От як скінчили вожді загони свої шикувати,Ринули з криком і гуком трояни вперед, наче птиці, -З криком таким журавлині ключі у високому небіВ вирій тікають від злої зими і дощів безнастанних,5До Океану-ріки із криком таким відлітають,Смерть і загибель мужам несучи, низькорослим пігмеям, -Напад на них вони лютий вчиняють у млі світанковій.Мовчки, незламною дишучи силою, вийшли ахеї,Кожен готовий в душі один одному поміч подати.10Як над гірськими вершинами Нот розливає тумани,Для пастухів - немилі, для злодія ж - кращі від ночі, -Видно не далі в тій млі, ніж падає кинутий камінь, -Так під ногами у воїв, що йшли, підіймалися хмариКуряви, швидко-бо всі по рівнині вони виступали.

15А як, одні проти одних прямуючи, близько зійшлися,Вийшов з троянського війська вперед Александр боговидий,Вбраний у барсову шкуру і з луком кривим за плечима,Й гострим мечем. У руках тримав два списи мідногостріІ, потрясаючи ними, усіх викликав він аргеїв20Найхоробріших - поміряти сили в страшному двобої.Щойно побачив його Менелай, Ареєві любий,Як перед військом великими кроками той виступає,Радість відчув, мов лев зголоднілий, що здобич натрапив,Дику на скелях козу чи рогатого оленя раптом25Вгледівши. Жадібно здобич зубами він рве, хоч навколоВже його пси прудконогі та юні ловці оточили.Радість так само відчув Менелай, з боговидим ПарісомБлизько зустрівшись: за кривду жадав він йому відплатити.В повнім озброєнні він з колісниці на землю зіскочив.

30Щойно побачив ізблизька його Александр боговидийПеред рядами, серце у грудях йому затремтіло,В шереги воїв своїх одступив він, тікаючи смерті;Наче в ущелинах гір подорожній, дракона зустрівши,Враз усім тілом тремтить, і вбік відскакує швидко,35І утікає чим дужче, і лиця йому полотніють, -В страхові так затремтів перед сином Атрея й сховавсяВ лави стрункі гордовитих троян Александр боговидий.

Бачив те Гектор і став словами ганьби докоряти:«Горе-Паріс, женолюбе, хоробрий лиш з вигляду звабник!40Краще б ти зовсім на світ не родивсь чи безшлюбний загинув!Як би хотів я того, та й для тебе це краще, ніж ниніПеред всіма такого безчестя й неслави зазнати!Чуєш, як з тебе регочуться довговолосі ахеї,Що первоборцем хоробрим вважали тебе, на твій красний45Дивлячись вигляд, у тебе ж ні сили в душі, ні відваги!Й як ти насмілився, бувши таким, в кораблях мореплавних,Товаришів назбиравши надійних, пливти через море,До чужоземців пройти і зухвало із дальнього краюВикрасти жінку прекрасну, невістку мужів списоборних,50Батькові твому на горе, і місту, й народові всьому,Та ворогам лиш на радість, для себе ж самого - на сором!Чом же Ареєві любого ти не пождав Менелая?Знав би, в якого ти мужа дружину відняв пишноцвітну!Не помогли б ні кіфара тобі, ні дари Афродіти,55Кучері й врода, якби ти у куряві мертвий валявся.Та боязкі ті трояни занадто, а то вже давно б тиБув у каміннім хітоні за лихо, яке заподіяв».

Відповідаючи, мовив йому Александр боговидий:«Гекторе, лаєш мене недарма, справедливо ти лаєш.60Завжди-бо серце твоє непохитне, немовби сокира,Що в деревину впинається й розмах посилює в теслі,Як корабельного бруса майстерно і вправно він теше.Так же і в грудях у тебе тверде й безтрепетне серце.Тільки дарів чарівних золотої не гань Афродіти.65Славних дарів божественних не гоже-бо людям зрікатись -Тільки боги їх дають, сам ніхто їх одержать не може.А як бажаєш тепер, щоб бій розпочав я й змагався,Хай посідають на землю трояни усі і ахеї,Вийду тоді я вперед з Менелаєм, Ареєві любим,70Битися з ним за Єлену й скарби, що взяв я із нею.Хто переможе й себе у двобої проявить сильнішим,Жінку з скарбами її хай веде за собою додому.Ви ж, договір про дружбу засвідчивши в клятвах священних,В широкоскибій Трої живіть, а ті вернуться в Аргос,75Кіньми багатий, в Ахею, жінками вродливими славну».Так він сказав. Слова його з радістю вислухав Гектор,

Вийшов вперед із лав він троянських і лави їх стримав -Спис ухопив посередині, й стали вони нерухомо.Довговолосі ж, із гнутих націлившись луків, ахеї80Стріли метать почали і кидати в нього камінням.Голосно крикнув тоді володар мужів Агамемнон:«Стійте, аргеї, заждіть, не стріляйте, синове ахеїв!Слово нам хоче промовити Гектор шоломосяйний».Так він сказав, і враз зупинили свій запал трояни85Й мовчки стояли. До ратей обох тоді Гектор промовив:

«Слухайте, Трої сини й в наголінниках мідних ахеї,Що говорив Александр, від якого вся звада між нами.Він закликає троян, а з ними так само й ахеївПишну з плечей своїх зброю на землю зложить многоплідну,90Сам же він вийде вперед з Менелаєм, Ареєві любим,Битися з ним за Єлену й скарби, що взяв він із нею.Хто переможе й себе у двобої проявить сильнішим,Жінку з скарбами її хай веде за собою додому.Ми ж договір про дружбу засвідчимо в клятвах священних».

95Так він сказав. Всі навколо стояли в мовчанні глибокім.Врешті озвався із словом до них Менелай гучномовний:«Слухайте ж ви і мене. Найтяжчим-бо пройняте болемСерце моє. І сам-бо я мислю - вже час розійтисяМирно аргеям з троянами. Досить вже лиха зазнали100Через цю зваду мою і призвідця її Александра.Той з нас обох, кому долею суджена смерть і загибель,Хай умирає. Інші ж із миром усі розійдіться.Та приведіть сюди чорне ягня і білу ягницю -Сонцю й Землі. Для Зевса ми інше іще приведемо.105Силу Пріамову теж приведіть, щоб клятви завіривСам він, бо високодумні синове його й віроломні, -Зевсових клятв щоб ніхто не посмів би зухвало порушить.Наче той вітер, витають молодших людей міркування.Стане ж до справи старіший, то пильно вперед і назад він110Гляне, - так, щоби вийшло обом сторонам якнайкраще».Так він промовив. І радість троян охопила й ахеїв:Блисла надія тоді, що війна осоружна скінчиться.Скочили всі з колісниць, поставили коней рядами,Зброю із себе зняли й на землю одні проти одних115Склали близенько - два війська лиш смужка мала розділяла.Гектор окличників двох до міста послав невідкладноПару ягнят привести і Пріама старого покликать.А одночасно й Талтібія вирядив вождь АгамемнонДо кораблів крутобоких негайно іти і пригнати120Звідти ягня, і не смів Агамемнона він не послухать.

Звістку білораменній Єлені Іріда приносить,Вигляд зовиці прибравши, дружини Антеноріда, -Син-бо Антенора, Гелікаон-володар, за дружинуМав Лаодіку, на вроду з Пріамових дочок найкращу.125В домі застали Єлену - та ткала великий, подвійнийПлащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала змаганняПоміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв,Що від Ареєвих рук перетерпіли стільки за-неї.Близько спинившись, їй мовила так прудконога Іріда:130«Вийди-но, люба красуне, поглянь, яке діється дивоПоміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв!Вів на рівнину одних проти одних Арей многослізнийВоїв отих, войовничого сповнених, згубного шалу,Й от вони мовчки стоять, війна поміж них припинилась,135Сперлись усі на щити, списи повтикали у землю.Тільки один Александр з Менелаєм, Ареєві любим,Вдвох на великих списах змагатися будуть за тебе.Хто переможе, тому ти дружиною любою станеш».Мовивши це, богиня солодке бажання збудила140В неї до першого мужа, і міста, й батьків її милих.Швидко вона, срібно-біле напнувши тонке покривало,Вийшла з світлиці своєї, рясні проливаючи сльози,І не сама: з нею разом зійшли дві служниці додолу,Етра, Піттеєва донька, й Клімена услід велеока.145От незабаром вони до Скейської брами добігли,

В вежі над брамою там з Пріамом, Пантоєм, Тіметом,Лампом, і Клітієм, та Гікетаоном, віттю Арея,Ще й Укалегон удвох із Антенором, мудрі обидва, -Люду старійшини всі над брамою в вежі сиділи,150Надто старі, щоб іти воювати, але - красномовці,Вславлені скрізь, неначе цикади, що в лісі зеленім,Сидячи в вітті дерев, виспівують солодкозвучно.Так і троянські вожді на вежі сиділи високій.Щойно уздріли Єлену вони, що доходила вежі,

155Стиха між себе крилаті слова почали промовляти:«Ані троян неможливо, ні мідноголінних ахеївГанить, що злигоднів безмір за жінку таку вони терплять.Страшно обличчям своїм на богинь вона схожа безсмертних.Та хоч яка вона є, кораблем хай додому вертає,160Тільки б надалі нещасть не лишала ні нам, ні потомкам».

Так говорили, Пріам же до себе Єлену покликав:«Люба дитино, підходь-но сюди і сідай біля мене.Першого мужа побачиш, і родичів близьких, і друзів.Передо мною не винна ти, винні лиш вічні богове, -165То лиш вони повели на війну многослізну ахеїв.Ти ж назови мені тут ім'я того велетня мужа,Що за ахеянин то, високий такий і могутній?Є між ахеями зростом і постаттю й вищі за нього,Але такого прекрасного й гідного виглядом мужа170Очі мої ще не бачили. Тож на державця він схожий».В відповідь мовить Єлена йому, між жінок богосвітла:«Свекоре любий, я страх і пошану до тебе вчуваю.Краще б лиха мене смерть обняла того дня, коли з синомЯ від'їжджала твоїм, світлицю лишаючи шлюбну,175Донечку милу, й родину мою, і улюблених подруг.Але не сталося так, отим-то й слізьми умліваю.Зараз тобі відповім, що хочеш ти знати й питаєш.Перед тобою - широковладний Атрід Агамемнон,Славний державець, до того іще й списоборець могутній.180Дівер він був мені, сучці безстидній! Якби ж то ним був він!»

Так говорила, і старець, із нього дивуючись, мовив:«Благословенний богами Атріде, від роду щасливий!Скільки у владі твоїй синів пробував ахейських!Був я в Фрігії колись, виноградними лозами славній,185Бачив я там бистрокінних фрігіян загони численні,Військо Отрея й полки богорівного бачив Мігдона.Вздовж узбережжя Сангарія їхній стояв тоді табір.Був же тоді поміж ними і я як їхній союзникВ день той, коли амазонки з'явилися муйоподібні.190Стільки їх все ж не було, скільки тут бистрооких ахеїв».

Другим тоді Одіссея уздрівши, спитав її старець:«Люба дитино, тепер і про цього скажи мені - хто він?Хоч головою він нижчий таки, ніж Атрід Агамемнон,А як поглянути - ширший від нього грудьми і плечима.195Зброю свою бойову на землю він склав многоплідну,Сам же, немов той овен, він шереги війська обходить.Справді-бо він таки на барана густорунного схожий,Що крізь отару проходить численних овець срібнововних».В відповідь мовить йому народжена Зевсом Єлена:200«Муж цей - Лаерта старого то син, Одіссей велемудрий.Він між народом Ітаки, скелястого острова, виріс,В хитрощах знається всяких і тямить в порадах розумних».

Мудрий Антенор з таким тоді словом до неї звернувся:«Чистая правда усе, що зараз ти мовила, жінко,205Бо задля тебе колись посланцем Одіссей богосвітлийВже приїздив був сюди з Менелаєм, Ареєві любим.В домі своєму приймав я обох, частував їх гостинно:Запам'ятав я і постаті їхні, й поради розумні,Як на нараду троян обоє приходили разом,210Стоячи, пліч шириною з-між них Менелай вирізнявся,Сидячи поряд із ним, Одіссей здавався ставнішим.А починали на зборах слова вони й задуми ткати,То Менелай говорив хоч виразно, але швидкомовноЙ коротко дуже - не був говіркий, балакун многослівний,215Стисло умів промовляти, хоч віком він був і молодший,А як підводився з місця свого Одіссей велемудрий -Довго мовчки стояв, утупивши очі у землю,Берла ні взад, ні вперед не хилив у своїй-він правиці,А непохитно тримав, немовби до того незвиклий.220Скажеш ти - чимсь роздратований він чи якийсь навіжений.Тільки як видобув він із грудей своїх голос могутній -Мова його гомоніла, як та снігова хуртовина,Й годі із смертних комусь тоді з Одіссеєм змагатись.Не дивувались і ми вже, який він був доти на вигляд».

225Третім Еанта побачивши, знову спитав її старець:«Хто ж бо ахеянин цей, величавий такий і могутній?Всіх перевищив аргеїв він зростом і пліч шириною».Мовить йому довгошатна Єлена, з жінок богосвітла:«Велетень цей - то Еант, оплот і опора ахеїв.230З другого боку, як бог, стоїть серед воїнів крітськихІдоменей, кругом його крітські вожді оточили.Часто його Менелай пригощав, Ареєві любий,В нашому домі, коли приїздив він із острова Кріту.Бачу я й інших там нині усіх бистрооких ахеїв -

235Легко пізнала б я кожного й навіть на ймення назвала б.Воєначальників двох лиш не можу знайти я між ними -Кастора, коней впокірника, й п'ястю бійця Полідевка,Рідних братів моїх: мати моя їх обох породила.Чи з Лакедемону любого з військом вони й не рушали,240Чи й доплили аж сюди на своїх кораблях мореплавних,Га не бажають до бою із іншими разом ставати,Глуму й зневаг боячись, що на долю мені випадають».Мовила так, але їх узяла вже земля життєдайнаУ Лакедемоні, там, де мила була їх отчизна.

245В час той окличники в жертву богам несли через містоПару ягнят і плід польовий, що серця звеселяє,Вина в козиних міхах. Ідей же, окличник, кратеруНіс у руках осяйну і келихи золотоплавні.Так, підійшовши до старця Пріама, його умовляв він:250«Встань, Лаомедонтіаде, зовуть тебе кращії людиЗ-поміж троян конеборних і міднохітонних ахеївВийти до них на рівнину засвідчити клятви священні.Твій-бо син Александр з Менелаєм, Ареєві любим,З довгими стануть списами за жінку двобоєм змагатись.255Хто переможе, той жінку і всі її скарби здобуде.Ми, договір про дружбу засвідчивши в клятвах священних,В широкоскибій житимем Трої, ті вернуться в Аргос,Кіньми багатий, в Ахею, жінками вродливими славну».

Так він сказав, і жахнувся Пріам староденний, і коней260Бистрих велів запрягать. За хвилину був повіз готовий.Вийшов старець на нього і взявсь за натягнуті віжки.Поряд Антенор із ним на прегарній стояв колісниці.Коней крізь Скейські ворота вони на рівнину погнали.Скоро туди прибули, де трояни й ахеї стояли,265Із колісниці своєї на землю зійшли многопліднуІ посередині разом пішли між троян і ахеїв.

З місця тоді підвелися володар мужів АгамемнонІ Одіссей велемудрий. Окличники славні жертовнихТут же овець привели, і вина у блискучій кратері270їм намішали, і воду зливали державцям на руки.Син же Атрея рукою свій витягнув ніж, що звичайноВ нього при боці висів біля піхов меча величезних,Вовну відрізав з голів у ягнят, і окличники заразПороздавали її троянським вождям і ахейським.275Руки здіймаючи, голосно став Агамемнон молитись:«Зевсе, наш батьку, володарю Іди, преславний, великий!Сонце, що бачиш усе з високості, все чуєш на світі,Ріки, й земля, і ви, що в підземних оселях нещадноМертвих караєте всіх, хто зламав за життя свою клятву,280Свідками будьте ви нам, охоронцями клятві священній!Як у двобої отут уб'є Александр Менелая,Хай залишає Єлену собі з дорогими скарбами,Ми ж попливемо назад на своїх кораблях мореплавних.Але якщо Александра уб'є Менелай русокудрий,285Хай нам трояни Єлену назад із скарбами повернуть,Повністю хай і пеню, як належить, аргеям заплатять,Так, щоб пам'ять про це й для майбутніх потомків лишилась.А як платити не схоче Пріам і Пріамові дітиТе, що належить, коли б Александр у двобої загинув,290Тут і надалі лишусь за пеню я оту воювати,Поки нарешті війни не завершу кінцем переможним».

Мовив і, горла ягнят полоснувши нещадною міддю,Враз їх на землю поклав, ті ж, останній спускаючи подих,В судорогах трепетали: бо ж сил позбавила мідь їх.295Потім, у чаші з кратери черпнувши вина, з молитвамиВічноживущим богам творить почали узливання.Так не один виголошував з-поміж троян і ахеїв:«Зевсе, преславний, великий, та інші богове безсмертні!В першого з тих, хто клятву священну порушить посміє,300Мозок нехай по землі, немов це вино, розіллєтьсяВ них і в дітей їх, жінками ж інші нехай володіють».

Так говорили. Та цих молитов не послухав Кроніон.В час той Пріам Дарданід таким до них словом озвався:«Слухайте, Трої сини і мідноголінні ахеї!305Я в Іліон, вітрами овіяний, зараз вертаюсь.Сили немає на власні дивитися очі, як будеБитись мій син дорогий з Менелаєм, Ареєві любим.Знає один тільки Зевс та інші богове безсмертні,Хто з них на смерть у двобої приречений долі велінням».

310Мовив, і, в повіз поклавши овнів отих, муж богорівнийВийшов на нього й сам і узявсь за натягнуті віжки.Поруч Антенор із ним на прегарній стояв колісниці.До Іліона назад удвох вони разом вернулись.

Гектор тим часом, Пріама дитя, й Одіссей богосвітлий315Спершу одміряли місце двобою і, вкинувши потімВ мідянокутий шолом жеребки, потрусили, щоб матиЗнак, кому першому кидати мідного списа в двобої.Руки здіймаючи, стали обидва народи молитись.Так не один виголошував з-поміж троян і ахеїв:320«Зевсе, наш батьку, володарю Іди, преславний, великий!Дай, щоб той з них, хто винен у зваді оцій поміж нами,Смертю побитий, зійшов у А'ідову темну оселю,Ми ж свою дружбу у клятвах священних зміцнили б навіки».Так говорили. Шоломосяйний труснув жеребками325Гектор, назад одвернувшись. І випав Парісові жереб.

Всі посідали рядами там саме, де кожен рисистихКоней тримав на припоні й оздоблена зброя лежала.От пишнокосої муж Єлени, Паріс богосвітлий,Свій обладунок прегарний на плечі почав одягати.330Спершу собі на гомілки наклав наголінники мідні,Дуже красиві, срібними пряжками їх застебнувши.Потім і панцир на груди свої надягнув, що від братаМав Лікаона: йому-бо якраз він приходивсь до міри.Через плече перевісив він срібноцвяхований мідний335Меч свій і щит - міцний і великий - узяв із собою.Голову дужу шоломом покрив він, кутим майстерно,З кінською гривою, - страшно над гребнем вона розвівалась.Вибрав і списа міцного, що саме прийшовсь до долоні.Зброю так само почав бойову й Менелай одягати.

340А як у лавах своїх нарешті озброївся кожен,Вийшли вони на середину поміж троян і ахеїв,Погляди грізно схрестивши. Були всі охоплені жахом -І конеборні трояни, і мідноголінні ахеї.Близько один проти одного стали на змірянім полі345І в войовничім завзятті списами лише потрясали.Перший метнув уперед Александр довготінного списаЙ сильно ударив Атріда у щит, на всі сторони рівний,Міді ж, проте, не пробив, і зігнулося вістря списовеВ броні щита. Після цього підняв Менелай, син Атрея,350Мідного списа, до Зевса взиваючи, батька живущих:«Дай мені, Зевсе, помститись над тим, хто так мене скривдив,Хай від моєї руки Александр богосвітлий загине,Так щоб навіть і той, хто лиш має родитись, жахавсяДружні чуття зневажать і злом за гостинність платити».355Так він сказав, замахнувся, метнув довготінного списаЙ сильно ударив Паріса у щит, на всі сторони рівний.Зразу щита простромив осяйного могутнім він списом,Що й через панцир пройшов, оздоблений пишно й багато.Проти самої пахвини роздер Александру хітона360Спис той. Та вчасно крутнувсь він і чорної смерті уникнув.З піхов Атрід тоді вихопив срібноцвяхований меч свійІ, розмахнувшись, ударив по гребню шолома. ЗламавсяМеч аж на три і чотири уламки і з рук його випав.Тяжко зойкнув Атрід, на широке поглянувши небо:365«Зевсе, наш батьку, ніхто із богів не вредніший за тебе!На Александрові я вже помститись гадав за підступність,Та поламавсь мені меч у руках, і з міцної долоніМарно мій спис вилітав, - його ж бо, проте, не убив я!»

Так він сказав, ухопив за шолом довгогривий Паріса370І поволік, шарпонувши, до мідноголінних ахеїв.Ніжну шию стискав Александрові ремінь узорний,Що за підв'язку шоломові був під його підборіддям.Вже б і його доволік, невимовної слави зажив би,Коб Афродіта за ними не стежила, Зевсова донька,375І не порвала той ремінь, з волової кроєний шкури.Тож порожній шолом у могутній руці опинився.Розмахом дужим його до мідноголінних ахеївКинув герой, і вони тут же шолом підхопили.Сам же знов до Паріса він кинувсь, бажаючи вбити380Мідяним списом. Та легко його із очей АфродітаСкрила, як можуть це тільки богове, імлою вповивши,І віднесла до шлюбних покоїв його запашистих.

Потім Єлену покликати вийшла. Знайшла її швидкоВ вежі високій - круг неї троянські жінки там сиділи.385Тихо смикнула її за нектарнопахуше одінняЙ мовить їй, вигляду сивої жінки прибравши, староїПрялі, яка, при Єлені іще в Лакедемоні живши,Вовну їй пряла чудову, і та її дуже любила.

Вигляду прялі прибравши, їй мовила так Афродіта:390«Швидко зі мною іди. Александр тебе кличе додому.В шлюбнім покої сидить він на тонко обточенім ложі,Сяючи вродою й шатами. Ти не сказала б ніколи,Що із двобою він щойно вернувся, - або у танок вінМає іти, або по танкові присів опочити».

395Мовила так і в грудях всю душу її схвилювала.Та як прекрасну побачила шию богині Єлена,Перса, жагою наповнені, й блиском осяяні очі,Серцем жахнулась і так, озвавшись до неї,- сказала:«О безпощадна, для чого ти знов спокусить мене хочеш?400Може, ще далі, у місто якесь заведеш многолюднеАж у Фрігії самій чи в принаднім краю Меонії,Де серед смертних людей теж серцю твоєму є любий?Чи не тому, що тепер Менелай переміг АлександраСвітлого й хоче додому негідну мене повернути,405Чи не тому ти до мене прийшла - лихеє кувати?Йди вже до нього сама, стежок відречися богівських,Хай вже ніколи нога твоя більш на Олімп не ступає,Оберігай його спокій і вічно терпи все від нього,Поки тебе як дружину або як невольницю прийме.410Я ж не піду вже до нього, - стелить йому спільнеє ложе -Сором мені і ганьба. Троянські жінки після цьогоСправді мене засміють. Я вже й так перетерпіла досить».

Гнівом уся спалахнувши, промовила їй Афродіта:«Змовкни, зухвала, не сердь мене, бо як розгніваєш, кину415Й так же зненавиджу сильно тебе, як раніше любила,Серед троян і данаїв лиху розпалю я до тебеЗлобу й ненависть, і ти ганебною смертю загинеш».Мовила так, і злякалася Зевсова донька Єлена,І, срібно-білим ясним покривалом накрившися, мовчки420Вийшла услід божеству, від троянських жінок потаємно.

До Александрових разом дійшли вони пишних покоїв,Знов до роботи своєї челядниці жваво взялися,І до високої спальні ввійшла між жінок богосвітла.В руки стілець на усміхи щедра взяла Афродіта425Й до Александра його поставила ближче богиня.Сіла Єлена, дочка егідодержавного Зевса,Й, очі убік одвернувши, корить почала свого мужа:

«З бою вернувся? Бодай би краще там і загинув,Здоланий мужем могутнім, колишнім моїм чоловіком!430Чи не хваливсь ти, що над Менелаєм, Ареєві любим,Маєш велику і в силі, і в списі, й в руці перевагу?Що ж, повертайся й виходь з Менелаєм, Ареєві любим,Битися знов сам на сам. Та все-таки я тобі раджуВтриматись краще і більше з русявим отим Менелаєм435На нерозважний не йти поєдинок, не битись двобоємТак необачно, щоб тут же він списом тебе не приборкав!»

Відповідаючи, так Паріс тоді мовив до неї:«Гнітом докорів гірких не гніти мені душу, дружино!Нині мене переміг Менелай при підтримці Афіни,440Завтра ж його я здолаю, - адже й біля нас є богове!Ну, а тепер у постелі зажиймо розкошів кохання!Ще-бо мій розум ніколи таке не мутило бажання,Навіть як викрав тебе з Лакедемона я чарівногоНа кораблях мореплавних, і ми на Кранаї, скелястім445Острові, вперше коханням і ложем з тобою з'єднались, -Весь я коханням горю і солодкого повен жадання».Так він сказав і до ложа пішов, а за ним і дружина.

Поки на ложі різьбленому разом вони спочивали,Син Атрея, як звір той, гасав серед натовпу всюди,450Чи не угледить нараз Александра, подібного богу.Та ні від кого з троян і союзників славних дізнатисьПро Александра не міг Менелай, Ареєві любий.З дружби ніхто не ховав би його, якби тільки побачив,Всім він ненависний був, немовби та чорна загибель.

455Мовив до них тоді так володар мужів Агамемнон:«Слухайте, Трої сини, і дардани, і військо союзне!Бачили ви - переміг Менелай, Ареєві любий,Тож аргів'янку Єлену з усім її скарбом багатимВидайте нам і пеню заплатіть, як належить, за неї,460Так щоб пам'ять про це й для майбутніх потомків лишилась».Так говорив їм Атрід, і схвалили ту мову ахеї.