Так сторожили трояни свій стан. Тим часом ахеївХолод тривоги проймав, полохливої втечі товариш.Смуток нестерпний мужів подолував найхоробріших.Так, ніби двоє вітрів, у багатому рибою моріВихром раптовим зіткнуться Борей із Зефіром, з ФракіїВраз налетівши, і чорні навколо здіймаються хвилі,Наче ті гори, й виносять на берег морське баговиння, -Так від печалі душа розривалась у грудях ахеїв.
Син же Атреїв, великою в серці повитий журбою,Ходячи в лавах, велів окличникам дзвінкоголосимКожного мужа на збори покликати, всіх поіменно,Але не вголос, і сам серед перших між ними трудився.Всі осмутніло на зборах сиділи. Встав Агамемнон,Сльози рясні проливаючи, мов джерело темноводе,Що із стрімкого бескеття струмить свої темряві води.Тяжко зітхаючи, так говорив він тоді до аргеїв:«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники люду!Зевс Кроніон великий в тяжкі мене злигодні вплутав.Спершу, жорстокий, мені обіцяв, ще й, кивнувши, потвердив,Що повернусь, Іліон зруйнувавши мурований міцно,Нині ж лихий він замислив обман і велить повертатисьВ Аргос безславно, стільки отут загубивши народу!Зевсові так всемогутньому раптом тепер заманулось.Не полічить городів, що він зруйнував їх твердиніЙ ще поруйнує багато, бо сила його величезна.Отже, послухайте всі, і виконуймо те, що скажу я:Швидше до рідного краю тікаймо мерщій з кораблями:Широковуличну Трою ніколи-бо нам не узяти!»
Мовив він так, і мовчки те слухали всі нерухомо.Довго у смутку безмовно сиділи синове ахейські.Зрештою все ж обізвався тоді Діомед гучномовний:«Сину Атреїв! Я перший тут проти твоїх недоречнихСлів позмагаюсь, не гнівайсь, так личить на зборах, владарю!Мужність ти ганив недавно мою перед військом данаїв,Небоєздатним мене називав боягузом, - та все цеЗнають аргеї давно - від найстарших і до наймолодших.Син хитроумного Кроноса дав тобі з двох лиш єдине:Берло владарське подарував і загальну пошану,Мужності тільки не дав, а сила ж у ній величезна.0 нерозважний, невже ти гадав, що синове ахейськіНебоєздатні такі й боягузи, як ти запевняєш?А як самого тебе спонукає твій дух повернутись,То від'їжджай! Путь відкрита, й багато привів із собоюТи кораблів із Мікен, он стоять вони вздовж узбережжя.Інші ж усі тут залишаться довговолосі ахеї,Поки ми вщент не зруйнуємо Трої. Якщо ж і останніТеж повтікають до рідного краю усі з кораблями,Ми із Стенелом удвох до останку тут битися будем,Але візьмем Іліон, бо з богом сюди прибули ми!»Мовив він так, і скрикнули схвально синове ахейські,З слів Діомеда, впокірника коней, дивуючись щиро.
Встав поміж них і сказав тоді Нестор, їздець староденний:«Сину Тідеїв, в боях войовник ти єси найсильніший,І у пораді з своїх перевесників ти є найкращий.Не докорить твоїй мові ніхто, скільки є тут ахеїв,Не заперечить ніяк. Та її до кінця не довів ти.Ти молодий ще і міг би за віком своїм уважатисьСином найменшим моїм, але промовляв тут розумноТи до державців аргейських, і слушна була твоя мова.Хай же і я, що вважаюсь багато старішим за тебе,Висловлю дещо і все доведу, і ніхто моїй мовіНе докорятиме, навіть і сам владар Агамемнон.Лиш нечестивцям бездомним, без роду, без племені, любіЧвари війни міжусобної, людям такі осоружні.Але скорімося темряві ночі, що нас облягає,І приготуймо вечерю. Сторожа хай стан наш вартує,Чати зайнявши між виритим ровом і муром твердині.Нашим я це юнакам доручаю. А в іншому всьому,Сину Атреїв, ти провід веди, ти ж найбільший державець.Склич старшину на учту, це й личить тобі і неважко:Досить у тебе вина, що його кораблями ахеїМорем широким щоденно до нас із Фракії привозять;Є й частування доволі, адже багатьма ти керуєш.Тож багатьох поскликай і послухай того, хто найкращуРаду подасть, бо зараз найбільш потребують ахеїДоброї, мудрої ради, - вогні он ворожі палаютьБлизько від наших човнів. А хто з цього буде радіти?Нашому війську цей день чи рятунок несе чи загибель».Мовив він так, і слухали всі і ту мову схвалили.
Вийшла негайно сторожа озброєна стан вартувати,Вів її Нестора син Фрасімед, поводатар народів,Далі ішли Аскалаф і Іалмен, синове Арея,Далі ішов Меріон, а за ним Афарей з Деїпіром,Далі - Креонта владущого син, Лікомед богосвітлий.Семеро вийшло вождів із сторожею, й кожен по сотніВів юнаків, і списи їх здіймались в руках довготінні,Ставши на місці, між ровом і муром вони посідали.Вогнища враз розпалили й вечерю взялись готувати.Син же Атреїв до свого намету старійшин ахейськихВсіх запросив на учту багату, що радує серце,Й руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Перший із них свої ткати почав міркування старезнийНестор, який у пораді й раніш виявлявся найкращим.Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити:«Сину Атреїв славетний, владарю мужів Агамемнон!З тебе почну й закінчу я тобою; багато-бо людуВладі кориться твоїй, тож Зевс доручив тобі берлоЙ право державне, щоб ти про народи свої піклувався.Більше за всіх тобі личить і слово сказать, і послухать,Взявши і те до уваги, що серце кого спонукалоМовити добре. А як учинить - це від тебе залежить.Отже, скажу тобі те, що найкращим мені видається.Кращої думки ніхто серед нас не помислить од тої,Що її мав я давно та якої дотримую й досіЗ дня, коли дівчину ти, Брісеїду, з намету Ахілла,Гнівом пойнятого, силою виволік, паростку Зевсів,Наших порад до уваги не взявши. А як тебе довгоЯ умовляв! Ти ж, пихи гордовитої сповнений в серці,Кращого мужа, якого й богове безсмертні шанують,Тяжко зневажив - здобич забрав і тримаєш. Тож ниніРазом подумаймо, як це залагодить, як уласкавитьСина Пелая дарами приємними й лагідним словом».В відповідь мовив йому володар мужів Агамемнон:«Не помилково, о старче, мої полічив ти провини.Я завинив, заперечити й сам не спроможний. Та тількиВарт багатьох чоловік, що Зевс полюбив його серцем:Ушанував він його, погубивши багато ахеїв.Але якщо завинив я, піддавшися помислам згубним,
Сам і залагоджу це - незліченний я дам йому викуп.Перечислю я отут, перед вами, славетні дарунки:Сім триніг незадимлених, золота десять талантів,Двадцять блискучих цеберок, дванадцять об'їжджених коней,Що нагороди в змаганні у гонах не раз здобували.Не злидарем би ходив безземельним, не мав би нестаткуВ золоті цінному той, хто здобув би оті нагороди,Що із змагань мені однокопиті приносили коні.Дам йому сім я жінок, у роботі своїй бездоганних,З Лесбосу, - ще коли Лесбос він взяв, забудований гарно,Я їх обрав; від усіх-бо жінок вони вищі красою,їх йому дам, з ними й ту, що її силоміць одібрав я, -Доньку Брісея. До того ж я клятву складаю велику -Ложа її не торкавсь, не єднався із нею в коханні,Як за звичаєм людським у мужчин із жінками буває.Нині ж це все йому буде передано. А як нарештіМісто Пріама велике дадуть нам боги зруйнувати,Прийде нехай, коли будемо здобич ділить між ахеїв,Золотом свій корабель і міддю нехай навантажить,Хай із троянських жінок собі вибере двадцять найкращих,Що поступались би вродою тільки Єлені аргейській,А як повернемось в Аргос ахейський, родючу країну,Зятем я б рад його мати, - він був би нарівні з Орестом,Сином коханим моїм, що зростає в великім достатку.Три в мене доньки росте у пишно збудованім домі:Хрісофеміда, а ще Лаодіка та Іфіанасса, -Ту з них, що люба йому, нехай він без викупу візьмеВ дім до Пелея. А я у придане за нею багатоДам подарунків, яких ще ніхто не давав за дочкою.Густо заселених міст аж сім я йому подарую -Гіру у зелені трав запашних, Кардамілу, Енопу,Фери священні, Антею й низинні її пасовиська,Милу для ока Епею і Педас багатий садами,Всі недалеко від моря, і Пілос піщаний там близько.Люд там живе, на рогату худобу й на вівці багатий,Щедрими будуть дарами його шанувати, як бога,Будуть під берло його багатющу приносить данину.От скільки дам я йому, коли гніватись він перестане.Хай погамує себе. А'ід - невблаганний, нещадний,Тим-то з усіх він богів найбільше ненависний людям.Хай він поступиться: я-бо й державною владою вищий,Та похвалитися можу, що й віком я старший за нього».
В відповідь мовив тоді йому Нестор, їздець староденний:«Сину Атреїв славетний, владарю мужів Агамемнон!Не незначні ти Ахіллу-вождеві даєш подарунки.Що ж, оберімо послів, і нехай вони якнайшвидшеЙдуть у намет до Ахілла, славетного сина Пелея.Або я сам оберу, а їм лиш погодитись треба.Фенікс, улюбленець Зевса, хай перший у них виступає,Потім великий Еант, а за ним - Одіссей богосвітлий,Вслід їм ще двоє окличників піде - Одій з Ерібатом.Отже, на руки води принесіть, і в тиші побожнійЩиро помолимось Зевсу Кроніду, щоб зглянувсь над нами».Мовив він так, і всім його слово було до вподоби.Воду на руки окличники їм почали поливати,Потім питва юнаки налили аж по вінця в кратери,Порозливали у келихи й всім порозносили гостям.А, узливання вчинивши, ті випили, скільки бажали,Й вийшли з намету тоді Агамемнона, сина Атрея.Мовив услід їм багато ще Нестор, їздець староденний,Поглядом кожного з них бадьорив, Одіссея ж найбільше,Щоб постарались схилить бездоганного сина Пелея.
В путь подалися посли узбережжям шумливого моря,Щиро благаючи, щоб землевладець, землі потрясатель,їм допоміг прихилить Еакідове серце велике.До кораблів мірмідонських, до їхніх наметів прийшовши,Вздріли Ахілла, що серце дзвінкою формінгою тішив,Вельми оздобною, із срібляною кобилкою зверху.Здобиччю взяв він її, зруйнувавши Етіона місто.Нею втішавсь він, співаючи пісню про славу героїв.А проти нього сидів лиш Патрокл, дожидаючи мовчки,Поки Еаків онук ту пісню співать перестане.
От до намету посли з богосвітлим ввійшли ОдіссеємІ перед ним зупинились. Ахілл з дивуванням підвівсяЗ крісла свого, у руках тримаючи звучну формінгу.Встав і Патрокл, уздрівши мужів, що ввійшли до намету.Отже, вітаючи їх, промовив Ахілл прудконогий:«Хай вам, друзі, щастить! З чим прийшли? Я вам дуже потрібний?Хоч я й гнівлюсь на ахеїв, та з них ви мені найлюбіші».Так промовляючи, далі повів їх Ахілл богосвітлийІ на стільцях посадив, килимами пурпурними вкритих,Та до Патрокла, що близько стояв, звернувся з словами:«Швидше, Менетіїв сину, кратеру постав щонайбільшу,Влий щедріше вина і кожному келих наповни,Бо найдорожчих гостей моя нині приймає оселя».Мовив він так, і Патрокл послухався любого друга.Сам же велику стільницю підсунув до вогнища ближче,Жирні на ній порозкладував спини козла та ягниціЙ вепра гладкого хребет, що лиснів аж од сала масного.Автомедонт їх тримав, розрубав же Ахілл богосвітлий,Краяв на менші куски й на рожен їх насаджував густо,А Менетід вже розпалював вогнище, муж богорівний.А як вогонь догорів і полум'я стало згасати,Жар разгорнув і, посипавши сіллю божистою м'ясо,Зверху поклав, на камінних підпорах рожни закріпивши.А як посмажилось м'ясо, Патрокл на столи його виклав,Хліба набрав і почав по столах для гостей розставлятиВ кошиках гарних, а м'ясо їм краяв Ахілл богосвітлий.Сам після того він проти божистого сів ОдіссеяПри протилежній стіні, доручивши Патроклові другуЖертву богам принести, й той у полум'я кинув починки.Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,Феніксу нишком Еант підморгнув. Одіссей богосвітлийБачив це, келих наповнив вином і озвавсь до Ахілла:«Щастен будь, друже Ахілле! Частунку для нас не бракуєАні в гостиннім шатрі Агамемнона, сина Атрея,Ані у тебе сьогодні. Багато приємного серцюМи спожили. Та не учта весела нас нині обходить.Бачачи горе велике, ми, паростку Зевсів, тривогиСповнені; сумнів бере нас - врятуємо все ж чи погубимМи добропалубні судна, як ти не виявиш сили.Близько від нашого валу й човнів на нічліг обляглисяВисокодумні трояни й союзників славних загони,В стані своїм розпалили вогні й запевняють зухвало,Що їх не стримати нам, нападуть на човни вони чорні.Зевс же Кронід, даючи їм щасливі ознаки, праворучСипле перуни. А Гектор, великою силою гордий,Страшно лютує, - в надії на Зевса уже не зважає
Ні на богів, ні на смертних, шаленством охоплений диким.Молиться тільки, щоб швидше засяла Еос богосвітла.На кораблях він кінці кормові обрубать обіцяєТа попалить їх нещадним вогнем, перед ними й ахеїв,В димі й чаду очманілих, усіх до ноги перебити.Страшно боюсь я в душі, щоб жахливих погроз цих боговеТа не здійснили, щоб нам не судилось під мурами Трої,Так далеко загинуть від Аргоса, славного кіньми.Стань же до дії, якщо у хвилину хоча б і останнюТи врятувать від троянської люті хотів би ахеїв.Потім же сам пожалкуєш. Та важко знайти якісь лікиНа заподіяне зло. Тож краще подумай завчасно,Як від данаїв лихої загибелі день одвернути.
Любий! Тож батько Пелей, із Фтії тебе виряджавшиДо Агамемнона, мовив таке тобі слово напутнє:«Сину мій, Гера й Афіна, коли на те буде їх воля,Сили дадуть тобі досить, ти ж серце своє гордовитеСтримуй у грудях, - краще, проте, доброзичливим бути.Звад уникай лихотворних, і будуть, напевне, аргеї -І молоді, і старі - ще більше тебе шанувати».Так наставляв тебе старець. Та все ти забув. То хоч ниніСтримайся, гнів зупини свій гнітючий. Тобі АгамемнонДасть подарунки достойні, як гніватись ти перестанеш.
Отже, послухай, як хочеш, я можу тобі всі дарункиПерелічить, що в наметі своїм обіцяв Агамемнон.Сім триніг незадимлених, золота десять талантів,Двадцять блискучих цеберок, дванадцять об'їжджених коней,Що нагороди в змаганні у гонах не раз здобували.Не злидарем би ходив безземельним, не мав би нестаткуВ золоті цінному той, хто здобув би оті нагороди,Що із змагань йому однокопиті приносили коні.Дасть тобі сім він жінок, у роботі своїй бездоганних,З Лесбосу, - ще коли Лесбос ти взяв, забудований гарно,Він їх обрав: від усіх-бо жінок вони вищі красою.їх тобі дасть, з ними й ту, що її силоміць одібрав він, -Доньку Брісея. До того ж він клятву складає велику -Ложа її не торкавсь, не єднався із нею в коханні,Як за звичаєм людським у мужчин із жінками буває.Нині це все тобі буде передано. А як нарештіМісто Пріама велике дадуть нам боги зруйнувати,Сам підійди, коли будемо здобич ділить між ахеїв,Золотом свій корабель і міддю тоді навантажишТа із троянських жінок собі вибереш двадцять найкращих,Що поступались би вродою тількі Єлені аргейській.А як повернемось в Аргос ахейський, родючу країну,Зятем він рад тебе мати, - ти був би нарівні з Орестом,Сином коханим його, що зростає в великім достатку.Три в нього доньки росте у пишно збудованім домі:Хрісофеміда, а ще Лаодіка та Іфіанасса, -Ту з них, що люба тобі, ти зможеш без викупу взятиВ дім до Пелея. А він у придане за нею багатоДасть подарунків, яких ще ніхто не давав за дочкою.Густо заселених міст аж сім він тобі подарує -Гіру у зелені трав запашних, Кардамілу, Енопу,Фери священні, Антею й низинні її пасовиська,Милу для ока Епею і Педас багатий садами,Всі недалеко від моря, і Пілос піщаний там близько.Люд там живе, на рогату худобу й на вівці багатий,Щедрими будуть дарами тебе шанувати, як бога,Будуть під берло твоє багатющу приносить данину.От скільки дасть він тобі, коли гніватись ти перестанеш.А як Атрід вже занадто для серця твого ненависний, -Сам і дарунки його, - до інших май жаль всеахеїв,Що знемагають у стані своїм і тебе, яко бога,Всі пошанують, і славу здобудеш у них ти велику.Гектора ти подолаєш сьогодні - сам він до тебеВ лютому кинеться шалі, бо рівним собі вже нікогоНе визнає із данаїв, сюди з кораблями прибулих».
Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«О Лаертід богорівний, удатний на все Одіссею!Я на слова твої прямо й одверто повинен сказати,Як я вважаю тепер і як воно має все бути,Щоб, обсівши мене звідусіль, не гули ви так гулко.Бо ненависний для мене, немовби Аїдова брама,Той, хто на думці ховає одно, а інше говорить.Отже, скажу тобі те, що мені видається найкращим.Ані Атрід Агамемнон умовить мене не здолає,Ані хто інший з данаїв. Нема в вас ніякої дяки,Хоч безустанно й невтомно змагаєшся ти з ворогами.Б'єшся в бою чи його уникаєш - одна нагорода,Шана однакова - чи боягуз ти, чи воїн завзятий,Так же умре й бездіяльний, і той, що робить багато.Жодної з того користі, що стільки я перетерпів,Душу свою наражаючи, й з ворогом бився завзято.Як пташенятам своїм неопереним пташка приноситьїжу, яку тільки знайде, самій же сутужно буває, -Так же й мені багато ночей не доспать довелося,Днів пережити кривавих у битвах і січах завзятихПроти ворожих мужів, що власних дружин боронили.Пливши човнами, двадцять я міст подолав велелюдних,Пішки узяв одинадцять в троянській землі буйноскибій.В кожному з них багато скарбів здобував я коштовнихІ, перевізши сюди, Агамемнону, сину Атрея,їх віддавав. А він, при човнах залишаючись ззаду,Брав і, трохи роздавши, присвоював більшу частину.Що ж призначив владарям і старійшинам знатним, те маютьЦілим усе. Лиш у мене, єдиного з-поміж ахеїв,Милу жону одібрав. Хай спить собі з нею й солодкуМає утіху. Але задля чого воюють аргеїПроти троян? Навіщо зібрав і привів сюди військоСин Атреїв? Чи не за Єлену прекрасноволосу?Чи серед смертних людей кохають жінок своїх тількиДіти Атрея? Тож кожен розсудливий муж і поряднийДбає про жінку свою і кохає її так же само,Як покохав я душею оту, хоч придбав її списом.Нині ж, мене обманувши і вирвавши з рук нагороду,Хай не береться мене переконувать - я його знаю!Хай, Одіссею, з тобою та з іншими він владарямиДумає, як від човнів безпощадний вогонь одвернути.Але ж і сам він, проте, багато зробив і без мене.Вал збудував оборонний і викопав рів біля ньогоДовгий, широкий і гострим його укріпив частоколом.Але ж і так не здолає він Гектора-мужоубивціСтримати силу. Та поки і я воював між ахеїв,Гектор не важивсь у битву далеко від муру встрявати,Тільки доходив до Скейської брами й високого дуба.Раз він чигав там на мене й ледь нападу мого уникнув.Нині ж не хочу я з Гектором більш воювать богосвітлим!Завтра я Зевсові й іншим безсмертним палитиму жертви.
Та, кораблі навантаживши, їх поспускаю на море.Отже, як хочеш, потрібно тобі, то побачити можеш,Як Геллеспонтом, на рибу багатим, удосвіта раноРушать мої кораблі з веслярами на тесаних лавах.Як плавбу нам щасливу дарує землі потрясатель,До буйноскибої Фтії на третій вже день я прибуду.Там я великі багатства покинув, сюди вирушавши,Та й відсіля - і золота ще, і червоної міді,І підперезаних гарно жінок, і досить залізаЯ привезу, що на жереб узяв. Лише нагороду,Сам її давши, із глумом від мене забрав Агамемнон,Син Атреїв. Перекажіть же йому привселюдноТе, що сказав я, щоб так же обурились інші ахеї,Як із данаїв схотів би іще він когось ошукати,Вічним безстидством повитий. Та в вічі мені подивитисьВін не посмів би, хоч досить нахабства собачого в нього!Спільного з ним ні в пораді, ні в ділі не хочу я мати.Передо мною він вже завинив, ошукавши, та вдругеНе ошукає словами! Вже досить! Нехай же спокійноЙде собі геть! Позбавив ума його Зевс велемудрий.Дар його я зневажаю, ціную, як ту волосину.Хай би у десять і двадцять разів давав мені більше,Аніж він має тепер чи буде колись іще мати,Навіть все те, що зібрав Орхомен чи єгипетські Фіви,Де по оселях у кожного повно скарбів незліченних,Фіви стобрамні, і з кожної брами по двісті хоробрихВоїв на конях баских виїжджає в своїх колісницях,Навіть як стільки б давав, скільки в світі піску є та пилу,Не зворушив би, проте, мого серця нічим Агамемнон,Доки ганьби не окупить, що болем гризе мені душу.Заміж дочки не візьму Агамемнона, сина Атрея,Хоч золотій Афродіті була б вона рівна красою,Хоч би в роботах вона ясноокій рівнялась Афіні,Заміж її не візьму! Хай іншого знайде з ахеїв,Хто його гідний, від мене ж державною владою вищий.Тож мене урятують боги, й я додому вернуся,Сам тоді батько Пелей вже знайде для мене дружину.Юних в Елладі і Фтії багато-бо є ахеянок,Дочок славетних батьків, які про міста свої дбають, -Ту з них, що буде мені наймиліша, візьму за дружину.Там я душею відважною сам за одруження мріяв,Щоб у законному шлюбі улюблену мати дружинуІ утішатись багатством - старого Пелея надбанням.Та ніщо не дорожче мені за життя, - ні багатства,Що їх, як кажуть, надбав Іліон, це залюднене місто,В мирні колишні часи, перед нападом воїв ахейських,Ані скарби, що стрілець заховав за камінним порогом,Феб-Аполлон срібнолукий, у хмарі на скелі Піфійській.Можна здобути усе - і корів, і овечок отари,Можна й триніжники куті, і коней придбать злотогривих.Тільки людської душі не вернути, її не придбати,Не упіймати, якщо відлетить крізь зубів огорожу.Мати казала мені, срібнонога богиня Фетіда,Ніби двояким шляхом мене Кери вестимуть до смерті:В разі зостанусь я тут, щоб битись під мурами Трої,То не діжду повороту, лиш вічну я славу здобуду,А як вернуся додому, до любого отчого краю,То не діждать мені слави, зате довголітній спокійноВік проживу, і смерть передчасна мене не спіткає.Я б і іншим ахеям порадив те саме зробити -Швидше додому пливти: кінця-бо високої ТроїНе дочекатися вам, над нею Зевс громовладнийРуку свою розпростер, і люд її духом піднісся.Тож повертайтесь додому і найзнатніїцим ахеямВість передайте від мене - в цім честь для старійшин почесних.Хай поміркують думками і винайдуть спосіб найкращий,Як врятувать кораблі, а разом і воїв ахейськихНа кораблях крутобоких. А те, що надумали досі,Все не до речі воно - я в гніві своїм непохитний.Фенікс нехай залишається з нами і тут заночує,Щоб в кораблях моїх завтра до рідного їхати краю,Як побажає того. Силоміць же його не везтиму».
Мовив він так. І мовчки те слухали всі нерухомо,Подиву повні: велика-бо сила була в його слові.Зрештою Фенікс йому відповів, сивочолий комонник,Слізьми вмиваючись, - за кораблі він боявся ахейські.
«Як повертатись додому ти справді, осяйний Ахілле,Зважився й од кораблів одвернути швидких не бажаєшПолум'я згубне, охоплений гнівом у серці своєму,Як же я можу один залишитись без тебе, мій любийСину? Послав мене з Фтії Пелей, сивочолий комонник,Разом з тобою, у стан до Атріда тебе виряджавшиЮним, не звиклим до воєн, до кожного рівно жорстоких,Та недосвідченим в радах, де слави мужі набувають.Тим-то й послав мене він, щоб всього тебе міг я навчити -В слові проречистим бути і в ділі поборником ревним.От чому, люба дитино моя, я не хочу без тебеТут залишатись, коли б і сам бог обіцяв обтесатиСтарість із мене й квітучим зробити, яким я ранішеБув, покидавши Елладу, жінками прекрасними славну,Гніву тікаючи батька, Амінтора, сина Ормена.Сердивсь на мене він через наложницю пишноволосу,Що покохав її вельми і став зневажати дружину,Матір мою. Та ж, коліна обнявши, благала у менеДіву коханням з'єднать, щоб старий став для неї огидний.Вволив я волю її. Про це як довідався батько,Тяжко прокляв мене й грізних почав він благати Еріній,Щоб на коліна до нього ніколи дитя не сідалоМною народжене. Вічні богове прокльон той здійснили -Глибу підземного Зевс і жахлива із ним Персефона.(Батька замислив тоді я гострою міддю убити,Та приборкав той гнів мені хтось із безсмертних, до серцяВклавши людські поговори й ганьбу, яка мене вкриє,В разі почнуть мене батькоубивцею звати ахеї).Не дозволяло, проте, в моїх грудях стривожене серцеПеред очима у гнівного батька лишатися в домі.Правда, і рідних, і друзів багато, кругом обступивши,Довго мене умовляли зостатися в отчому домі.Жирних багато овець і повільних волів круторогихТут закололи, багато свиней, що лисніли від сала,Тут на рожнах напекли над Гефестовим полум'ям дужим;Випили з батькових дзбанів багато вина іскряного.Дев'ять ночей невідступно вони при мені ночували,Поперемінно мене стерегли, і не гасло ніколиСвітло, одне - при вході в обведене муром подвір'я,Друге - в самім передсінку, при дверях до спальні моєї.А як десятої ночі для мене вже пітьма запала,Виламав двері я спальні своєї, підігнані щільно,Вибіг і, вмить перескочивши мур, що навколо подвір'я,
Легко уник сторожів і служниць, що мене вартували.Втікши далеко, блукав я в широких Еллади просторах,Поки до Фтії родючої, матері вівцям, діставсяДо можновладця Пелея. Мене він, прийнявши прихильно,Так полюбив, як батько лиш любить єдиного синаВ юному віці, багатих маєтків його спадкоємця,Дав і багатство мені, і густо залюднені землі.Жив я на окраю Фтії, керуючи людом долопів.Виховав там і тебе я, о богоподібний Ахілле,Серцем тебе полюбив, не хтів-бо ніколи ти з іншимСісти до спільного столу, ні дома торкнутися їжі,Поки тебе не візьму на коліна, й, нарізавши м'яса,Не нагодую, й до уст я не притулю тобі келих.Часом, бувало, хітон ти на грудях мені заплямуєш,Бризнувши трохи вином, через милу незграбність дитячу.Отже, багато про тебе я дбав і трудився багатоЗ думкою - хай я потомства й позбавлений з волі безсмертних, -Саме тебе назову я, о богоподібний Ахілле,Сином, щоб згубу ганебну од мене колись одвернув ти.
Отже, Ахілле, приборкай свій дух гордовитий! Хай будеСерце твоє не безжальне. Та можна й богів ублагати,Хоч перевищують нас вони в доблесті, шані і силі.Вмилостивляють їх пахощі диму, й побожні моління,І узливання із жиром жертовним, як ревно благаєЛаски людина, хоча помилилась вона й завинила.Доньки-бо є у Зевса великого - Літи-Благання, -В зморшках обличчя, кульгаві, з очима, що зиркають скоса,Аті-Нестямі услід вони заклопотано ходять.Ата ж є дужа й на ноги проворна, то їх набагатоВипереджає і, цілу кругом оббігаючи землю,Шкодить людям, а Літи стають їм тоді в допомозі.Той же, хто, Зевсових дочок зустрінувши, їх пошанує,Матиме поміч од них, вони молитви його вчують,А як одкине од себе, зневажливим словом одмовить,З ревним благанням до Зевса Кроніона Літи підступлять,Ату щоб слідом послав одплатити зухвальцю бідою.Отже, Ахілле, й ти вияви Зевсовим донькам належнуШану, як звикли їх всі шанувать, благородні душею.Якби дарів не приніс тобі й не обіцяв їх надаліСин Атрея, і досі в лютому гніві затятий,Я й не просив би тебе обурення власне відкинутьІ захистити ахеїв, що вельми того потребують.Але й тепер він багато дає і вперед обіцяє,Кращих мужів посилає до тебе із ревним благанням,Обраних з-поміж ахейського люду й тобі найлюбішихСеред аргеїв. Отже, ні мови їх, ані приходуНе зневажай, хоч досі і гнівався ти справедливо.
Чули не раз ми про давніх мужів, про героїв, укритихСлавою, - інколи лютому гніву й вони піддавались, -Вмилостивляли дарунками їх, умовляли словами.Трапилось це, пам'ятаю, давно й, може, вам воно, друзі,Не новина, але все, як було, я б хотів розказати.Бій між куретів точився і між войовничих етолян -Нищили круг Калідона вони одні одних завзято.Мужньо етоляни свій Калідон боронили прекрасний,Знищить його намагались курети, Ареєм натхнені.Лихо оце Артеміда наслала їм золотошатна,Гнівна за те на етолян, що жертви з плодів свого садуЇй не приносив Ойней, - всім богам він палив гекатомби,Їй лише, доньці великого Зевса, не дав він нічого -Чи не подумав, чи, може, забув, але гріх був великий.Гнівом охоплена Зевса самого дочка стрілометнаДикого з хащ лісових білоіклого вепра наслала.Шкоди багато кабан цей тоді заподіяв для саду,Попідривав і на землю звалив дерев він багатоРазом з корінням міцним і цвітом на них яблуневим.Вепра того все ж, нарешті, убив Мелеагр, син Ойнея,Силу-силенну мисливців з околишніх міст назбиравшиРазом з їх псами: малим-бо гуртом цього звіра не взяти,Тож не один через нього на вогнище ліг смутковійне.Розрух і зваду велику богиня тоді учинилаПоміж куретів хоробрих і духом великих етолян -Все за ту голову вепра й укриту щетиною шкуру.
Поки брав участь в бою Мелеагр, Ареєві любий,Доти куретам доводилось зле - поза мурами містаЇм не вдавалось утриматись, хоч і було їх багато.Враз огорнув Мелеагра могутнього гнів, що у грудяхДух забиває часами й мужам, які мислять розумно.Серцем розгнівався він на матінку рідну АлтеюЙ до Клеопатри прекрасної, жінки подався своєї,Що від стрункої Марпеси, Евена дочки, народиласьТа від Ідея, з усіх на землі найсильнішого мужа.Тож, не вагаючись, на владаря Аполлона самогоЦей за дружину струнку наважився лука підняти.Батько і мати поважна тоді почали в своїм доміЗвати дочку Алкіоною в пам'ять про дні, коли мати,Терплячи долю лиху алкіони, стражденної пташки,Тяжко ридала, як Феб-Аполлон її вкрав дальносяжний.Гнівом пекучим повитий, лежав Мелеагр у дружини,Був він на матір лихий за прокльони, - у горі на ньогоПомсту богів за убитого брата вона закликала,Впавши навколішки, груди вмиваючи слізьми гіркими,Довго у землю, що живить людей, вона била руками,Довго Аїда самого благала й страшну ПерсефонуСмерть її сину послати. Й Ерінія, в пітьмі блуденна,Серцем жорстким невблаганна, почула її із Еребу.Крики від брам Калідона тоді залунали і гуркітМурів руйнованих. До Мелеагра старшини етолянНайповажніших послали жерців із благанням податиЗахист, та ще й нагороду велику йому обіцяли:Де й найродючіший ґрунт на всій калідонській рівнині,Мав він найкращу дільницю у гій п'ятдесят собі взяти, -У виноградних садах красувалась одна половина,І половина гуляла, для орного поля придатна.Довго просив його й старець Ойней, сивочолий комонник,Вийшовши перед поріг його високоверхої спальні,В двері зачинені стукав, уклінно звертався до сина.Довго і сестри просили, і мати благала поважна.Він же ще більше затявся. Його також друзі просили,З-поміж усіх найвірніші йому, найдорожчі для нього,Та гордовитого серця у грудях схилить не здолали,Поки ударами спальню і мурів товстих не схитнуло,Поки не вдерлись курети і не запалали пожежі.Стала тоді із плачем Мелеагра дружина благати,Вбрана ошатно, про всі повідаючи мужеві лиха,Що зазнає їх весь люд у захопленім ворогом місті:Ріжуть нещадно мужів, вогнем спопеляють оселі,Гарно вбраних жінок із дітьми у полон забирають.Серцем обурився він, про жахливі почувши події,
Й кинувся в бій, одягнувши на себе осяйливу зброю.Так він загибелі день одвернув од людей етолійських,Серця послухавши свого. Дарунків йому ж не давалиГожих і щедрих, - загибель од люду і так одвернув він.Ти ж не тримай цього в думці, нехай богове інакшеМисль твою, любий, спрямують. Бо від кораблів, що палають,Важче біду одвернути. Отож, подарунки прийнявши,З нами виходь. Як бога, тебе пошанують ахеї.А як пізніш, без дарів, до вбивчого бою ти вступиш,Шани такої не матимеш, ворога хоч би й відбивши».
Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«Феніксе, паростку Зевсів, дідуню старенький, не требаШани цієї мені, - вшанований Зевсом я досить.При кораблях крутобоких мене збереже він, допокиВистачить в грудях дихання й носитимуть любі коліна.Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці:Духу мого не бентеж наріканням та слізьми гіркими,Щоб догодити Атріду. Його ти любить не повинен,Щоб ненависним не стати мені, що люблю тебе дуже.Краще б зі мною тому досаждав, хто мені досаждає.Влади державної нарівно й шани прийми половину.Ці хай із вістю ідуть до Атріда. А ти залишайся,Переночуєш на ложі м'якому. Удосвіта ж завтраМи поміркуєм, додому пливти нам чи тут залишатись».
Мовивши це, він Патроклові мовчки моргає бровоюФеніксу постіль вигідну стелить, щоб швидше з наметуВийти усі здогадались. Озвався тоді богорівнийСин Теламона Еант і слово таке до них мовив:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею,Будемо йти! Мети-бо розмови шляхом цим, здається,Не досягнути. Треба данаям тепер якнайшвидшеВідповідь цю сповістить, хоч на добре вона й не виходить, -Досі ж її дожидають вони. А Ахілл прудконогийДиким шаленством свої гордовиті наповнює груди,Надто жорстокий, він приязні друзів своїх не шанує,Що на швидких кораблях його нею усі визначали, -Серцем безжальний! Навіть і той, в кого брата убили,Винагороду приймає, так само як батько за сина!Викуп сплативши великий, лишається вбивця в народі,Той же, хто взяв його, мстивий свій дух і своє гордовитеСерце вгамовує. Тільки у груди тобі незмиреннуВклали богове злобу і тільки задля однієїДівчини. Ми ж їх аж сім, та найкращих, тобі обіцялиЙ інших дарунків багато. То стань же і ти лагідніший,Хоч би шануючи дім свій. Прийшли під твою ми покрівлю,Послані людом данайським, готові тебе відзначитиПриязню й дружбою щирою більше, ніж інші ахеї».
Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий:«Теламоніде Еанте, керманичу люду божистий!Все тут, здається мені, цілком від душі говорив ти.Та розривається серце од гніву, лише-но згадаю,Як син Атрея зневажив мене перед військом аргеїв,Так наче був би я зайда якийсь чи приблуда нікчемний.Отже, вертайтесь назад і звістіть йому у відповідь от що:Я не раніше про участь у битві помислю кривавій,Ніж син Пріама, великого розумом, Гектор божистийДо кораблів мірмідонських і наших наметів підійдеТа повбиває аргеїв і знищить вогнем кораблі їх.Перед наметом моїм і чорним човном, сподіваюсь,Гектор од бою, хоч як його хтів би, утриматись мусить».Так він промовив, і кожен, з дводонного келиха злившиВ жертву богам, пішов до човнів на чолі з Одіссеєм.
Товаришам тоді зразу Патрокл наказав і служницямФеніксу постіль вигідну в шатрі постелить якнайшвидше.Постіль, як він наказав, постелили слухняно служниці,Руна м'які, й килими, й тонкоткані льняні простирала.Ліг на тім ложі старий дожидать на Еос богосвітлу.Сам же Ахілл в глиб намету місткого пішов спочивати,Поруч із ним приведена з Лесбосу жінка лежала,Форбанта юна дочка, Діомеда ставна й краснолиця.Проти Патрокл спочивав, біля нього лежала Іфіда,Діва струнка, що йому Ахілл дарував богосвітлий,Скірос узявши стрімкий, владаря Еніея оселю.
Щойно вернулися ті до наметів державця Атріда,Келихи злотні піднявши, їх стріли синове ахеївІ почали один перед одним розпитувать пильно.Перший питати почав володар мужів Агамемнон:«Що ж, розкажи, Одіссею прославлений, гордість ахеїв,Хоче він згубний вогонь від наших човнів одвернутиЧи відмовляється, й гнів йому й досі ще сповнює груди?»В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:«Сину Атреїв славетний, владарю мужів Агамемнон!Гніву свого він не хоче згасити і навіть ще більшеСповнився люттю й тебе, і дарунки твої відкидає.Каже, що сам ти повинен з аргеями разом подумать,Як із біди кораблі і народ врятувати ахейський.Ще й нахваляється завтра, як тільки-но блисне світанок,Добре оснащені в море спустить кораблі крутобокі.Він і іншим ахеям порадив те саме зробити -Швидше додому пливти: кінця-бо високої ТроїНе дочекатися вам, над нею-бо Зевс громовладнийРуку свою розпростер, і люд її духом піднісся.Мовив він так. Це підтвердять і ті, що ходили зі мною, -Мужній Еант і з ним окличників двоє статечних.Фенікс же сивий, Пелідом запрошений, там залишився,Щоб в кораблях його завтра до рідного їхати краю,Як побажає того. Силоміць же його не везтиме».Мовив він так. І мовчки те слухали всі нерухомо,Подиву повні: велика-бо сила була в його слові.
Довго у смутку безмовно сиділи синове ахейські.Зрештою все ж обізвався тоді Діомед гучномовний:«Сину Атреїв славетний, владарю мужів Агамемнон!Краще б ти вже не просив бездоганного сина Пелея,Стільки дарів обіцявши. Занадто й без того він гордий.Нині ж ти сповнив йому ще більшою гордістю серце.Але облишмо його! Як хоче - нехай собі щеЧи залишається! Вирушить в бій він тоді, як у грудяхСерце накаже йому або хтось із богів спонукає.Ну-бо, послухайте, що я скажу, та й усі так зробімо.Спати лягаймо тепер, їдою й вином вдовольнившиЛюбого серця потребу: від них-бо й снага, і відвага.Завтра ж, коли заясніє прекрасна Еос розоперста,Перед човнами швиденько збери і комонних, і піших,Словом додай їм одваги й виходь серед перших до бою».Мовив він так. І схвально ту слухали мову державці,Подиву повні од слів Діомеда, впокірника коней.Потім, богам узливання вчинивши, пішли до наметів,Де полягали нарешті сну споживати дарунки.