Ігри скінчились, і всі порозходились люди ахейськіПо кораблях своїх бистрих, бажаючи швидше вечеріЙ сну зажити солодкого. Тільки Ахілл свого другаЗгадував любого й плакав, і сон, що усіх підкоряє,Не подолав його, все він на ложі своєму метавсяЙ журно спогадував силу могутню і мужність Патрокла,Скільки удвох пережить довелось їм і лиха зазнатиВ битвах тяжких з ворогами і в хвилях бурхливого моря.Все це спогадував він, рясні проливаючи сльози,Лежачи то на боку, то навзнак, то ницьма раптовоПеревертаючись. То він, з постелі своєї схопившись,Берегом моря блукав у нестямі. Отам і світанняСкоро застало його, осяваючи й море, і землю.Швидко тоді в колісницю баских він запріг своїх конейІ, прив'язавши іззаду до повоза Гектора тіло,Тричі його по землі волочив круг могили Патрокла,Потім ішов спочивать до намету, а труп залишавсяВ поросі ниць розпростертим. Та з жалю до славного мужаФеб-Аполлон захищав його тіло від всяких пошкодженьНавіть по смерті. Егідою вкрив він йому золотоюПостать усю, щоб, волочачи тіло, його не калічить.Так-то над Гектором він богосвітлим у гніві глумився.
З жалем богове на це дивилися вічноблаженніЙ тіло те викрасти світлого дуже просили дозорця.Всім було рішення це до вподоби, крім Гери-владарки,Крім Посейдона і крім ясноокої діви Афіни.Як і раніше, ненависний був Іліон їм священний,Старець Пріам і троянський народ за вину Александра:Він образив богинь, що до нього прийшли в загороду,Кращою визнавши ту, яка згубну дала йому втіху.
А як світання зоря на дванадцятий день заясніла,Феб-Аполлон, до безсмертних звертаючись, так до них мовив:«Немилосердні, жорстокі боги! Чи не вам на пошануСпалював Гектор стегна биків і козлів бездоганних?Нині ж не хочете й мертвого тіла його врятувати,Бачить його не даєте дружині, матері й сину,Батьку Пріамові й людям, які б на вогні попалилиТіло його і належною шаною прах вшанували.Волите завжди зловмисному ви помагати Ахіллу,Мужеві, що справедливості в серці і щирого в грудяхРозуму в нього немає. Він схожий на дикого лева,Що лиш на поклик могутньої сили й зухвалого духуНапади чинить на людські стада, щоб поживу здобути.Так же утратив Ахілл милосердя та навіть і сором(Той, що і користі людям, і шкоди приносить багато).Часом буває, що серцю близького втрачає людина -Любого сина свого чи єдиноутробного брата,Все ж, наридавшись удосталь, втамовує врешті скорботу:Серцем-бо надто терплячим Мойри людей наділили.Цей же, з грудей богосвітлого Гектора подих віднявши,Кіньми навколо могили волочить убитого тілоДруга свого, та ні слави, ні користі тим не здобуде,Гнівний лиш осуд людський, хоч себе він і доблестю вславив.В несамовитій злобі оскверняє він прах безчуттєвий».
В відповідь гнівно Гера промовила білораменна:«Може, так і було б, як ти слушно сказав, Срібнолукий,В разі б Ахілла однаково й Гектора ви шанували.Гектор-бо смертний, з жіночих грудей молоком годувався;Син же богині - Ахілл, сама я Фетіду зростила,І згодувала, і заміж її віддала за Пелея,Мужа, якого серцем безсмертні боги полюбили.Всі ви, богове, були на весіллі, і сам ти на учтіБув із формінгою, друже негідних, як завжди, підступний!»
Відповідаючи, мовив до неї Зевс хмаровладний:«Геро, на вічних богів ти розсердилась зовсім даремно.Шана обом не однакова буде. Але ж бо і ГекторБув серед смертних синів Іліона богам найлюбіший,Теж і мені, - пам'ятав увесь час про дари, мені любі,І не лишавсь мій ніколи вівтар без жертовної учти,Без узливань і без диму, що ними шанують нас люди.Про викрадання не думаймо, - Гектора мужнього тілоВзяти не випаде потайки нам від Ахілла, якогоМати і днями й ночами пильнує його невідлучно.Хай-но з богів хто-небудь покличе до мене Фетіду, -Дам їй пораду розумну, щоб серце Ахілла схилилаВзяти дари від Пріама і Гектора тіло віддати».
Мовив він так, і з верховин знялась вихронога ІрідаІ посередині прямо між Самом та Імбром скелястимВ чорнії кинулась хвилі, аж моря глибінь застогнала.Миттю в безодню поринула, наче грузило свинцеве,Що, до розложистих рогів вола польового припнуте,Тягне донизу гачок на загибель зажерливим рибам.Там, у глибокій печері, застала Фетіду. НавколоНімфи її оточили морські. Рясні проливалаСльози над долею сина вона бездоганного: мав-боВ Трої родючій загинути він од вітчизни далеко.Близько прийшовши, промовила так бистронога Іріда:«Встань-бо, Фетідо! Зевс тебе кличе незмінно премудрий!»В відповідь мовила їй сріблонога богиня Фетіда:«Що мені має безсмертних владар наказати? СоромлюсьЗ горем моїм невимовним на зборах богів я з'явитись.Все ж, я іду, - не марне те слово, яке він промовить».Мовивши так, одягла покривало в богинях пресвітлаЧорно-сталеве, - одіння темнішого вже й не буває, -І подалася у путь. Бистронога як вітер ІрідаЙшла попереду, й морська розступалася хлань перед ними.
Вийшли на берег вони і в небо високе майнули.Широколунного Зевса побачили там серед колаЗібраних разом блаженних богів, одвічно живущих.Встала Афіна, й при Зевсу-батькові сіла Фетіда.Гера, богиню вітаючи, тут золотий подала їйКелих з іскристим питвом, і, випивши, та повернула.Батько богів і людей до неї почав говорити:«От на Олімп ти прийшла, хоч зажурена дуже, Фетідо!Смуток у тебе в душі невимовний, - і сам я це знаю.Та скажу тобі щиро, навіщо тебе я покликав.Дев'ять вже днів між безсмертних триває страшна суперечка,Гектором вбитим спричинена й городоборцем Ахіллом.Тіло те викрасти світлого всі вони просять дозорця.Я ж бо славу і тут Ахіллові хочу віддати,Щоб і надалі твою любов зберегти і повагу.В військо іди й свому синові волю мою перекажеш:Гнівні на нього, скажи, всі боги, і найбільше з безсмертнихСам я розгніваний тим, що, шаліючи серцем, тримаєГектора він, не пускаючи від кораблів крутобоких.Якщо боїться мене, хай Гектора тіло поверне.Сам до Пріама, великого серцем, Іріду пошлю я -Викуп за сина нехай до човнів принесе він ахейських,Хай подарунки Ахіллові дасть, щоб його вдовольнити».
Мовив він так. Не противилась тут сріблонога Фетіда,Кинулась швидко на землю вона із висот олімпійськихІ у синівський намет увійшла. Там у тузі скорботнійСина застала свого. А навкруг клопотались ретельноТовариші його любі, готуючи спішно сніданок,І барана густорунного різали вже у наметі.Мати поважна сиділа біля свого рідного сина,Гладила ніжно рукою й, озвавшись, йому говорила:«Люба дитино! Навіщо й досі в журбі та печаліКраєш ти серце собі, забуваючи навіть про їжуЙ ложе своє? Чи не краще б тобі із жоною в любовнихЛасках з'єднатись? Недовго-бо в мене ти житимеш, зовсімБлизько стоїть уже смерть і доля твоя нездоланна.Слухай же швидше мене, я до тебе із вістю од Зевса.Гнівні на тебе, він мовить, боги, а найбільше з безсмертних
Сам він розгніваний тим, що, шаліючи серцем, тримаєшГектора ти, не пускаючи від кораблів крутобоких.Отже, віддай його тіло, прийнявши за мертвого викуп».Відповідаючи, мовив до неї Ахілл прудконогий:«Хай так і буде! Хто з викупом прийде, той мертвого візьме,Раз уже сам Олімпієць рішуче того вимагає».Стоячи під кораблями ахейськими, мати із синомДовго крилатими так одне з одним мінялись словами.
Зевс же тим часом Іріду послав до священної Трої:«Швидше, Ірідо, лети! Поспіши від осель олімпійськихДо Іліона, великому духом Пріамові скажеш -Викуп за сина нехай до човнів принесе він ахейських,Хай подарунки Ахіллові дасть, щоб його вдовольнили.Тільки один хай іде, щоб ніхто із троян не ішов з ним!Хай лиш окличника візьме з собою, старішого віком,Правити мулами в повозі міцноколіснім і в ТроюТіло мерця привезти, що Ахілл його вбив богосвітлий.Смерті нехай не боїться і страхом душі не тривожить.Провідником у путі йому світлий ітиме дозорець -Він проведе його скрізь і виведе аж до Ахілла.А допровадить його до намету Ахілла, то смертіТой не завдасть йому, й іншим Пріама убить не дозволить.Бо не безумний Ахілл, не безсовісний, не безрозсудний, -Зглянеться він і того, хто ревно благав, пожаліє».
Мовив він так. Іріда, як вихор, із вістю помчала,В дім до Пріама ввійшла вона й плач там застала й ридання.Діти сиділи в журбі серед двору круг батька старого,Слізьми свою окропляючи одіж, а батько між ними,В плащ свій закутавшись щільно, лежав, і густо покритаДужа потилиця й вся була голова у старогоПилом, що, в бруді валяючись, сам назбирав він на себе;Плакали й доньки його із невістками разом у доміІ поминали хоробрих бійців багатьох, що, рукамиДужих аргеїв повбивані, душі свої загубили.Перед Пріамом спинившись, провісниця Зевсова стихаЗаговорила, і раптом обняв йому трепет коліна.«Серцем дерзай, Дарданіде Пріаме, нічого не бійся!Я не з лихою вістю приходжу до тебе сьогодні:Добру пораду несу я, - великого вісниця Зевса.Він і здаля тобою піклується й серцем жаліє.Каже Кронід богосвітлого Гектора викупить тіло,Давши Ахіллові гойні дари, щоб його вдовольнити.Йди лиш один, щоб ніхто із троян не ішов за тобою.Візьмеш окличника тільки з собою, старішого віком,Править хай мулами в повозі міцноколіснім і в ТроюТіло мерця привезе, що Ахілл його вбив богосвітлий.Смерті не треба боятись і страхом тривожити душу,Провідником у путі тобі світлий ітиме дозорець -Він проведе тебе скрізь і виведе аж до Ахілла.А допровадить тебе до намету Ахілла, то смертіТой не завдасть тобі й іншим убити тебе не дозволить:Бо не безумний Ахілл, не безсовісний, не безрозсудний, -Зглянеться він і того, хто ревно благав, пожаліє».Мовивши так, відлетіла відціль бистронога Іріда.
Він же синам своїм мулів звелів запрягати у повізМіцноколісний, ще й кузова зверху над ним приладнати.Сам же униз, у комору, зійшов із високим склепінням,З кедра пахучого зроблену й скарбу всілякого повну.Тут він Гекубу покликав, дружину свою, і промовив:«Люба! Приходила вісниця Зевсова щойно з Олімпу,Викуп за сина велить до човнів принести він ахейськихТа подарунки Ахіллові дать, щоб його вдовольнити.Та по правді скажи мені, як тобі все це здається?Страшно-бо й сила моя, і дух мій мене пориваютьЙти до човнів, де стоять своїм станом широким ахеї».Мовив він так, а дружина, вмиваючись слізьми, сказала:«Горенько! Де-бо твій розум, що ним ти славен був досіСеред чужинців і люду того, над яким владарюєш?Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейськихСам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славнихЗброї позбавив! Мабуть, і серце у тебе залізне.Дійдеш до нього, й на власні лиш очі тебе він побачить,Не пожаліє тебе віроломний цей муж кровожерний,Не посоромиться. Краще поплачмо від сина далеко,В наших покоях. Таку від народження Доля могутняВипряла нитку йому, ще коли я його породила, -Бути від рідних далеко, поживою псам бистроногимБіля жорстокого мужа. Коли б я у нього печінкуВирвати й з'їсти могла! Тоді б не лишивсь без відомстиСин мій! Не як боягуз поліг у бою він завзятім,А, захищавши троян і троянських жінок повногрудихВід ворогів, - він ні страху не знав, ні про втечу не думав».
Відповідаючи, мовив їй старець Пріам боговидий:«Ні, проти волі мене не затримуй! Не будь в моїм доміПтахом зловісним! Мене переумити не сподівайся!Бо якби хтось мені мовив таке із людей земнородних,Хтось з віщунів, ворожбитів, жерців, що на жертвах віщують,Лжею назвали б ми це і од нього б ще більш одвернулись.Нині ж, побачивши сам і почувши безсмертного бога,Йду, бо слово його недаремне. Якщо ж і судилосьНині умерти мені при ахейських човнах міднозбройних,Хай так і буде. Хай вб'є мене зразу ж Ахілл безпощадно,Тільки б обнять мені сина й жадобу ридань вдовольнити!»Мовивши так, одчинив він на скринях оздоблені віка,Вийняв ізвідти дванадцять одінь, надзвичайно красивих,Простих дванадцять плащів і ліжників стільки ж барвистих,Стільки ж ясних покривал і до того - ще стільки ж хітонів.Щирого золота зважив і виніс він десять талантів,Двоє блискучих триногів і гарних котлів аж чотири,Келих ще виніс, коштовність чудову, коли у ФракіїБув він послом, йому подаровану. Не поскупивсяСтарець і не залишив її дома, так прагнув душеюВикупить любого сина. Троян, що до нього зібрались,Вигнав усіх з передсінка й лайливими ганив словами:«Гетьте від мене, погані негідники! Вам ще не доситьВдома плачу, що сюди ви прийшли ще й мені досаждати?Мало того вам, що Зевс покарав мене горем, забравшиКращого сина мого? На собі це зазнаєте скоро.Легше тепер набагато гинути вам од ахеївПісля того, як загинув мій син. Що ж до мене, то краще,Аніж на власні я очі в руїнах побачу розбитеМісто своє, - хай раніше зійду я в оселю Аїда!»Мовив він так, і берлом їх став розганять. Всі розбіглисьВід роз'ярілого старця. А той і синів своїх лаяв,Славного Дія, й Паріса, й ясного, як бог, Агатона,І Паммона, та Антіфона, й Політа, співця голосного,Та Деїфоба, і з ними Гелена, іще й Гіппотея, -Всіх дев'ятьох закликав і наказував їм сивочолий:«Швидше, негідники, діти мої безсоромні! Вже краще бВи біля бистрих човнів полягли всі, а Гектор зостався!О, я нещасний! Навіщо найкращих синів породив яВ Трої розлогій, - а нині нікого мені не лишилось!Богоподібний був Местор у мене, Троїл конеборний,Гектор, що був наче бог серед люду земного й здававсяСином не смертного мужа, а паростю вічного бога.Занапастив їх Арей, а ці ось нікчеми лишились,Ці брехуни й танцюристи, лише в хороводах найкращі,Кіз і ягняток розкрадачі з людських отар і попасищ!Довго ви будете повіз мені споряджати в дорогу?Швидше усе накладайте, бо час уже нам вирушати».Мовив він так. Вони тоді, батьковим злякані криком,Вивезли міцноколісний новісінький повіз для мулів,Гарного виробу, й кузов на ньому як слід закріпили.Букове потім з кілка ярмо відчепили для мулів
З чопом міцним посередині й парою кілець для віжок.Винесли й ремінь для запрягу, ліктів у дев'ять завдовжки.Далі над гладко обтесаним дишлем ярмо приладналиЗ самого переду, й, через занозу кільце пропустивши,Ременем тричі той чоп обмотали навколо, й нарешті,Дишель також обв'язавши, під ремінь кінець підігнули.Із гладкостінної кліті принісши, складали на повізЦінні дарунки - за голову Гектора викуп достойний;Звиклих до запрягу мулів впрягли вони міцнокопитих, -В дар од місян колись їх одержав Пріам староденний.Коней Пріамові тут підвели під ярмо, що для себеЗ гладко обтесаних ясел він сам годував власноручно.
Поки впрягали їх в повіз, у домі високому ждалиСтарець Пріам і окличник, поринувши в думи глибокі.Близько Гекуба до них підійшла із засмученим серцем,Келих з солодким вином тримала вона у правиці,Щоб, узливання вчинивши, в дорогу вони подалися;Стала вона перед кіньми, назвала Пріама й сказала:«На, і Зевсові-батьку вчини узливання, й молися,Щоб від ворожих людей повернутись додому, якщо тиПрагнеш до їх кораблів, хоч я зовсім того не бажаю.Ще помолись чорнохмарному Зевсові, що поглядаєЗ Іди вершин на широкі троянського краю простори,Щоб бистролетного птаха праворуч послав тобі з неба,Віщого птаха, який і самому йому найлюбішийІ найсильніший з птахів, щоб, на власні побачивши очі,Впевнено ти прямував на човни бистрокінних данаїв.А не пошле тобі вісника широколунний Кроніон,Я не наважуся радить тобі відціля із дарамиЙти до аргейських човнів, хоч і дуже того ти хотів би».Відповідаючи, мовив до неї Пріам боговидий:«Не відмовляюся, жінко, послухати доброї ради -Руки здіймати до Зевса корисно, щоб зглянувсь на нас він».Мовивши так, звелів тоді ключниці старець поважнийЧистої злити на руки води йому. Глек із водоюЙ таз мідяний для вмивання внесла йому жінка служебна.Руки умивши свої, він келих прийняв од дружини,Встав серед двору, вчинив узливання і щиро молився,Очі до неба піднісши, і голосно так промовляв він:«Зевсе, наш батьку, володарю Іди, преславний, великий!Дай, щоб ласкаво прийняв мене славний Ахілл, з милосердям,Ще й бистролетного птаха праворуч пошли мені з неба,Віщого птаха, який і самому тобі найлюбішийІ найсильніший з птахів, щоб, на власні побачивши очі,Впевнено я прямував на човни бистрокінних данаїв».
Так він моливсь громовержцю. І вчув його Зевс велемудрий,І надіслав він орла, найпевнішого віщого птаха,Темнопір'ястого звірів ловця, що беркутом зветься.Наче у високоверхих покоях багатого мужаДвері з міцними запорами, саме такими завбільшкиКрила обидва були у орла. Над містом праворучВін пролетів. Цю ознаку побачивши, вельми зраділиЛюди троянські, серця їм у грудях усім звеселились.Став, поспішаючи, старець Пріам на свою колісницюЙ коней мерщій із подвір'я погнав повз лункий передсінок.
Мули тягли ваговитий повіз чотириколісний,Ними тямущий Ідей керував; а позаду їх біглиКоні, що їх батогом підганяючи, їхав поспішноНими по місту Пріам. Проводжать його вийшли всі близькіВ смутку великому, начебто їхав він смерті назустріч.А як, спустившись із міста, дісталися вже на рівнину,До Іліона назад і синове, й зяті його разомВсі повернулись. Самі ж бо від широколунного ЗевсаНе заховались на полі, - побачив він, зглянувсь на старця,І до Гермеса, до любого сина свого, тоді мовив:«Любо, Гермесе, тобі й наймиліше із смертними бутиВ приязні й поміч в біді подавати, кому забажаєш.Йди ж і Пріама проводь до ахейських човнів глибодонних,Так, щоб ніхто із данаїв не бачив його й не помітив,Поки щасливо не дійде він аж до намету Пеліда».
Мовив він так, і послухав тих слів його світлий дозорець.Тої ж хвилини до ніг золоті підв'язав він підошви,Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим -І по воді, й по безкраїх просторах землі - його носять,Жезл захопив, що, як схоче, ним сонну на очі дрімотуЛюдям наводить, заснулого ж може так само збудити.Взявши той жезл, могутній помчав із ним світлий дозорець,Вмить долетів до рівнини троянської й вод ГеллеспонтуЙ біг суходолами, постать прибравши вождевого синаЗ першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих!Ті ж два тим часом минули вже їла велику могилуЙ мулів та коней своїх зупинили, щоб їх напоїтиЗ річки. Вже тіні вечірні на землю лягали навколо.
Раптом Гермеса побачивши перед собою, окличникЗразу помітив його і так до Пріама промовив:«Глянь, Дарданіде, уважніш! Нам діяти треба обачно.Мужа я бачу, - боюсь, чи не ждать нам від нього напасті!Швидше тікаймо на конях, а ні - до колін припадімоЙ ревно благаймо його, щоб мав він до нас милосердя!»Мовив він так, і жахнувся старий, аж серце завмерло,Й стало волосся сторчма на згорбленім тілі старечім,Весь він закляк. Підійшовши до нього, Гермес-доброчинецьСтарця за руки узяв, і розпитувать став, і промовив:«Батьку, куди це ти коней і мулів своїх поганяєшВ ніч божественну оцю, коли смертні усі спочивають?Ти не боїшся ахеїв, що зовсім відціль недалекоДихають сили лихої й ворожої злоби диханням?А як побачив би хто, як у млі бистролетної ночіСтільки скарбів ти везеш, - що б відчув ти тоді своїм серцем?Не молодий-бо ти й сам, ще й старий, хто тебе супроводить, -Як оборонитесь ви, коли хтось нападе на вас перший?Я ж не вчиню тобі жодного лиха і навіть од іншихОборонятиму: схожий на рідного ти мого батька».В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:«Все так направду і є, як кажеш ти, люба дитино!Та із богів свою руку простер уже хтось наді мною,Давши такого, як ти, супутника стріти в дорозіДоброзичливого, гарного й зростом своїм, і на вроду,Мудрого розумом, - видно, в щасливих батьків ти родився».В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:«Так, справедливо усе й до ладу ти, старче, говориш.Ти мені от що скажи, та розказуй одверто і щиро:Чи виправляєш кудись до чужинних людей ти численні,Цінні скарби свої, щоб зберегти їх для тебе, напевне,Чи залишити готові усі Іліон ви священний,Страхом охоплені? Найсміливіший у війську загинув,Син твій! Нічим же не гірший в бою він за воїв ахейських».В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:«Хто ж бо ти сам, мій найкращий? В яких ти батьків народився?Як же ти гарно про сина мого безталанного мовиш».В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:«Хочеш ти, видно, про Гектара, старче, мене розпитати.Часто в боях, де слави мужі набувають, на власніОчі я бачив його, навіть в день той, коли, одігнавшиДо кораблів, побивав аргеїв він гострою міддю.Стоячи здалеку, ми дивувалися. Битися з вамиЗабороняв нам Ахілл, що на сина Атрея був гнівний.Сам я - товариш його, на однім кораблі з ним прибулий.Із мірмідонян я родом, мій батько - славетний Поліктор,Муж він заможний, роками такий же, як ти, староденний.Шестеро дома лишилось синів його, я ж оце сьомий.Випав мені жеребок - Ахілла сюди проводжати.Від кораблів оце я прийшов на рівнину. З світаннямМають із боєм на місто іти бистроокі ахеї.
Вже надокучило тут їм без діла сидіти, й не можутьСтримати їх поривання до бою державці ахейські».В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:«Якщо ти справді товариш Ахілла, сина Пелея,То я благаю тебе, розкажи мені щиро всю правду.Чи біля бистрих човнів лежить іще син мій, чи кинувПсам на поталу Ахілл його, геть на шматки порубавши?»В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:«Старче, ні пси, ані хижі птахи його ще не терзали,Він у наметі Ахілловім, перед човном його бистрим,Все ще лежить. Дванадцять минуло вже днів, але й досіТіло його не гниє, не їдять його трупа жадливоЧерви, що воїв тіла, полеглих в бою, пожирають.Правда, щодня, ледве рання засяє зоря богосвітла,Труп він волочить нещадно круг гробу коханого друга,Але йому це не шкодить. Ти б, глянувши, й сам здивувався:Він як росою омитий лежить, ні краплиночки крові,Ані пляминки на ньому, - всі загоїлись рани,Що завдали йому гострої міді численні удари.Так-то піклуються сином твоїм безпечальні богове,Навіть і мертвим, - мабуть, усім серцем вони його люблять».
Мовив він так, і старець зрадів, і до нього промовив:«О, як то добре, дитино, приносити жертви належніВічним богам. Тож і син мій, коли іще був він у мене,Не забував у господі богів, що живуть на Олімпі, -Тим-то вони і по смертному часі його спогадали.Ти ж у дарунок прийми од мене цей келих чудовий,Стань біля мене й під захистом вічних богів олімпійськихСам проведи до намету славетного сина Пелея».В відповідь мовив на це проводар йому, світлий дозорець:«Юного, старче, мене спокушаєш, та марно схиляєшПоза Ахіллом коштовні дарунки від тебе прийняти.Цілим-бо серцем своїм і соромлюся я, і боюсяВ чімсь обмануть його, щоб не зазнать за це лиха пізніше!А провожать тебе я хоч до славного Аргоса радий,Охоронять на швидких кораблях і шляхах сухопутних.Хто б на такого не зважив супутця й напав би на тебе».
І Мовив слова ці Гермес-доброчинець і скочив на повіз,В руки могутні мерщій ухопив батога він і віжкиІ надихнув незвичайної прудкості коням і мулам.Швидко домчали до валу навкруг кораблів і до рову,Де перед тим вартові готували ахеям вечерю.Сон на сторожу пролив проводар тоді, світлий дозорець,Всіх він приспав і, відсунувши засуви й браму розкривши,Старця Пріама завів і його колісницю з дарами.От до високого врешті вони добулися наметуСина Пелея, - його мірмідонці йому збудували,В лісі ялин нарубавши, а зверху поклали покрівлюІз очерету пухнастого, в луках його назбиравши.Опорядили вождеві й подвір'я навколо намету,Тином обвівши густим. Замикалася брама єдинимЗасувом, теж ялиновим, важенним таким, що ахейськихТроє мужів засували його й відмикали ще троєІнших мужів. Ахілл же і сам його міг засувати.Браму оцю відчинив перед старцем Гермес-доброчинець,Славні дарунки завіз прудконогому сину Пелея,
Із колісниці на землю зійшов і до старця промовив:«Старче мій, бог я безсмертний, Гермес - я до тебе з ОлімпуПосланий, - батько звелів мені бути твоїм провожатим.Та вже й вертатися час. Потрапляти на очі АхіллуЯ б не хотів. Безсмертному богові все ж непристойноПеред всіма так одверто у смертних приймати гостину.Ти ж до намету ввійди і, коліна обнявши Пеліда,Батька ім'ям, пишнокосої матері й любого синаЩиро благай його, поки дух йому в грудях зворушиш».Мовивши так, Гермес до Олімпу високого швидкоЗлинув. На землю тоді Пріам з колісниці зіскочивІ, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрихКоней і мулів стеріг, подався їздець староденнийПрямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.
Там він застав його й друзів, що одаль сиділи. Лиш двоє -Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, -Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він -їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілуватиРуки страшні, що в нього численних синів повбивали.Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовшиВ дім до мужа багатого, подив усіх викликає,Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:«Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняютьУтиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий,Серцем радіє своїм і щоденно плекає надіюЛюбого бачити сина, коли він повернеться з Трої.Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив яВ Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.Аж п'ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,З них дев'ятнадцять від лона були однієї дружини,Решту - інші жінки у моїх породили покоях,Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий -Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейськихНині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, -Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»Мовив це, й пам'ять про батька збудив, і викликав сльози.Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.Так спогадавши обидва, - той Гектора-мужезвитяжця,Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за ПатрокломТяжко журився, - і стогін їх сумно лунав по покоях.
А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейськихСам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славнихЗброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, -Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,Повні дарів: нещастя - в одному, а в другому - блага.Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.Так і Пелея боги дарами блискучими зродуОбдарували; поміж людей він усіх виділявсяЩастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,
Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.Та недолю й йому приділили богове - не мав вінВ домі своєму дітей, владущого роду нащадків.Син у Пелея один лише, коротковічний; я й ниніСтарості не доглядаю його й од вітчизни далекоВ Трої сиджу - і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,З півночі ж - гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая -Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.Та як наслали на тебе це лихо богове небесні,Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,Не допоможе нічого печаль за сином убитим, -Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»
В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій ГекторДесь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,Хай я на власні очі побачу. А сам ти від менеВикуп багатий прийми, що-привіз я. Нехай він на радістьБуде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:«Не досаждай мені, старче, бо вирішив серцем і сам яГектора тіло вернути, - від Зевса приходила з вістюМати до мене моя, від морського народжена старця.Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, -Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,В стан наш вступити - ні від сторожі б не міг він сховатись,Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».
Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,Та не один, за ним поспішили соратників двоє -Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзівБільше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв'язавши,І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,В крісло його посадили, і з міцноколісного возаВикуп за голову Гектора зносити стали безцінний.Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканий,Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.Сам же покликав служниць помити його й намастити,Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,З товаришами поставив на добре гембльованім возі.Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогомуБатькові я, - не нікчемний він дав мені викуп за нього.' Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».
Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:«Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, -Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачишІ повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі -Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукийВ гніві на матір Ніобу, дівчат - Артеміда мислива,Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:Двох-бо дітей породила Лето, а у неї - багато.Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.Дев'ять днів у крові ті валялися трупи, й ховатиїх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,Де, як розказують, захисток мають для себе божистіНімфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, -В камінь богами обернена, там вона вічно сумує,Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлийСтарче, встигнеш і потім оплакати милого сина,В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»
Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогийСам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,М'ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставлятиВ кошиках гарних, а м'ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.Як навтішались вони, один одного так споглядавши,
Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:«Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб, лігши,Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.Ні на хвилину повік не заплющував я над очимаЗ дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір'я.Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометнимГорло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницямЛіжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушкамиВикласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,І покривала вовняні подать їм укритися зверху.Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниціЙ два для них ложа небавом старанно вони постелили.З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:«Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеївХтось не ввійшов сюди радитись, - часто до мене заходятьРадити раду мужі, як звичай того вимагає.Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачитьІ Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав».В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:«Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло,Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево требаЗдалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.Дев'ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в доміІ поховать на десятий та справити тризну для люду.На одинадцятий - пагорб насипати зверху могильний,А на дванадцятий - бій відновити, якщо вже так треба».Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.Я припиняю війну на час, що його зажадав ти».
Мовивши це, правицею руку він біля зап'ястяСтиснув ласкаво, щоб острах у нього розвіяти в серці.В передпокої небавом і спати вони полягали -Старець Пріам і окличник - з думками розумними в грудях;Сам же Ахілл спочивав під наметом, обладнаним добре,Поруч із ним Брісеїда на ложі лягла яснолиця.Інші богове безсмертя й мужі усі збройнокомонніСпали безжурно всю ніч, заспокійливим сном оповиті.
Лиш одного він не міг подолать доброчинця Гермеса,Що обмірковував, як одвести державця ПріамаВід кораблів, щоб того не помітила варта при брамі.Став він над ним в головах і мовив таке йому слово:«Не добачаєш можливих ти, старче, знегод, якщо спатиМожеш між люду ворожого, здавшись на слово Ахілла.Дав ти сьогодні багато, щоб викупить мертвого сина,Та за тебе живого дадуть, проте, викупу й втроєДіти твої, що лишилися ззаду, коли б АгамемнонЗнав, що ти тут, і дізнались про це усі інші ахеї».Так він промовив. А старець злякався й окличника будить.Позапрягав негайно Гермес тоді коней і мулівІ через табір погнав, та з ахеїв ніхто й не побачив.А як дісталися броду вони струменистої річкиКсанту пучинного, що від безсмертного Зевса родився,Кинув супутців Гермес і подавсь на верхів'я Олімпу.
В шатах шафранних Еос над всією простерлась землею.Коней з плачем і стогнанням вони до міста погнали,Вбитого ж мули везли. Та тільки ніхто не побачивїх ні з мужів, ні з жінок, підперезаних пишно, ранішеАніж Кассандра, на золоту Афродіту подібна.Вздріла вона із твердині пергамської любого батькаНа колісниці й міського при ньому окличника з Трої.Мулів побачила далі і Гектора тіло на марах.Заголосила вона і на весь Іліон заволала:«Швидше, троянські мужі і троянки, на Гектора гляньте!З радістю ви зустрічали, коли він живий повертавсяЗ битви, - він завжди був радістю міста й цілого народу!»Мовила так. І ніхто із жінок і мужів тоді в містіНе залишився, велика людей огорнула скорбота.В брамі вони оточили Пріама, що віз його тіло.Перед всіма його люба дружина і мати шановна,Коси рвучи на собі, до бистрих коліс припадали,Щоб хоч обнять його голову. Й плакав народ весь навколо.
Так біля брами вони цілий день аж до заходу сонцяСльози рясні проливали б над Гектора мертвого тілом,Якби не крикнув із повоза свого старий до народу:«Дайте дорогу, щоб мулами міг я проїхати. ВдостальПотім наплачетесь ви, як мерця привезу я додому».Мовив він так. І весь перед повозом люд розступився.Як досягли вони славного дому Пріама та мертвеТіло поклали на ложе різьблене, навкруг посадилиЗаводіїв голосіння, і з стогоном ті і риданнямСпів почали похоронний, і в тузі жінки голосили.
Перша плачем із них білораменна зайшлась Андромаха,Голову Гектора-мужозвитяжця обнявши руками:«Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовоюВ домі мене залишаєш. Тож син наш - мале ще дитятко,Піп породили його ми, бездольні, - квітучого вікуНе досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощентуБуде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю,Що рятував його, й вірних дружин, і дітей нетямущих.Скоро відціль повезуть їх усіх в кораблях глибодонних,З ними й мене. А ти, мій синочку, або вслід за мноюПідеш до краю чужого роботу робить примусовоНемилосердним владикам, або тебе хтось із ахеївСхопить за руку і з башти жбурне на загибель жорстокуВ гніві за те, що брата забив у боях йому Гектор,Чи його батька, чи любого сина, бо безліч ахеїв,Гектора вбитих долонею, землю зубами вже гризли.Батечко твій неласкавий до них був у січі жорстокій,Тим-то й оплакують так його люди усі в Іліоні.Гекторе, горя завдав ти батькам, до ридань невимовнихїх призвівши, мені ж дав найбільш катувань ти жорстоких.Не простягнув-бо до мене руки ти із смертного ложа,Не заповів мені слова останнього, щоб пам'яталаЯ його днями й ночами, рясні проливаючи сльози!»Мовила так крізь ридання, і в тузі жінки голосили.
Ревно посеред жіноцтва заводила плач свій Гекуба:«Гекторе, серцю моєму з моїх діточок найлюбіший!Ще й за життя був у мене ти любий богам олімпійським,Та й після смерті твоєї за тебе вони вболівають.Інших у мене синів захопивши, Ахілл прудконогийВзяв у полон і далеко продав їх за море безплідне,Десь аж на Самос, на Імбр та на Лемнос, туманом повитий;Тільки у тебе він душу відняв тонколезою міддюІ волочив круг могили тобою убитого в січіДруга Патрокла, хоча і не міг його цим воскресити.Ти ж, наче вмитий росою, так ніби ось-ось заговориш,В домі моєму лежиш, немов Аполлон срібнолукийЛагідно й тихо настиг тебе раптом своєю стрілою».Мовила так крізь ридання, і плач залунав безугавний.
Третя з невтішних жінок завела голосіння Єлена:.«Гекторе, серцю моєму із діверів ти найлюбіший!Став-бо тепер чоловіком мені Александр боговидий,Що мене в Трою привіз, - хай раніш я загинула б краще!Ось і двадцятий вже рік од тієї години минає,Як прибула я сюди, покинувши рідну країну,Та не чула від тебе лихого чи прикрого слова!Навіть як інший хто в домі мені починав докоряти -З діверів хто, із зовиць, чи з невісток, убраних ошатно,Або свекруха, - сам свекор був завжди як батько ласкавий, -Ти зупиняв і стримував їх переконливим словом,Лагідно діючи мовою, повною тихої ласки.Тим-то за тебе й за себе сумую тепер я, нещасна.В цілій-бо Трої розлогій немає у мене відниніДруга, як ти. Із зневагою всі позирають на мене».Мовила так крізь ридання. Зітхав увесь люд незліченний.
Старець Пріам із такими звернувсь до присутніх словами:«Дров понавозьте, трояни, до міста й не бійтесь лихоїЗасідки десь од аргеїв. Ахілл мені дав обіцянку,Ще коли нас одпустив од своїх кораблів чорнобоких,Нас не чіпати, аж поки дванадцятий день не настане».Мовив він так. І у повози мулів вони із воламиПозапрягали і швидко усі перед містом зібрались.Дев'ять без спочиву днів вони дрова возили до міста,Лиш на десятий, коли заясніла зоря світлодайна,Винесли з тужним риданням одважного Гектора тілоІ, на багаття зверху поклавши, вогонь розпалили.Ледве з досвітньої мли розоперста Еос заясніла,Стали до вогнища Гектора славного сходитись люди,А як усі вже зійшлись і громада зібралась велика,Спершу іскристим вином залили вони всюди багаття,Де ще трималася сила вогню. Лише після тогоБілії кості брати його й друзі в журбі позбиралиЗ попелу, й сльози рясні із лиць у них бігли струмками.Кості зібравши усі, пурпуровим м'яким покриваломїх огорнули, й тоді, в золотую поклавши їх урну,Разом до ями глибокої все опустили, й до неїЗверху багато каміння великого щільно наклали,Й пагорб надгробний насипали, варта ж сиділа навколо,Щоб до часу не напали красивоголінні ахеї.Швидко надгробок насипавши, всі розійшлися. А потімЗнову зійшлися і в учті усі учтували преславнійВ домі Пріама-державця, що Зевсовим був вихованцем.
Гектора так, упокірника коней, вони поховали.