, що зв'язував ніжку пташину,І перерізав стрілою він гострою той мотузочок.Пурхнула в небо голубка, й відрізаний край мотузочкаЗвис до землі, і голосно всі дивувались ахеї.Вибіг тоді Меріон, і з Тевкрових рук тої ж митіВихопив лук, і стрілу приладнав, що тримав наготові.Він дальносяжцю тоді Аполлонові дав обіцянкуВ дар із ягнят первородних йому принести гекатомбу.В небі під хмарами він полохливу побачив голубкуІ на льоту під крило її гострою ранив стрілою,Й, наскрізь пройнявши голубку, у землю стріла уп'ялася,Впавши до ніг Меріонові. Пташка ж поранена з небаПрямо на щоглу човна темноносого тихо спустилась,Набік схилилась їй шийка і крила повисли безсило.Дух же легкий відлетів з її тільця, й на землю далекоВпала вона. Дивилися люди усі й дивувались.Десять двогострих сокир Меріон в нагороду одержав,Тевкр однолезих десяток поніс до човнів крутобоких.
Спис довготінний приніс Пелеїд і котел міднокутий,Ще не задимлений, вартий вола, весь у квітах різьблених,І перед зборами склав. І списники вийшли змагатись:Перший Атрід Агамемнон підвівсь тоді широковладний,Встав Меріон з ним, супутник досвідчений Ідоменея.Так до них мовив тоді прудконогий Ахілл богосвітлий:«Знаємо, сину Атреїв, що ти перевищуєш іншихСилою й вмінням далеко закинути спис довготінний.Отже, бери нагороду оцю й до човнів крутобокихЗ нею іди. Меріонові ж списа дамо в нагороду,Якщо на те твоя згода, а я саме так уважав би».Мовив він так, і погодивсь володар мужів Агамемнон.Мідного списа він дав Меріонові. Син же АтреївВіснику в руки Талтібію славну віддав нагороду.