Мовивши так, від брами подався осяйливий Гектор,Поруч ішов його брат Александр, обоє душеюПрагнули швидше почать воювати і з ворогом битись.Так же, як бог мореплавцям тоді посилає жаданийВітер попутний, коли сосновими веслами битиХвилю вони потомились і м'язи їх мліть починала, -Перед троянами так з'явились обидва жадані.Від Александра поліг там Менестій, народжений в Арні,Ареїтоїв потомок, якого озброєний киємЗ Філомедусою мав велеокою Арни володар.Гектор же списом загостреним втрапив у карк ЕйонеяПід міднокутим обіддям шолома, й той зразу ослаб весь.Главк, Гіпполоха нащадок, лікійських мужів поводатар,Списа у плечі всадив Іфіноєві в січі жорстокій,Дексія сину, в ту мить, як на свій мав скочити повіз, -З повоза тут же упав він на землю і зразу ослаб весь.
Щойно побачила їх ясноока богиня Афіна,Як вони нищать аргеїв нещадно у січі жорстокій,Кинулась зразу з вершин олімпійських вона і помчалаДо Іліона священного. Це Аполлон із ПергамаБачачи, вийшов назустріч, - бажав він троянам звитяги.Стрілись обоє вони біля дуба, і перший до неїМовив тоді владар Аполлон, син могутнього Зевса:«Нащо це, так поспішаючи, доню великого Зевса,Ти із Олімпу зійшла? Що великий твій дух схвилювало?Може, бажаєш на користь данаїв мінливу звитягуПерехилить? До троян же, що гинуть, нема в тебе жалю!Ради послухай моєї - це краще було б набагато.Тож припинім на сьогодні змагання воєнні між нимиЙ січу шалену. Згодом нехай собі б'ються, аж покиВщент Іліон рознесуть, якщо вже так вашому серцюБажано, вічні богині, в руїнах це бачити місто».Відповідаючи, мовила так ясноока Афіна:«Так, дальносяжче, хай буде! З думкою саме такоюЯ із Олімпу й сама прибула до троян і ахеїв.Та скажи, як ти хочеш війну поміж них припинити?»Мовив тоді владар Аполлон, син могутнього Зевса:«В Гектора, коней впокірника, смілість велику збудімо, -Викличе, може, когось із данайських героїв хоробрихВийти один на один і в бою позмагатись завзятім.Діткнуті цим за живе в наголінниках мідних ахеїВиставлять мужа самі, щоб із Гектором бився божистим».Мовив він так, і погодилась з ним ясноока Афіна.
Син же Пріамів коханий Гелен відчув своїм серцемВолю богів, до якої по спільній прийшли вони згоді.От підійшов він до Гектора й мовив таке йому слово:«Гекторе, сину Пріамів, до Зевса розумом схожий!Ради послухай моєї - тобі ж я доводжуся братом.Хай посідають на землю з троянами разом ахеї,Ти ж тоді найхоробрішого поміж ахеями викличВийти один на один і в бою позмагатись завзятім.Ще-бо не суджено вмерти тобі й досягнути кончини, -Голос такий від богів, що живуть споконвіку, почув я».Мовив він так, і з великою радістю вчув його Гектор,Вийшов між військ посередині й стримав фаланги троянські,Спис посередині вткнувши, і всі посідали навколо.Стримав тоді й Агамемнон красивоголінних ахеїв.А ясноока Афіна і сам Аполлон срібнолукий,Яструбів постать прибравши, удвох на високому сілиДубі всевладного батька, егідодержавного Зевса,І милувались на воїв. Ті посідали рядами,Міддю шоломів, списів і щитів наїжачившись густо.Як від Зефіра, що раптом війнув, набігаючи брижіМоря вкривають гладінь, аж море усе почорніє, -Брижами так під рядами троян і ахеїв рівнинаВся хвилювала. Став Гектор між лавами їх і промовив:
«Слухайте, Трої сини і красивоголінні ахеї!Те вам скажу, до чого у грудях мій дух спонукає.Клятви здійснить не дозволив нам високовладний Кроніон,Але, замисливши лихо, призначив нам битись, аж докиАбо захищене баштами візьмете наше ви місто,Або самі тут поляжете всі при човнах мореплавних.Наймужніші-бо тут серед вас із мужів всеахейських.В кого із них є у серці бажання зі мною змагатись,Вийде нехай наперед - з богосвітлим Гектором битись.Так говорю я, і Зевс хай буде між нами за свідка.В разі противник здолає мене довголезою міддю,Зброю хай зніме мою й віднесе до човнів крутобоких,Тіло ж додому віддасть, щоб трояни і жони троянськіМали можливість вогнем померлого труп спопелити.В разі ж його подолаю, і дасть Аполлон мені славу,
Зброю із нього зніму й віднесу до священної ТроїЙ там її в храмі меткого стрільця Аполлона повішу,Тіло ж віддам однести до міцних добропалубних суден,Щоб віддали його спаленню довговолосі ахеїЙ пагорб могильний насипали над Геллеспонтом просторим.Скаже хто-небудь колись у людських поколіннях наступних,На кораблі многовеслому в морі йдучи винно-темнім:«Воїна, вмерлого в давню годину, ось пагорб могильний,Мужнього в битві його пересилив осяйливий Гектор».Скажуть отак коли-небудь, і слава моя не загине».
Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо -Сором було відмовлятись, прийняти ж той виклик боялись.
Врешті підвівсь Менелай і обурено став говорити,З гнівним докором, аж серце тяжко у нього стогнало:«Горе мені! О хвальки! Ахеянки-бо ви, не ахеї!Ну ж і ганьба вас укриє тепер із страшних найстрашніша,Якщо з данаїв ніхто не вийде із Гектором битись!В землю, сидячи тут, у випар води оберніться!Серця нема в вас у грудях, і випаде вам лиш неслава!Сам проти нього я виступлю збройно. А жереб звитягиВисоко в небі безсмертні боги в своїй волі тримають».
Мовивши так, обладунки прегарні він став одягати.Тут би й життя тобі край, Менелаю, від рук нездоланнихГектора, бо набагато могутніший був він за тебе, -Стримали все ж тебе, кинувшись разом, державці ахейські.Сам Агамемнон, Атреїв паросток широковладний,Брата правицю схопив і, на ймення назвавши, промовив:«Ти знавіснів, Менелаю, годованцю Зевсів! Не личитьКоїть дурниці тобі. Хоч і важко, а втриматись треба.З мужем сильнішим од тебе не зважуйся зопалу битись,З Гектором, сином Пріама, його-бо страхаються й інші,Навіть Ахілл з ним вступати у бій, що веде нас до слави,Йшов не без трепету, хоч набагато за тебе сильніший.Отже, іди і спокійно сідай до свого товариства.Іншого вишлють когось із Гектором битись ахеї.Хоч і безстрашний він сам і бою запеклого спраглий,Певен я, з радістю він коліна розправить, як вийдеЦілий із жаху війни, із цієї жахливої битви».Цими словами умовив брата герой, була слушнаМова його, й той послухав охоче. Із пліч МенелаяТовариші його з радістю тут же зняли усю зброю.
Нестор підвівся тоді з-між аргеїв і так до них мовив:«Горе нам! Смуток великий на землю спадає ахейську.Тяжко тепер заридає Пелей, сивочолий комонник,Мудрий порадник і славний промовець серед мірмідонян!Радісно так він мене у своєму розпитував доміТа про аргеїв питав, про рід їх увесь і потомків.А як почув би, що інші тремтять перед Гектором нині,Руки свої до безсмертних він, певно, підніс би з благаннямДух його з тіла послати мерщій до оселі Аща!Був би я, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,Юний, як в дні, коли битись при водах швидких КеладонтуЗ лавами воїв пілоських аркадські зійшлись списоборціФейських твердинь недалеко, де хвилі Ярдану струмують!Еревталіон аркадян очолював, муж богорівний,Ареїтоя вождя він на плечах носив обладунок,Ареїтой же божистий прозвання носив києзбройця, -Так його звали й мужі, і жінки, підперезані пишно:Він-бо не з луком, не з списом довженним ходив воювати, -Кієм залізним ворожі подолував легко фаланги.Та Лікург його вбив, не силою лиш, а лукавством,Десь у проході вузькім, де згуби не міг одвернутиКієм залізним, - Лікург його списом своїм вже навилітВстиг проколоти, і той навзнаки повалився на землю.Зняв обладунки звитяжець, даровані мідним Ареєм.Довго він сам їх носив, ідучи в колотнечу Арея,А як постарів Лікург у покоях своїх владаревих,Еревталіону, другові любому, дав їх носити.Наймужніших на бій він у зброї цій став викликати.Всі трепетали, боялись, ніхто не насмілювавсь вийти.Але підбив мене дух мій незламний до бою вступитиЗ воєм зухвалим, хоч віком я був поміж них наймолодший.Вийшов я битися з ним, і дала мені славу Афіна -Впав від моєї руки ставніший, могутніший воїнІ розпростертий лежав, на всі боки розкинувшись важко.Був би я знов молодий, і мав би я силу колишню,Стрів би в бою тоді Гектор противника шоломосяйний!Скільки не є тут між вами хоробрих мужів всеахейських,Та немає охочих назустріч до Гектора вийти».
Старець їм так докоряв, і дев'ять мужів підвелося.Вийшов між ними найперший володар мужів Агамемнон,
Вслід Діомед за ним вийшов могутній, нащадок Тідея,Слідом за ними Еанти, шаленої сповнені сили,Ідоменей вслід за ними та Ідоменеїв товаришВстав, Меріон, Еніалію-мужоубивцеві рівний,Слідом за ним Евріпіл, осяйливий син Евемона,Син Андремонів Тоант, а за ним Одіссей богосвітлий -З Гектором битись вони богосвітлим усі зажадали.
Знову звернувся до них тоді Нестор, їздець староденний:«Кидайте жереб по черзі тепер - кому припаде він,Той допоможе нехай красивоголінним ахеям.Він допоможе також і самому собі, якщо вийдеЦілий із жаху війни, із цієї жахливої битви».Так він сказав, і кожен з них, свій жеребок позначивши,Кинув його у шолом Агамемнона, сина Атрея.Вої ж тоді, до богів здіймаючи руки, молились.Так не один говорив, поглядаючи в небо широке:«Зевсе, наш батьку! Еантові хай чи сину ТідеяВипаде, чи пишнозлотних Мікен владареві самому!»Так говорили вони, а Нестор, їздець староденний,Взяв жеребки й потрусив у шоломі, й, як всі того прагли,Випав Еантові жереб. Окличник проніс його колом,Справа йдучи по зібранню, й показував славним ахеям.Але ніхто за свого не признав його, кожен зрікався.Врешті до того дійшов він, по зборах проходячи колом,Чий був значок на отім жеребку, - д' осяйного Еанта.Руку простяг він до нього, наблизившись, дав йому жереб.
Глянувши, той упізнав жеребок свій і з радісним серцемКинув під ноги на землю його і, озвавшись, промовив:«Друзі, це мій жеребок, і сам я всім серцем радію,Гектора-бо подолать богосвітлого я сподіваюсь.Ви ж, поки я свою бойову налягатиму зброю,До владаря помоліться, могутнього Зевса Кроніда,Тільки безмовно, про себе, щоб вас не почули трояни.Можна і вголос, проте, бо чого б це ми мали боятись!Хто б не хотів мене силою змусить чи вмінням лукавим,Не приневолить, однак, відступить, - не таким недолугимНа Саламіні-бо я, сподіваюсь, родився і виріс!»Мовив він так, і вони помолились до Зевса Кроніда.Так не один говорив, поглядаючи в небо широке:«Зевсе, наш батьку, що з Іди владариш, великий, преславний,Дай перемогу Еантові й слави окрий його сяйвом!А коли Гектора любиш і дбаєш також і про нього,То подаруй їм обом і силу однакову й славу!»
Мовили так, а Еант у мідь одягався блискучу.А, бойовий обладунок на тіло увесь одягнувши,Рушив на ворога він, як виходить Арей велетенський,В бій ідучи поміж воїв, яких підбиває КроніонДо ворожнечі у злобі взаємній, що душу з'їдає.Так і Еант велетенський ішов тоді, захист ахеїв,Грізним лицем усміхався, а знизу міцними ногамиКроки широкі робив, довготінним стрясаючи списом,Спостерігаючи це, душею раділи аргеї.Трепет троян обійняв, і дрож їм пробіг по суглобах,Навіть у Гектора в грудях сильніше забилося серце.Та не міг вже ніяк він назад одступить і укритисьВ лавах троянських, бо сам же його викликав він до бою.
Близько Еант підійшов, мов муром, надійно прикрившисьМідним щитом семишкірним, що Тіхій зробив для героя,Кращий поміж лимарями, а мав він у Гілі оселю.З шкур од сімох бугаїв годованих злагодив щит вінЯсноблискучий, і восьмий ще шар був із міді на ньому.Груди щитом цим закривши, Еант тоді, син Теламона,Став перед Гектором близько й, йому похваляючись, мовив:«Гекторе, нині, коли ми один проти одного вийшли,Знатимеш ясно, чи є між данаїв ще інші герої,Окрім Ахілла, мужів переборця із лев'ячим серцем.Біля своїх крутобоких човнів мореплавних лежить він,На Агамемнона гнівом палаючи, пастиря люду.Є ще між нами такі, що здатні з тобою зустрітись,Навіть багато ще є. Починай же борню і змагання!»В відповідь Гектор великий сказав йому шоломосяйний:«Теламоніде Еанте божистий, володарю люду!Годі зі мною тобі як з дитям розмовляти безсилимАбо з жоною, що в ділі воєннім не тямить нічого.Добре на битвах-бо знаюся я і на мужоубивствах,Знаюся, як у бою повертати направо й налівоЩит сухошкірий та в січі кривавій із нй*м виступати;Знаю, як з повозом кінним у вир бойовий уриватись,Знаю, як танець Арея вести у бою рукопашнім.Та на такого, як ти, крадькома нападати не хочу,Підступом діючи, - тільки одверто, аби лише вдало!»
Мовивши так і метнувши свого довготінного списа,Влучив Еантові він у страшний його щит семишкірний,В мідну поверхню, що шаром ще восьмим лежала на ньому.Шість шкуратяних шарів пронизав у нім спис непоборний,В сьомому шарі застряг. Розмахнувшись тоді, в свою чергу,Богонароджений кинув Еант довготінного списаІ Пріамідові втрапив у щит його рівноокруглий.Наскрізь пробив броню осяйну тоді спис величезнийІ, через панцир пройшовши, оздоблений дуже майстерно,Сину Пріама хітона роздер саме проти пахвиниСпис той. Та він одхилився і чорної смерті уникнув.Повиривали руками обидва списи свої довгіЙ знову зчепились, неначебто леви оті кровожерніЧи кабани лісові, нездоланної сповнені сили.Гектор Еантові в щит посередині списом ударив,Міді, проте, не пробив, тільки вістря у нього зігнулось.Кинувсь Еант на щит супротивника й з розмаху наскрізьСписом пройняв, і хитнувся герой, що вперед поривався,Ранений в шию, і чорна, струмуючи, кров полилася.Не припинив боротьби, проте, Гектор шоломосяйний,Лиш відступив і, схопивши рукою могутньою камінь,Що серед поля лежав, важкий, почорнілий, пошерхлий,Влучив Еантові він у страшний його щит семишкірний,Прямо в опуклу середину, так що аж мідь задзвеніла.Слідом за ним і Еант, набагато ще більший схопившиКамінь, як жорно млинове, і ним розмахнувшися, кинувІз неймовірною силою, й в щит посередині втрапив,Ранивши Гектору милі коліна, і навзнак упав він,Груди прикривши щитом. Та підвів Аполлон його зразу ж;
І на мечах врукопаш вони стали б рубатися зблизька,Якби не вісники Зевса й окличники смертного люду,Що підійшли до них, - цей від троян, а той від ахеївМідянозбройних - Ідей і Талфібій, розумні обидва.Берла вони поміж них простягли, і окличник троянськийСлово промовив Ідей, досвідчений в мудрих порадах:«Годі вам, любі сини! Припиніть ви борню і змагання!Ви ж обидва водно хмаровладному Зевсові любі,Ви обидва хоробрі бійці - це побачили всі ми,Ось уже ніч западає, а добре скоритися ночі».Відповідаючи, мовив до нього Еант Теламоній:«Хай же, Ідею, слова твої й Гектор так само повторить.Викликав сам на двобій найсміліших мужів він ахейських.Хай же і зараз почне, а я вслід за ним підкорюся».В відповідь Гектор великий сказав йому шоломосяйний:«Обдарував тебе бог і силою, й зростом, Еанте,Й розумом, та й на списах ти найкращий боєць між ахеїв,Тим-то давай припинім на сьогодні борню і змаганняЗбройне. Згодом ми знову почнемо змагання, аж покиНас божество не розніме, комусь дарувавши звитягу.Ось уже ніч западає, а добре скоритися ночі.Як же ахеїв обрадуєш ти при човнах мореплавних,А щонайперше рідних та друзів, які є у тебе.Я ж у великому місті владики старого ПріамаРадістю втішу троян і в довгім одінні троянок,Що до оселі богів за мене молитися прийдуть.Тож обміняймось багатими нині з тобою дарами,Щоб говорив про нас кожен з троян і кожен з ахеїв:«Билися в лютій вони ворожнечі, що душу з'їдає,А розійшлись після бою у злагоді й дружбі взаємній».
Мовив це й дав він Еантові срібноцвяхований меч свійРазом із піхвою й гарно скроєним пасом ремінним,А Теламоній віддав йому пояс, шо пурпуром сяяв.Так розлучились вони, і пішов з них один до ахеїв,Другий - до шумного війська троян. А ті серцем раділи,Дивлячись, як повертається цілий до них і здоровийГектор, що сили Еанта і рук нездоланних уникнув, -В місто його повели, хоч живим уже бачить не ждали.Так повели і Еанта красивоголінні ахеїДо Агамемнона, що із звитяги був втішений вельми.
Як у намети вони зібрались до сина Атрея,Взявши бика п'ятирічного, - владар мужів АгамемнонВ жертву приніс задля них всемогутньому Зевсу Кроніду.Оббілували і, шкуру обдерши, всього порубали,Дрібно порізали й кожен шматок на рожен настромили,Потім старанно засмажили й згодом з рожнів познімали,І, закінчивши роботу, до гойної учти взялися,Нарівні всіх частували, ніхто не лишивсь без частунку.М'яса довженним шматком із самої хребтини ЕантаПочастував Агамемнон, Атреїв син широковладний.Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Перший снувати свої міркування почав староденний
Нестор, що завжди поради умів подавати найкращі.З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:«Сину Атреїв і ви, найславніші вожді всеахейські!Довговолосих багато ахеїв тут голови склали,Темну кров їх пролив біля хвиль повноводних СкамандруБуйний Арей, і спустилися душі їх всі до Аїду.От чому треба, щоб зранку війну припинили ахеї,Ми ж зберемось, і на мулах сюди й на волах привеземоВбитих тіла, й недалеко від наших човнів мореплавнихСпалимо їх, щоб кожен дітям хоч кості батьків їхМіг привезти, як повернемось ми до своєї вітчизни.Пагорб могильний над вогнищем, спільний для всіх, ми насиплемСеред рівнини і зразу ж зведемо навколо високіСтіни для захисту нам і нашим човнам мореплавним.А посередині вправлену міцно поставимо браму,Щоб через неї проїхати кінні могли колісниці.Зовні, за стінами близько, ми рів прокопаєм глибокий.Стан оббігаючи наш, він кінних затримає й пішихВ час, коли наступом рушать трояни на нас войовничі».Так він сказав, і всі владарі його мову схвалили.
А в іліонськім акрополі, близько від дому Пріама,Страшно бурхливе троян вирувало тим часом зібрання.Першим Антенор розсудливий став серед них говорити:«Слухайте, Трої сини, і дарданці, і військо союзне!Хочу сказати вам те, що в грудях велить мені дух мій.Нині ж, давайте, вернімо Атрідам Єлену аргейськуРазом зі скарбом її. Адже й досі, ламаючи клятви,Ми цю провадим війну. Нічого я доброго з цьогоНе сподіваюсь, якщо ми не зробимо так, як я раджу».Так він промовив і сів.
Із свого тоді місця ЄлениПишноволосої встав чоловік, Александр богосвітлий,Відповідаючи, він йому слово промовив крилате:«Не до вподоби мені, Антеноре, оте, що ти мовив!Міг би ти іншу, напевно, подати нам кращу пораду.А якщо справді, без жарту, ти все це обдумано мовив,То, мабуть, розум у тебе самі одібрали богове.Тож до троян, упокірників коней, хотів би я мовить.Прямо скажу я тепер: не віддам я дружини своєї.Скарб же, що з Аргоса з нею привіз я до нашого дому,Весь я готов повернуть, ще й од себе до нього додати».Так він промовив і сів.
Із свого тоді місця підвівсяСтарець Пріам Дарданід, до безсмертних подібний порадник.З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:«Слухайте, Трої сини, і дарданці, і військо союзне!Хочу сказати вам те, що в грудях велить мені дух мій.Йдіть і, як завжди, вечерю у місті своїм споживайтеТа не забудьте про варту й про що кому слід пильнувати.До кораблів крутобоких хай піде Ідей на світанкуЙ скаже Атрея синам, Агамемнону із Менелаєм,Що говорив Александр, від якого і розбрат почався.Хай ще й таке перекаже їм слово розумне, чи згодніПерепочить од війни злошумливої, поки ми вбитихСпалимо. Згодом ми знову почнемо змагання, аж покиНас божество не розніме, комусь дарувавши звитягу».Так він сказав, і слухали всі, і з ним були згодні.Стали війська по загонах вечерю свою споживати.
До кораблів крутобоких подався Ідей на світанку,Тут він данаїв застав, Ареєвих слуг, на зібранніБіля корми корабля Агамемнона. От перед нимиСтав посередині й так промовляв голосистий окличник:«Сину Атреїв і ви, найславніші вожді всеахейські!Славний Пріам та інші трояни достойні звелілиПерекажи, чи буде для вас те приємне і миле,Що говорив Александр, від якого і розбрат почався:Скарб, що в своїх Александр кораблях крутобоких до себеВ Трою привіз - бодай би він з ними раніше загинув! -Все він готов повернуть, ще й од себе до нього додати.А Менелая славетного шлюбної, каже, дружиниВін не віддасть, хоч трояни до того його й спонукали.Та доручили ще й інше вам слово сказати, чи згодніПерепочить од війни злошумливої, поки ми вбитихСпалимо. Згодом ми знову почнемо змагання, аж покиНас божество не розніме, комусь дарувавши звитягу».Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо.Але нарешті озвався тоді Діомед гучномовний:«Нам не годиться тепер ні скарб Александрів приймати,Ані Єлену саму! Нерозумній дитині й то ясно,Що для троян уже злої загибелі сіті готові!»Мовив він так, і скрикнули схвально синове ахейські,З слів Діомеда, впокірника коней, дивуючись щиро.От до Ідея звернувся тоді володар Агамемнон:
«Чув ти, Ідею, і сам ті слова, що сказали ахеї,Те, що у відповідь мовили. Згоден цілком я із ними.А щоб померлих спалить, проти цього і я не перечу.Не подобає-бо нам зволікати із мертвих тілами.Скоро померли вони - їх треба вогнем заспокоїть.Гери муж громоносний за свідка хай Зевс мені буде!»Мовлячи так, до безсмертних богів він здійняв своє берло.До Іліона священного тут же Ідей повернувся.
Разом зібравшись, трояни й дарданці на площі сиділиЙ ждали всією громадою, поки Ідей від ахеївВернеться. От він вернувся й, між них посередині ставши,Все, як було, розповів. Заходились негайно трояниЗвозити мертвих - одні, а інші - рубати дерева.З другого боку, й аргеї з човнів мореплавних спішилиЗвозити мертвих - одні, а інші - рубати дерева.Сонце промінням новим вже навколо осяяло ниви,З плавно пливучих глибин Океану зійшовши на світлийШлях свій небесний, як стрілись у полі обидва загони.Важко було впізнавать серед мертвих їм кожного мужа,Поки зчорнілої крові із трупів не змили водою;Сльози гіркії ллючи, їх на повози зносили потім.Вголос ридать боронив їм Пріам, і безмовно трояниМертвих складали на вогнища, тяжко сумуючи серцем,І, попаливши вогнем, в Іліон повертались священний.З другого боку, так само і мідноголінні ахеїМертвих складали на вогнища, тяжко сумуючи серцем,І, попаливши вогнем, до човнів крутобоких вертались.
Вдосвіта другого дня, коли з ночі ще ледь розвиднялось,Вже круг багаття зібрались добірні синове ахейські,Пагорб могильний над вогнищем, спільний для всіх, спорудилиСеред рівнини й навкруг повиводили зразу ж високіВежі на захист собі і їхнім човнам мореплавним.А посередині вправлену міцно поставили браму,Щоб через неї проїхати кінні могли колісниці.Зовні, за стінами близько, ще й рів прокопали глибокий,Довгий, широкий, а вздовж його палі міцні повбивали.Так в своїм стані трудилися довговолосі ахеї.
В час той боги сиділи круг Зевса, що блискавки мече,Й спостерігали великі діла міднозбройних ахеїв.З словом звернувся до них Посейдон, землі потрясатель:«Зевсе, наш батьку, хто з смертних на всьому просторі земномуЗадуми й наміри схоче тепер виявляти безсмертним?Глянь же на мур, що звели його довговолосі ахеїКруг кораблів, ще й навколо глибоким його обкопалиРовом! А чи принесли ж і безсмертним вони гекатомби?Скрізь ця лунатиме слава, де промінь світання сягає.Те ж, що, працюючи, місто поставили ми з АполлономЛаомедонту-героєві, піде назавжди в непам'ять!»З гнівним обуренням мовив у відповідь Зевс хмаровладний:«Що це ти кажеш, землі потрясателю вельмимогутній?Хай би цих задумів інший з богів побоявся безсмертних,Слабший багато за тебе й руками і силою духу, -Скрізь твоя слава лунає, де промінь світання сягає!Слухай же, прийде ще час, коли довговолосі ахеїІз кораблями своїми поїдуть до рідного краю,Вщент поруйнуєш ті мури і скинеш весь груз той у море,А узбережжя розлоге ізнову пісками укриєш,Щоб від великого муру ахейського й сліду не стало».Так між собою тоді богове про це розмовляли.
Сонце тим часом зайшло, і справу скінчили ахеї.Потім биків закололи й вечеряти сіли в наметах.В час той до них із вином кораблі прибули мореплавніЗ Лемносу, що спорядив для ахеїв Евней, син Ясона,Люду вождя, з яким Іпсіпіла його породила.Двом Атрея синам, Агамемнону та Менелаю,Тисячу мірок вина послав Леонід у дарунок.Там же черпали вино собі довговолосі ахеї,Хто, обмінявши за мідь, а хто за блискуче залізо,Хто за шкуру волячу, а хто і за цілу корову,Хто за невільника навіть. І учту бучну влаштували.Так цілу ніч провели тоді довговолосі ахеїВ стані своїм, а трояни й союзники їх - в Іліоні.Так цілу ніч, лихе замишляючи, Зевс велемудрийВ небі гримів, аж страхом блідим їх усіх огорнуло.З кубків на землю вино проливали вони, і ніхто з нихПити не смів, не вчинивши раніш узливання Кроніду.Врешті всі полягали і сну споживали дарунки.