Радили раду боги, у господі сидячи в ЗевсаНа золотому помості, і юна володарка ГебаВсім розливала нектар, вони ж золоті піднімалиКелихи в честь одне одного і поглядали на Трою.Та заманулось Кронідові словом ущипливим ГеруПодратувати, і от жартома він до неї промовив:«Дві між богинями тут заступниці є в Менелая:Гера аргейська і з нею Алалкоменіда Афіна.Справді сидять тут обидві й, здаля поглядаючи тихо,Слухають слово його. Афродіта, на усміхи щедра,Завжди з Парісом усюди, від згуби його захищає.От врятувала й сьогодні, коли вважав себе мертвим.Та переміг же, проте, Менелай, Ареєві любий.Тож поміркуймо тепер, як далі спрямуємо справу -Знову жахливу розпалим війну й бойову колотнечуПоміж народів чи згоди між ними дамо досягнути?В разі якщо це милим здається для вас і приємним,Хай непорушним лишиться Пріама владущого місто,А аргів'янку Єлену нехай Менелай забирає».
Так він сказав, і з обуренням слухали Гера й Афіна.Поруч сиділи вони і троянам біду замишляли.Тільки Афіна мовчала й ні слова із уст не зронила,Хоч і лютилася гнівом на Зевса, могутнього батька.Гера ж у грудях не стримала гніву свого і сказала:«Немилосердний Кроніде, яке-бо ти вимовив слово!Чи надаремним бажаєш і марним ти труд мій зробитиЙ піт, що в трудах обливалася ним я і коней трудила,Воїв ахейських на горе Пріамові й дітям збиравши?Дій, як ти волиш, та інші того не схвалять богове».З гнівним обуренням мовив у відповідь Зевс хмаровладний:«О безпощадна! Яку ж бо Пріам і Пріамові дітиПрикрість тобі учинили, що в тебе на думці одно лиш,Як Іліон зруйнувати, прегарно збудоване місто?Лиш через брами та мури високі ввірвавшись до нього,Тільки Пріама живцем із дітьми поглинувши й іншихТрої синів, лиш тоді б свою ти наситила злобу.Що ж, як хочеш роби. Хай надалі лише ця незгодаНе обертається в зваду між мною й тобою велику.Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:Як заманеться колись і самому мені зруйнуватиМісто, в якому мужі проживатимуть любі для тебе,Дай мені волю тоді і гніву мого ти не стримуй,Так же, як зараз і я проти волі тобі уступаю.Скільки під сонцем ясним, під зоряним неба наметомГарних є міст і держав, де люди живуть земнородні,Серцем моїм над всіма Іліон я шаную священнийІ на чолі із Пріамом народ списоборця Пріама.Там мій ніколи олтар без учт не лишався належних,Чи узливань, чи жертовного диму, що нам подобає».
В відповідь мовила Гера йому, велеока владарка:«А як на мене, то три є міста, мені найлюбіших:Аргос, і Спарта, й до них широкодорожня Мікена.Що ж, руйнуй їх, як стануть для серця твого осоружні.Ні заступатись за них, ні перечить тобі я не буду.Хай би перечила я, як станеш ти їх руйнувати, -Не досягну тим нічого, бо ти набагато сильніший.Та не повинен же труд і мій залишатися марним.Я божество, як і ти, бо одного з тобою ми роду.Старшою все ж таки Кронос мене породив гнучкомудрий,Двічі поважну, - і родом, і тим, що тобі за дружинуСтала, а ти ж над всіма безсмертними владу тримаєш.Будьмо ж одне перед одним поступливі в цьому обоє.Я - тобі, ти - мені, щоб і інші боги це за прикладМали для себе. А зараз - скажи якнайшвидше Афіні,Щоб поспішала на поле змагання троян і ахеївІ намовляла троян порушити першими клятви,Що їх недавно дали вони гордим у славі ахеям».
Так говорила, й уважив їй батько людей та безсмертних,І до Афіни промовив одразу ж він слово крилате:«Вируш негайно у путь до війська троян і ахеїв,Спробуй намовить троян порушити першими клятви,Що їх недавно дали вони гордим у славі ахеям».Так він Афіну на те спонукав, до чого та й прагла.Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських,Наче зоря, що син гнучкомудрого Кроноса неюШле мореплавцям чи війська широким загонам знаменняСвітло-яскраве, і сиплються іскри навкруг незліченні.Схожа на неї злетіла на землю Паллада АфінаІ серед війська упала. Всіх жах охопив невимовний -І конеборних троян, і мідноголінних ахеїв.Так не один говорив, на сусіда поглянувши зблизька:«Знову жахлива почнеться війна й бойова колотнечаПоміж народів - невже ж таки миру не дасть осягнутиЗевс, наших воєн людських керівник і верховний правитель?»Так не один виголошував серед троян і ахеїв.Вигляду Антеноріда прибравши, бійця Лаодока,Поміж троянських мужів замішалась тим часом Афіна -Чи богорівного де не натрапить Пандара між ними?
Скоро в юрбі могутній Лікаона син бездоганнийВ очі їй впав. При могутніх стояв він рядах щитоноснихВійська того, що сам він привів з-над Есепових течій.Близько підходить і мовить вона йому слово крилате:«Хочеш мене ти послухать, Лікаона сину розумний?От коли б зважився бистру пустить ти стрілу в Менелая,Мав би подяку троян і слави у них ти зажив би,А щонайбільше з усіх - в молодого вождя Александра.Перший тепер він тобі багаті приніс би дарунки,Тільки б побачив лише, як Атрід Менелай войовничий,Пострілом стятий твоїм, на вогнище сходить скорботне.Тож в Менелая славетного кидай стрілу свою прямо,Давши обіт Аполлону Лікійському, славному луком,Щедру йому принести гекатомбу з ягнят первородних,Щойно додому повернешся в мури Зелеї священні».
Так говорила Афіна і впевнила розум безумця.Зняв із плеча свого лук він, гладенько обтесаний з рогуДикої сарни швидкої, що сам, затаївшись в засаді,В груди стрілою поцілив її, коли мала стрибнутиЗ бескиду й тут же замертво навзнак на скелю упала.Роги над лобом у неї долонь на шістнадцять здіймались.їх, обробивши ретельно, з'єднав роготокар майстерний,Вилощив лук і на край приладнав золотеє окільце.Лук спорядив і, об землю обперши, його натягнув він,Товариші ж хоробрі щитами його заступили,Щоб не наскочили часом Арея синове, ахеї,Перш ніж впаде Менелай войовничий, Атрея нащадок.З сагайдака він, віко ізнявши, невживану вийнявЗ нього крилату стрілу - скорбот провинницю чорних,Швидко наклав ту гірку він стрілу на лук з тятивою,Давши обіт Аполлону Лікійському, славному луком,Щедру йому принести гекатомбу з ягнят первородних,Щойно додому він вернеться в мури Зелеї священні;Взявши стрілу й молотком її вправивши в жилу волову,Він до грудей тятиву притулив, а залізко до лука.Тільки-но дугоподібний він лук натягнув свій великий,Лук задзвенів, тятива загула, і стріла гостродзьобаВраз полетіла, жадаючи вцілити в натовп ворожий.
Та не забули блаженні боги, Менелаю, про тебе,Й перша з них - Зевсова донька Афіна, що здобич дарує.Стала вона біля тебе й стрілу відхилила колючу,Легко від тіла її відігнала, немовби та матиМуху зганяє з дитини, повитої сном найсолодшим.Вістря її скерувала в те місце, де череса злотніПряжки, на панцир зайшовши, подвійну броню утворили.В міцно пов'язаний черес гіркеє утрапило вістря,Наскрізь пробила стріла майстерно оздоблений поясІ пройняла вона й панцир, оздобами пишними вкритий,Навіть пов'язку, що тіло йому від списів захищалаЗахистом певним, - навіть її вона теж пронизала,Тіло героєві ледь зачепивши, по шкірі дряпнула,Й цівкою чорно-багряною кров з тої рани побігла.
Як меонійські жінки чи карійські слонову фарбуютьПурпуром кість, щоб наличники нею оздобити кінські,І бережуть її дома - й багато комонників хтіло бМати її, але жде на державців оздоба коштовна:Разом і коням краса, і візничому слава і шана, -Так і тобі, Менелаю, збагрились пурпурною кров'юСтегна й гомілки стрункі, аж до кісточок, що над ступнею.
З жаху тоді затремтів державець мужів Агамемнон,Чорну побачивши кров, що з рани відкритої бігла.З жаху тремтів весь тоді й Менелай, Ареєві любий.Та як побачив зазублини й зав'язь стріли він над тілом,Знову йому до грудей вернулася духа бадьорість.Важко зітхнувши, - навколо й усе товариство зітхало, -Взяв Менелая за руку й сказав володар Агамемнон:
«Брате мій любий! Тобі на загибель ту склав я угоду,Проти троян одного з ахеїв поставивши битись!Ось тебе ранено - клятву священну зламали трояни!Але ні клятвенна кров баранів не буває даремна,Ні узливання, ні потиск правиць, що ми ними клялися.Як не віддасть їм тепер олімпієць, то все ж неодмінно,Хоч і пізніш, а віддасть, а ті вже заплатять за зрадуІ головами своїми, й жінками, і рідними дітьми.Добре-бо знаю це все і розумом я, і душею.День той настане колись - Іліон загине священний.З ним же загине Пріам і весь люд списоборця Пріама.Зевс, що в ефірі живе, з висоти свого трону, Кроніон,Темною сам потрясе тоді з неба егідою, в гнівіЗа віроломство й обман. І збудеться все неодмінно.Але страшна мені буде скорбота й печаль, Менелаю,Якщо тепер ти умреш, досягнувши кінця свого віку,Вкритий ганьбою до Аргоса спраглого я повернуся.Згадувать зразу ж почнуть ахеї тоді про вітчизну.На похвальбу і Пріамові, й іншим троянам покинемМи аргів'янку Єлену. Твої зотліватимуть костіВ полі під Троєю, справа ж нескінчена так і лишиться.Скаже тоді не один із троян гордовито зухвалих,Ставши ногою, славетний Атріде, на пагорб твій гробний:«О, коли б так і завжди свій гнів виявляв Агамемнон,Як задаремно тепер привів сюди військо ахейськеІ з кораблями порожніми знов повернувся додому,В край вітчизняний, хороброго кинувши тут Менелая».Скаже він так, і тоді - хай земля мене рідна поглине».
Щоб підбадьорить його, Менелай йому мовить русявий:«Духом кріпися, щоб страху не сіять у війську ахейськім.
Гостра не впала стріла на місця небезпечні", спочаткуПишно мережаний черес затримав її та запонаПотім з пов'язкою, що мідники мені хитро склепали».Відповідаючи, мовить владущий йому Агамемнон:«О, коли б то й було так, улюблений мій Менелаю!Рану досвідчений лікар огляне твою і цілющихЛіків дасть, щоб чорні тобі заспокоїти болі».
Зразу ж покликаний був ним Талфібій, окличник божистий:«Кликни, Талфібію, хай Махаон сюди прийде негайно,Того Асклепія син, що лікарем був бездоганним,Хай Менелая огляне, хороброго сина Атрея.Лучник якийсь із троянських рядів чи лікійських стрілоюРанив його - на славу собі та усім нам на горе».Так він сказав, і послухався мови тієї окличник.Швидко крізь лави ахеїв проходить він міднохітонних,Скрізь Махаона шукаючи. Бачить нарешті - стоїть він,Колом могутніх оточений військ щитоносних, що з Трікки,Коням поживної, разом із ним у похід вирушали.Близько спинившись, промовив до нього він слово крилате:«Сину Асклепія, кличе владущий тебе Агамемнон,Щоб Менелая оглянув, хороброго сина Атрея.Лучник якийсь із троянських рядів чи лікійських стрілоюРанив його - на славу собі та усім нам на горе».Так він сказав, і душу йому він у грудях стривожив.
Разом пішли вони вдвох через табір широкий ахеїв.А як до місця дійшли, де лежав Менелай русокудрийРанений, кращі круг нього ахейські зібралися коломЛюди, і от Махаон посередині став богорівний,І витягати почав він стрілу, що вп'ялася у черес,Та на стрілі поламались при тому зазублини гострі.Він розстебнув йому черес мережаний, потім запонуВитяг з пов'язкою, що мідники йому хитро склепали,Рану оглянув тоді, що стріла заподіяла гостра,Висмоктав кров і цілющими ліками рану посипав,Як зичливий Хірон ще колись научив його батька.Так клопоталися над Менелаєм вони гучномовним.
Рушили разом на них загони троян щитоносні.Зброю схопили й ахеї тоді і за січу згадали.Ти не побачив би, щоб Агамемнон дрімав богосвітлий,Десь би ховався від страху або не хотів воювати, -Він, навпаки, поривався у бій, що людей прославляє,Й кинув мережані міддю свої колісниці і коней,Що аж хропіли здаля, де тримав за вузду їх візничийЕврімедонт, Птолемеєм народжений, сином Пірея.Напоготові звелів йому бути Атрід, якщо, військомСам порядкуючи скрізь, утому в суглобах відчує.Так, оглядаючи воїв, він пішки обходив їх лави.Бачив, що в бій поривається хто з бистрокінних данаїв,То біля них зупинявся й таким підбадьорював словом:«Хай не вгасає, аргеї, вам шал бойового завзяття!Допомагать віроломним ніколи Зевс-батько не буде.Ті, що священну посміли порушити першими клятву,Трупом будуть своїм ніжнотілим шулік годувати,їхніх дружин молодих ми в полон з нетямущими дітьмиНа кораблях повеземо до себе, їх місто узявши».
А як де бачив, що бою страшного хтось хоче уникнуть,Тих усіляко соромив і гнівними лаяв словами:«Гей, боягузи й хвальки, невже вам не сором, аргеї?Що це ви топчетесь тут, немов оленята безтямні,Що, перебігши полями розлогими й втомлені дуже,Раптом пристануть, і в серці снаги у них більше немає.Так от безтямно ви топчетесь тут і до бою не йдете.Чи дожидаєте, поки дорвуться трояни до нашихГарнодеменних човнів аж при березі сивого моря,Впевнитись хочете, чи захистить вас рукою Кроніон?»
Так от, накази бійцям даючи, він обходив їх лави.От підійшов він до крітян, пробившися ледве крізь натовп.З Ідоменеєм відважним до бою вони споряджались, -Він у передніх рядах був, на вепра потужністю схожий.А Меріон тилові підбадьорював воїв загони.Серцем зрадів, їх уздрівши, володар мужів Агамемнон,Ідоменеєві мовив тоді він слово ласкаве:«Ідоменею, тебе над усіх бистрокінних данаївЯ поважаю - чи то на війні, чи то в іншому ділі,Чи то на учті, коли іскристе вино із водоюКращі з ахейських синів у кратерах мішають почесних.Справді, в той час, коли інші довговолосі ахеїМірою п'ють, то перед тобою наповнений келихЗавжди стоїть, як і в мене, щоб пити за серця бажанням.В бій вирушай і вияви доблесть, якою пишався!»Ідоменей йому, крітян провідця, у відповідь мовив:«Сину Атреїв, завжди тобі я товаришем вірнимБуду, як сам я раніш обіцяв, ще й кивнув головою.Та спонукай-бо тих інших довговолосих ахеївБій починати мерщій, бо трояни зламали священнуКлятву. Смертна загибель і всякі нещастя надаліїх дожидають, вони-бо порушили першими клятву».
Так він сказав, і Атрід, радіючи, далі подався.Він підійшов до Еантів, пробившися ледве крізь натовп.
В бій споряджались обидва, йшла хмарою з ними піхота.Як козопас із чатівні високої інколи бачитьХмару, від моря бурним Зефіровим посвистом гнану,І від смоли чорнішою здалеку хмара здається,Й суне над морем вона, і веде ураган за собою,Дивиться з жахом пастух і жене до печери отару, -Так за Еантами вслід, поспішаючи в січу жорстоку,Паростків Зевса хоробрих густі посувались загони,Чорні як хмара, щитами й списами наїжені грізно.Серцем зрадів, їх побачивши, владар мужів АгамемнонТа, їх обох окликаючи, слово їм мовив крилате:«Славні Еанти хоробрі, ахеїв вожді міднобронних!Вам підбадьорень не треба, й наказувать вам я не буду.Добре й самі ви народ спонукаєте битись завзято.Тільки б, о Зевсе, наш батьку, і ви, Аполлоне й Афіно,Дух такий самий палав би у кожного воїна в грудях,Скоро б упало подолане місто державця Пріама,Нашими взяте руками й дощенту зруйноване нами».
Так він сказав і, від них відійшовши, до інших подався.Нестор зустрівсь йому далі, пілоський гучний красномовець,Товаришів шикував він і кликав їх битись завзято;Поруч великий стояв Пелагон, і Аластор, і ХромійРазом з Біантом, керманичем люду, й владущим Гемоном.Воїв комонних та їх колісниці вперед він поставив,Ззаду ж - пішого війська хороброго лави численні,Певним оплотом в бою; а в середину пхнув полохливих,Щоб навіть той, хто не хтів, примушений був воювати.Воям комонним він першим наказував рівно рядамиКоней тримати своїх, не збиваючись в купу безладну.«Щоб із комонників жоден, на силу і вмілість поклавшись,Не виривався один уперед із троянами битись.Не відступав би й назад - це й інших ослабити може.Хто ж налетить своїм повозом на колісницю ворожу,Списа вперед виставляй - цей спосіб є самий найкращий.Так наші предки міста і мури міцні руйнували,Маючи розум такий же і запал у грудях той самий».Так підбадьорював їх у війнах досвідчений старець.Серцем зрадів, це побачивши, владар мужів Агамемнон,Нестора зразу ж окликнув і слово промовив крилате:«Старче, коли-бо то так, як дух твій у грудях коханих,Ноги були неослабні і сили колишні буяли!Та невідхильна гнітить тебе старість. Нехай би хто іншийїй підкорявся, а ти б молодим залишився й надалі».Мовив до нього у відповідь Нестор, їздець староденний:«Хтів би, Атріде, і сам я лишатись таким, як у давнюПору, коли богосвітлого вбив я Еревталіона.Та усього заразом не дарують людині богове.Був я колись молодий, а тепер от - насунулась старість.Але й таким між комонників вийду, порадою й словомїх направляючи, це - і право старих, і пошана.А на списах нехай списники б'ються молодші, снагоюКріпші за мене, які на свою покладаються силу».
Так він сказав, і Атрід подався, радіючи, далі.Вершника він Менестея зустрів тоді, сина Петея,Що між афінян стояв, побудників кличів воєнних.А недалеко від нього стояв Одіссей велемудрий,І навкруги кефаленці, в боях неослабні, стоялиЛавами. Тут-бо не чути було їм кличів воєнних,Тільки-но ще почали вирушати одні проти однихІ конеборні трояни, й ахеї. А ці все на місціЖдали, коли якийсь інший ахеїв загін, підоспівши,Кинеться проти троян, щоб січу й самим розпочати.Бачачи це, їх лаять владущий почав АгамемнонТа, їх обох окликаючи, мовив їм слово крилате:«Сину Петея-державця і паростка Зевса самого,Й ти лиш на підступи хитрі й лукавство зажерливе здатний!Що ж ви лякливо ховаєтесь тут, дожидаючи інших?Вам би обом у лавах передніх належало бутиЙ інших палаючій битві назустріч вести за собою.Ви-бо про учти найпершими чули від мене обидваВ час, коли учту старійшинам ми готували, ахеї.Любо тоді вам було печеню смачну споживати,З келихів медосолодке вино досхочу собі пити.Нині ж дивитись вам любо, щоб десять загонів ахейськихПоперед вас воювали і гострою билися міддю!»Глянув спідлоба і мовив йому Одіссей велемудрий:«Що за слова в тебе линуть, Атрід, крізь зубів огорожу?Як же це ми уникаємо бою, коли ми, ахеї,Проти троян конеборних Ареєву лють піднімаєм?Схочеш, то ти ще побачиш, якщо це тебе так турбує,Як Телемахів батечко любий та кинеться першийПроти троян конеборних. Слова ти на вітер пускаєш!»І, усміхаючись, мовив владущий йому Агамемнон,Гнів Одіссея помітивши, взяв він назад своє слово:«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!Ні дорікати тобі, ні наказів давать я не буду,Знаю-бо добре, що замірів сповнене доброзичливихСерце у грудях твоїх, що однаково мислиш зі мною.Тож уперед! Залагодим потім, якщо було словоПрикре між нами. Нехай же боги його з вітром розвіють!»
Так він сказав і, від них одійшовши, до інших подався.Стрівсь Діомед йому, високодумний Тідея нащадок,З кіньми стояв він на кованій гарно своїй колісниці.Син Капанея, могутній Стенел, стояв біля нього.Глянув на сина Тідея і лаять почав АгамемнонТа, окликаючи, слово до нього промовив крилате:«Слухай, Тідея відважного, коней впокірника, сину!Що ж ти сховався лякливо й на поле боїв позираєш?Батько твій рідний Тідей не умів так від страху тремтіти,Завжди в передніх рядах він любив воювать з ворогами, -Так говорили, хто бачив у ділі його. Але сам яІ не стрічав, і не бачив. Та, кажуть, він всіх перевищив.Сам, без війни, лише гостем, колись увійшов у МікениЗ рівним богам Полініком до війська людей набирати.Мавши облогою йти на священні мури фіванські,Дуже просили вони їм дати союзників славних.Ті уже згодились дати і те прохання схвалили.Але їх Зевс одвернув, показавши знамення зловісні.Отже, пішли вони далі й до лук подалися зеленихНад оболонню Асопу, що плине в густих очеретах.Звідти Тідея послом ізнов спорядили ахеї.От він у Фіви пішов і застав там багато кадмеїв -Учту справляла у домі своїм Етеоклова сила.Тільки візничий Тідей, хоч і був поміж ними чужинцем,Все ж не злякавсь, опинившись один між численних кадмеїв.Він викликав на змагання і всіх у борні дуже легкоПеремагав: була помічницею в нього Афіна.Злобу в душі затаївши, кадмеї, погоничі коней,Потай в засаду поставили, як повертавсь він додому,П'ятдесятьох юнаків, і вождів було двоє із ними -Славний Меон Гемонід, на бога безсмертного схожий,І Автофонів син Поліфонт, войовник нездоланний.Але Тідей їм обом заподіяв загибель ганебну.Всіх повбивав, одному лише дав повернутись додому -Тільки Меона пустив, на знамення здавшись богівське.От який був Тідей етолійський! А син народивсяСлабший за нього в бою, хоч, може, на зборах і кращий».
Так він сказав. На те Діомед не відмовив могутній,Він шанобливо докори державця шановного слухав.А Капанея славетного син до владущого мовив:«Сину Атреїв, знаючи правду, в олжу не вдавайся.Ми від батьків хоробріші й пишаємось тим справедливо.Ми-бо недавно взяли і Фів семибрамних твердиню,З меншою силою війська прийшовши під мури міцніші,Вірячи в божі знамення і Зевса великого поміч.Наші ж батьки загинули через безтямну зухвалість.Тим-то й не став-бо ти нас в однаковій честі з батьками».Глянув спідлоба і так Діомед на те мовив могутній:«Дядечку, краще помовч і мови моєї послухай.Не докорю Агамемнону я, людей вожаєві,Що закликає у бій в наголінниках мідиих ахеїв.Вкриється славою він, якщо переможуть ахеїТрої синів, і впадуть Іліона священного мури;Вкриється смутком, якщо переможені будуть ахеї.Краще згадаймо з тобою ми шал бойового завзяття!»Так він сказав і з повоза збройний зіскочив на землю.Грізно від того на грудях вождя, що кинувся в битву,Мідь забряжчала, аж острах і мужнього серцем обняв би.
Так наче хвилі морські, охмареним гнані Зефіром,Грімко об берег столунний б'ючись, раз у раз набігають, -Спершу зростають у морі вони, а потім на берегЗ гуркотом ринуть страшенним, і аж понад скелі стрімчастіХвилі сягають горбаті і шумом солоним плюються, -Так раз у раз і данаїв фаланги одна за одноюЙшли безустанно у бій, і кожній давали наказиВоєначальники, й мовчки ішли всі, й ніхто б не подумав,Що тут є стільки народу, і в кожного голос є в грудях.Йшли у мовчанні, покірні вождям, і лиш блискала ясноЗброя в оздобах рясних, що в ній у похід вирушали.Військо ж троянське, як вівці в кошарі заможного мужа,Сотнями збившись, стоять, коли молоко у них доять,І безустанно бекають, чуючи голос ягняток, -Гамір такий у троянців лунав по їх цілому війську.Та не у всіх був однаковий крик, не однакова мова,Різноманітні змішались тут різних народів говірки.Цих підбиває Арей, а тих - ясноока Афіна,Жах, і Острах, і Звада, в жадобі своїй ненаситна,Мужоубивці Арея сестра і товаришка вірна.Спершу маленька на зріст, виростаючи, згодом сягаєНеба вона головою, сама ж по землі йде цогами.От вона й тут, між ворожі проходячи юрми, однакуСіяла в них ворожнечу і множила стогони людські.
Щойно на місці однім наступаючі раті зійшлися,Разом зіткнулися шкіра щитів, і списи, і зусилляМідянозбройних мужів. Одні об одні ударялисьКруглоопуклі щити, аж луною навкруг гуркотіло.Все тут змішалось - і крики звитяжні, і стогони людськіТих, що губили і гинули, й кров'ю земля підпливала.Так, як у повінь потоки, із пагір спадаючи буйно,Котять ярами із сніжних джерел свої води бурхливіІ у долині просторій їх шумно зливають докупи,А з-над бескету пастух іздалеку гомін той чує, -
Так і од військ протиборних - і брязкіт, і крики лунали.Перший поверг Антілох Ехепола, Талісія парость,Славного воїна з-поміж передніх загонів троянських.В гребінь шолома гривастого перший його він ударив,В лоб йому'списа всадив, і глибоко в кість увігналосьМідяне вістря, і тьма Ехеполові очі укрила.Наче та вежа, упав він на землю в цій битві жорстокій.Впалого тіло за ноги вхопив володар Елефенор,Син Халкодонта, начальник абантів, душею великих,І поволік з бойовища, жадаючи швидше із ньогоЛати здійнять. Та не довго тривало його намагання.Вгледів душею великий Агенор, як труп волочив він,В ребра, що випадком той оголив під щитом, нахилившись,Списом сягнув міднокутим і руху все тіло позбавив.Щойно той випустив дух свій, як січа страшенна зчиниласьПоміж троян і ахеїв. Вовками один на одногоКидались дико вони, й розпанахував воїна воїн.
Син Теламона Еант убив Сімоесія, паростьАнтеміона квітучу; в долину з батьками своїмиЗ Іди зійшовши колись, щоб отари провідать овечі,На берегах Сімоентових мати його породила,Тим-то й назвали його Сімоесієм. Але віддячитьЗа піклування батькам своїм любим не встиг він: короткимВік його став перед списом великого духом Еанта.Першим він вийшов вперед, і спис йому в груди улучив,В правий сосок; і, пройнявши плече йому, вийшло іззадуМідяне вістря, й на землю упав він у порох, неначеТой осокір, що на луках в розлогій долині зростає,Рівний, стрункий, лиш вершина гіллям увінчана пишно.Та блискучим сокири залізом зітнув його тесля,Щоб на обіддя колісне для доброго воза погнути,Й от він нерушно на березі річки лежить і всихає.
Так Антемід Сімоесій лежав, богорідним ЕантомЗброї позбавлений. З натовпу раптом, націлившись гостримСписом, ударив його син Пріама, Антіф зброєсяйний,Та промахнувсь, - Одіссея хороброму другові ЛевкуВтрапив у пах, коли той іще трупа волік з бойовища.Випав із рук його мертвий, і сам він поліг біля нього.
Гнівом спахнув Одіссей, товариша вбитим уздрівши,Виступив з лав наперед, блискотливою міддю окутий,Біля полеглого став і, навкруг озирнувшися, раптомСписа блискучого кинув, і от відступили трояниПеред навальністю мужа. Та й кинутий спис був не марно:В Демокоонта поцілив, нешлюбного сина Пріама, -Той з Абідоса прибув, де коней тримав прудконогих.Списом ударив його Одіссей, за товариша гнівний,Прямо у скроню, і вийшло крізь голову з другого бокуМідяне вістря, і тьма Пріамідові очі укрила.Важко зваливсь він на землю, аж зброя на нім забряжчала.І відступили передні ряди і осяйливий Гектор.З криком великим аргеї, полеглих тіла відволікши,Рушили всі уперед. Це вгледів з твердині ПергамуЙ гнівом скипів Аполлон та гучно троян підбадьорив:«Сміло вперед, конеборні трояни! Звитяги аргеямНе уступайте, - не з каменю шкіра у них, не з заліза,їй не затримати мідь, що ударом тіла розсікає!Тут не воює й Ахілл, пишнокосої парость Фетіди:Гнів свій, для серця болючий, плекає він перед човнами».Грізний їм бог так гукав із твердині; а Зевсова донька,Трітогенея славетна, снаги додавала агеям,В натовпі ходячи скрізь, де бачила духом ослаблих.
Амарінкіда Діора тим часом приборкала доля -В праву гомілку при кісточці саме поранений був вінКаменем гострим: фракійський проводар у нього улучив,Пейрой, син дужий Імбраса, із города Ени прибулий.І сухожилля порвав йому камінь безстидний обидва,Й кість розтрощив, і Діор похитнувся, і навзнак зваливсяВ порох, до друзів обидві свої простягаючи рукиЙ дух випускаючи. Раптом підбіг той, що цілив у нього,Пейрой, і списа ввігнав йому близько від пупа, й на землюВипали нутрощі всі, і тьма йому очі окрила.Кинувсь Тоант етолієць, ледь Пейрой схиливсь, і ударивВ груди його над соском і списа встромив у легені.Ближе Тоант підбігає і, вирвавши списа важкогоВ нього з грудей, свій гострий вихоплює меч і, ввігнавшиПрямо в живіт, відбирає фракійцеві подих останній.А обладунку не зняв: обступили убитого друзі,З чубом на тім'ї фракійці, списи наставляючи довгі,Й хоч був величний Тоант, і могутній, і мужністю славний,Геть відігнали його, й відступив він, жахаючись серцем.
Так і лежали один біля одного в поросі порядДвоє вождів - фракійців і мідянозбройних епеїв.А навкруги - з обох станів - багато загинуло й інших.Битву цю гудити муж не наважився б навіть сторонній,Хоч і без жодної шкоди, не ранений гострою міддю,Вештався б він серед бою, й водила б Паллада Афіна,Взявши за руку його, і від стріл і списів боронила.В день той загинула сила-силенна троян і ахеїв,В порох упавши чолом і один біля одного лігши.